Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
омер провадження справи 26/13/23
р
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.06.2023 Справа № 908/1339/23(908/1632/23)
м.Запоріжжя Запорізької області
Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали позовної заяви
за позовом Колбіна Андрія Валерійовича, РНОКПП 2784004578 (зареєстроване місце проживання: вул. Перемоги, 115, кв. 25, м. Запоріжжя, 69005; адреса для листування: а/с 111, м. Київ, 03067)
до відповідачів 1/ Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”, код ЄДРПОУ 31075647 (вул. Патріотична, 70, кв. 22, м. Запоріжжя, 69000)
2/ Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни (адреса: майдан Профспілок, 2, кв. 3, м. Запоріжжя, 69057)
про визнання недійсним рішення № 12/12/22 Власника (Засновника) приватного підприємства від 12.12.2022, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення №33-К від 12.12.2022, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, скасування реєстраційної дії та запису
в межах справи № 908/1339/23
про банкрутство - Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”, код ЄДРПОУ 31075647 (вул. Патріотична, 70, кв. 22, м. Запоріжжя, 69000)
кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю “ЦЕНТР КОНСУЛЬТАЦІЙНО-АУДИТОРСЬКОЇ ПІДТРИМКИ СЕРТИФІКАЦІЇ І СТАНДАРТИЗАЦІЇ”, код ЄДРПОУ 44087997 (01042, м. Київ, вул. Маккейна Джона, 37, офіс 16)
|
За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі): |
|
Представник відповідача |
адвокат Кара Руслана Теодозіївна договір про надання правової та правничої допомоги АВ-0125/2023 від 05.01.2023 року; ордер серія АР № 1125164 від 30.05.2023 року
|
|
Представник позивача |
адвокат Яценко Дмитро Валерійович, свідоцтво про право на заяйняття адвокатською діяльністю № 988 від 30.08.2012 року |
СУТЬ СПОРУ:
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 09.05.2023 було відкрито провадження у справі № 908/1339/23 про банкрутство Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”.
До суду 16.05.2023 надійшла позовна заява Колбіна Андрія Валерійовича до відповідачів: Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”, приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни, про визнання недійсним рішення № 12/12/22 Власника (Засновника) приватного підприємства від 12.12.2022, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення №33-К від 12.12.2022, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, скасування реєстраційної дії та запису, для розгляду в межах справи № 908/1339/23 про банкрутство відповідача-1.
Ухвалою суду від 17.05.2023 прийнято позовну заяву Колбіна Андрія Валерійовича до відповідачів: Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”, приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни, про визнання недійсним рішення № 12/12/22 Власника (Засновника) приватного підприємства від 12.12.2022, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення №33-К від 12.12.2022, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, скасування реєстраційної дії та запису, для розгляду в межах справи № 908/1339/23 про банкрутство відповідача-1, відкрито провадження з розгляду позовної заяви. Ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження. Судове засідання для розгляду справи по суті призначено на 06.06.2023 о/об 09:45 год.
Ухвалою від 06.06.2023 відкладено судове засідання на 20.06.2023р. о 12-10.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 28 липня 2000 року його було призначено Генеральним директором відповідача-1. Водночас, 12 грудня 2022 року він був протиправно звільнений згідно з рішенням № 12/12/22 Власника (Засновника) ПП ВКФ “АКВА ВИТА” та наказом № 33-К від 12.12.2022. Двома днями пізніше на підставі цих документів було проведено реєстраційну дію щодо зміни керівника. Вважає своє звільнення незаконним, адже в рішенні № 12/12/22 Власника (Засновника) ПП ВКФ “АКВА ВИТА” нічого не зазначено про припинення його повноважень як Генерального директора; наказ № 33-К від 12.12.2022 містив посилання на підставу звільнення, якої не було в рішенні Власника (Засновника); наказ № 33-К від 12.12.2022 було видано від імені Власника (Засновника), тоді як видача наказів є компетенцією виконавчого органу; було порушено приписи п.6 ч.1 ст.15 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” відносно нотаріального засвідчення справжності підписів на рішенні уповноваженого органу юрижичної особи.
У відзиві на позовну заяву відповідач-1 зазначає, що позивач був звільнений з посади без порушення процедури звільнення. Вказує, що передбачена п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з’ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів і припинення трудового договору з посадовою особою на цій підставі залежить від волі власника. Зазначає, що позивачем пропущений строк звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі, вказуючи, що про звільнення позивачу було достеменно відомо 20.12.2022, однак позивач не подав позовну заяву за встановленою підсудністю до Господарського суду Запорізької області, натомість звернувся до Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя. Зазначає, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності. Вказує також, що карантин не є поважною причиною для пропуску строку для звернення до суду. Вважає, що слід відмовити в задоволенні позовних вимог через пропуск позивачем строку звернення до суду.
16.06.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що у відзиві відповідача-1 відсутнє спростування фактів порушення процедури звільнення, наведених у позовній заяві (про які зазначалося вище). Звертає увагу суду, що рішення про звільнення датоване 12 грудня 2022 року, в той час, як посвідчувальний напис нотаріуса на ньому вчинений 13 грудня 2022 року, що свідчить про грубе порушення вимог закону щодо нотаріального засвідчення справжності підписів на таких рішеннях. Що стосується строку звернення до суду, то вважає цей строк дотриманим з огляду на норму пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України, яка продовжує строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину. Зазначає, що таке продовження строків відбувається автоматично, в силу норми закону, тому позивач не повинен звертатися до суду з клопотанням про поновлення такого строку. Також зазначає, що позивач не проявляв пасивної поведінки, а навпаки всі дії позивача після незаконного звільнення були спрямовані на захист порушених прав.
Відповідач-2, будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, правом на подання відзиву не скористалася, явку в судові засідання не забезпечила, що не перешкоджає розгляду справи. У відповідності до ч.9 ст.165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами.
У зв’язку зі стислими процесуальними строками, суд вважає за необхідне розглянути справу за наявними в ній матеріалами, за відсутності представника відповідача-2, відповідно до ст. 202 ГПК України.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, надав усні пояснення відносно порушень процедури звільнення позивача, просив позов задовольнити. Представник відповідача-1 в судовому засіданні заперечила проти позову, надавши усні пояснення, аналогічні тим, які викладені у відзиві, просить відмовити в позові.
У судовому засіданні 20.06.2023 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд установив наступне.
За приписами ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Судом установлено, що 27 липня 2000 року було зареєстроване Приватне підприємство Виробничо-комерційна фірма “АКВА ВИТА”, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань станом на 23.01.2021 та станом на 23.03.2023.
28 липня 2000 року було прийнято Рішення власника ПП ВКФ “АКВА ВИТА”, наступного змісту: “Призначити Генеральним диркектором Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми “АКВА ВИТА” Колбіна А.В.”.
Крім того, 03 січня 2006 року прийнято Рішення № 2 Власника (Засновника) ПП ВКФ “АКВА ВИТА”, наступного змісту: “Призначити (обрати) Генеральним директором Підприємства громадянина України Колбіна Андрія Валерійовича, який присутній при прийнятті даного рішення”.
Отже, на момент 12 грудня 2022 року позивач перебував на посаді Генерального директора відповідача-1.
У подальшому, було прийнято рішення Власника (Засновника) ПП ВКФ “АКВА ВИТА” № 12/12/22, в якому зазначено, зокрема, таке: “ 1. Звільнити з “ 12” грудня 2022 року з посади Генерального директора Підприємства Колбіна Андрія Валерійовича в порядку передбаченому чинним законодавством України”.
На рішенні № 12/12/22 зазначена дата 12 грудня 2022 року, а також на ньому міститься посвідчувальний напис нотаріуса, датований 13 грудня 2022 року. Рішення викладене на спеціальному бланку нотаріальних документів серії НСЕ № 802836, який, згідно з відомостями з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, було витрачено 13 грудня 2022 року.
Також, 12 грудня 2022 року було видано наказ відповідача-1 № 33-К “Про звільнення Колбіна А.В.”, наступного змісту: “ 1. Звільнити Колбіна Андрія Валерійовича, Генерального директора Підприємства, 12 грудня 2022 року, у зв’язку з ініціативи роботодавця відповідно до п.5 ст.41 КЗПП України. 2. Бухгалтерії провести остаточний розрахунок з Колбіним А.В. Підстави: 1. Рішення Власника (Засновника) Підприємства від 12.12.2022 за № 12/12/22”. Наказ підписаний від імені Власника (Засновника) ПП ВКФ “АКВА ВИТА”.
14 грудня 2022 року о 09:49:06 відповідачем-2 було проведено реєстраційну дію відносно ПП ВКФ “АКВА ВИТА” та внесено на її підставі запис № 1001031070021008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, внаслідок чого, починаючи з 14 грудня 2022 року керівником відповідача-1 зареєстрована Колбіна Галина Петрівна, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань станом на 23.03.2023.
26 грудня 2022 року позивач звернувся до Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя із позовом до відповідача-1 про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 27 грудня 2022 року ухвалою вказаного суду було відкрито провадження у справі № 335/8707/22, проте ухвалою від 21 квітня 2023 року позов було залишено без розгляду.
Викладені вище обставини знаходять своє документальне підтвердження матеріалами справи та не заперечувалися учасниками справи.
Судом установлено, що ПП ВКФ “АКВА ВИТА” здійснює свою діяльність на підставі статуту. Станом на 12-14 грудня 2022 року діючою є редакція статуту, затверджена рішенням власника № 18-1 від 25 січня 2021 року. Пунктом 5.2 статуту визначено, що у підприємстві створюється виконавчий орган – Дирекція. В пункті 5.3 встановлено, що власник здійснює свої права по управлінню поточною діяльністю Підприємства безпосередньо, одночасно займаючи посаду Генерального Директора, або через особу, найняту на посаду за контрактом або трудовим договором. В пункті 5.5 визначено, що виключно за рішенням Власника Підприємства призначається Генеральний директор Підприємства, визначаються його повноваження та форми контролю за його діяльністю. У відповідності до пункту 5.6.2 статуту, Генеральний директор Підприємства видає, зокрема, накази, обов’язкові для виконання членами Дирекції та трудового колективу. З пункту 6.3 статуту вбачається, що статутний капітал підприємства поділений на частки.
З огляду на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 та враховуючи те, що відповідач-1 має статутний капітал, поділений на частки, а його учасник не несе відповідальності за зобов’язаннями підприємства, – до відповідача-1 мають застосовуватися положення законодавства, яке регулює діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.
У відповідності до ч.13 ст.39 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю”, повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов’язків.
Як вбачається з наказу № 33-К від 12.12.2022, підставою звільнення позивача з посади Генерального директора зазначена норма п.5 ст.41 КЗпП України (очевидно малася на увазі п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України, оскільки інші частини цієї статті не мають пунктів). У відповідності до вказаної норми, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний також у випадку: припинення повноважень посадових осіб.
Таким чином, для видачі наказу про звільнення генерального директора підприємства необхідним є обов’язкова наявність рішення уповноваженого органу підприємства про припинення повноважень генерального директора як посадової особи підприємства. В свою чергу, детальний аналіз змісту рішення Власника (Засновника) № 12/12/22 (на яке посилається наказ № 33-К від 12.12.2022) дозволяє дійти висновку, що по-перше, в цьому рішенні не вказано про припинення повноважень генерального директора як посадової особи підприємства, а по-друге, в цьому рішенні не згадано і підстави, визначеної п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України, а натомість лише зазначено про звільнення позивача без зазначення підстави такого звільнення.
Будь-якого іншого рішення, в якому би зазначалося про припинення повноважень позивача, як генерального директора ПП ВКФ “АКВА ВИТА”, матеріали справи не містять. При цьому, наказ № 33-К від 12.12.2022 в якості єдиної підстави містить посилання на рішення № 12/12/22, в якому не зазначено про припинення повноважень позивача. Тому суд приходить до висновку, що повноваження позивача, як генерального директора ПП ВКФ “АКВА ВИТА”, не припинялися, а тому підстав для звільнення позивача за п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України станом на 12 грудня 2022 року не існувало і не існує дотепер.
Крім того, суд приходить до висновку, що наказ № 33-К від 12.12.2022, як вбачається з його реквізиту “Підстави:”, має похідний характер від рішення № 12/12/22, однак при цьому в наказі зазначено підставу звільнення (п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України), яка відсутня в рішенні № 12/12/22.
Отже, рішення № 12/12/22 не давало підстав для видачі наказу № 33-К від 12.12.2022 про звільнення позивача, тому наказ є таким, що виданий безпідставно, відтак є незаконним та підлягає скасуванню. Крім того, суд бере до уваги, що накази може видавати саме виконавчий орган підприємства згідно з пунктом 5.6.2 статуту відповідача-1 (більше того, це логічно випливає з норми п.6 ч.1 ст.43 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю”), в той час як оспорюваний наказ було підписано від імені Власника (Засновника) підприємства, а не від імені його виконавчого органу.
Що стосується самого рішення № 12/12/22, в якому не містилося ні вказівки про припинення повноважень позивача, ні підстави звільнення, то суд вважає, що існує підстава для визнання його недійсним з огляду на грубе порушення вимог закону щодо нотаріального засвідчення справжності підпису на рішенні. Такий висновок суд робить з огляду на наступне.
Так, у відповідності до абзацу другого п.6 ч.1 ст.15 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, що подається для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, викладається у письмовій формі, прошивається, пронумеровується та підписується засновниками (учасниками), уповноваженими ними особами або головою та секретарем загальних зборів (у разі прийняття такого рішення загальними зборами), якщо інше не передбачено законом. Рішення уповноваженого органу управління юридичної особи (крім акціонерних товариств, громадських формувань та об’єднань співвласників багатоквартирного будинку) щодо зміни керівника юридичної особи у випадках, коли для прийняття такого рішення достатньо голосів не більше 10 осіб, підписується засновниками (учасниками), уповноваженими ними особами, які голосували за таке рішення та кількості голосів яких достатньо для прийняття рішення, якщо інше не передбачено статутом юридичної особи. Справжність підписів на рішенні уповноваженого органу управління юридичної особи нотаріально засвідчується з обов’язковим використанням спеціальних бланків нотаріальних документів, крім рішень, створених на порталі електронних сервісів або з використанням Єдиного державного вебпорталу електронних послуг та підписаних з використанням кваліфікованого електронного підпису, а також інших випадків, передбачених законом.
Таким чином, справжність підпису на рішенні Власника (Засновника) № 12/12/22 повинна була бути в обов’язковому порядку засвідчена нотаріально з використанням спеціального бланку нотаріального документа.
Водночас судом установлено, що рішення Власника (Засновника) № 12/12/22 датоване 12 грудня 2022 року, а посвідчувальний напис на ньому було вчинено вже наступного дня, 13 грудня 2022 року, і тоді ж було витрачено спеціальний бланк нотаріального документа. При цьому, відповідачем-1 не надано суду пояснень в обгрунтування такої розбіжності, яка не є технічною опискою чи помилкою, адже витрачання спеціальних бланків нотаріальних документів фіксується в реєстрі, що виключає версію описки в посвідчувальному написі.
Отже, посвідчувальний напис було вчинено на документі, складеному минулою датою. Ця обставина свідчить про грубе порушення вимог абзацу другого п.6 ч.1 ст.15 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, та є підставою для визнання рішення Власника (Засновника) № 12/12/22 недійсним.
В свою чергу, у разі якщо підпис на рішенні Власника (Засновника) № 12/12/22 ставився не 12, а 13 грудня 2022 року (в день вчинення посвідчувального напису), це свідчить про те, що в день видачі наказу про звільнення (12 грудня 2022 року) взагалі не існувало жодного рішення уповноваженого органу управління підприємства про звільнення позивача.
Суд констатує, що у відзиві відповідач-1 лише зазначає про те, що позивача звільнено, на його думку, без порушення процедури, однак не надає відповіді по суті тих порушень процедури, на які послався позивач, навівши відповідні доводи і докази. У відповідності до ч.1 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
При цьому в якості підстав позову позивачем не зазначалося про необхідність попереднього повідомлення його про звільнення, необхідність з’ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів, тому доводи відповідача-1 про відсутність необхідності з’ясування цих обставин є неналежними, адже на ці обставини позивач і не посилався в обгрунтування позовних вимог.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про те, що позивач був звільнений 12 грудня 2022 року без законної підстави.
Судом установлено, що позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області 16 травня 2023 року. Відповідач-1 у відзиві стверджував про пропуск позивачем строку звернення до суду. В свою чергу, позивач стверджував, що такий строк ним дотримано. Надаючи правову оцінку доводам сторін відносно строку звернення до суду, суд виходить з наступного.
У відповідності до ч.2 ст.233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Разом з тим, пунктом 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Буквальне тлумачення норми пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України дозволяє дійти висновку, що цей строк продовжується автоматично, без необхідності з’ясування в кожному окремому випадку взаємозв’язку карантину із фактом звернення працівника до суду поза межами 1 місяця з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
Аналогічна за змістом позиція неодноразово викладалася Верховним Судом (постанова від 14.12.2022 у справі № 489/5441/21, постанова від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22, постанова від 18.05.2023 у справі № 947/10679/22 та інші), що свідчить про наявність однозначної усталеної судової практики застосування норми пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України.
Станом на день звільнення позивача, як і станом на день звернення позивача до суду, діяв (і діє дотепер) карантин, встановлений з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з подальшими змінами). Тому суд приходить до висновку, що строк звернення до суду позивачем не пропущено, що, в свою чергу, виключає необхідність заявлення позивачем клопотання про поновлення строку звернення до суду. З цих підстав суд відхиляє доводи відповідача-1 про пропуск позивачем строку звернення до суду.
Що стосується посилань відповідача-1 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.12.2022 у справі № 990/102/22, то вона стосувалася процесуальних строків, визначених КАС України, а не строку звернення до суду, визначеного нормами КЗпП України. При цьому, норма пункту 3 розділу VI КАС України і норма пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України врегульовують по-різному питання впливу карантину на перебіг строків: на відміну від процесуальних кодексів, КЗпП України до теперішнього часу містить норму про їх автоматичне продовження.
Разом з тим, суд вважає за необхідне констатувати, що після звільнення, позивач вперше звернувся за захистом своїх прав до Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя 26 грудня 2022 року, тобто через 6 днів після того як (як стверджує відповідач-1) позивачу стало достовірно відомо про звільнення. В свою чергу, після залишення позову без розгляду 21 квітня 2023 року, позивач звернувся до господарського суду Запорізької області із позовом 16 травня 2023 року (через 25 днів), тобто сумарний проміжок часу, коли позивач, будучи обізнаним про своє звільнення, не звертався до суду, становить 31 день, тобто фактично 1 місяць, що з урахуванням часу, необхідного на підготовку двох позовних заяв, не є значним періодом часу. Отже, поведінку позивача після звільнення не можна назвати пасивною, навпаки позивачем своєчасно вчинялися необхідні процесуальні дії з метою захисту порушених прав.
Частиною першою статті 235 КЗпП України визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Оскільки позивач був звільнений без законної підстави 12 грудня 2022 року, то він підлягає поновленню на посаді Генерального директора ПП ВКФ “АКВА ВИТА” з 12 грудня 2022 року. При визначенні дати поновлення на роботі суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, згідно з яким, особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
У відповідності до частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
В матеріалах справи міститься копія довідки ПП ВКФ “АКВА ВИТА” від 16.12.2022 № Ав000000004, з якої слідує, що за останні 2 місяці, які передували звільненню, заробітна плата позивача склала: у жовтні 2022 року – 9270,00 гривень, а у листопаді 2022 року – також 9270,00 гривень, що сумарно становить 18540,00 гривень.
Суд констатує, що ця довідка викладена на бланку відповідача-1, але на ній відсутній підпис; разом з тим, суд зазначає, що вказані обставини стороною відповідача не оспорювалися і не спростовувалися, будь-які довідки з іншою сумою відповідач-1 (як особа, яка володіє інформацією про заробітні плати своїх працівників) не надав, контррозрахунок середнього заробітку відповідачем-1 не подавався.
При цьому, в жовтні 2022 року був 21 робочий день, у листопаді 2022 року було 22 робочих дні, що сумарно становить 43 робочих дні. Даних про відсутність позивача на робочому місці в цей період стороною відповідача не надано і матеріали справи таких даних не містять.
Отже, середньоденна заробітна плата позивача за 2 місяці, що передували звільненню, становить: 18540,00 / 43 = 431,16 гривень, що узгоджується із приписами абзацу першого п.8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Вимушений прогул розпочався 13 грудня 2022 року (з дня, наступного за днем звільнення). Станом на день ухвалення рішення (20 червня 2023 року) минає 136 днів вимушеного прогулу, і сума компенсації станом на день ухвалення рішення має становити: 431,16 гривень * 136 робочих днів = 58637,76 гривень. При цьому, позивачем заявлено до стягнення компенсацію за 102 робочих дні у розмірі: 431,16 гривень * 102 робочих дні = 43978,32 гривень, тому з урахуванням принципу диспозитивності господарського судочинства, з відповідача-1 суд стягує на користь позивача 43978,32 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому, позивач не позбавлений права звернутися з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за період починаючи з 103-го робочого дня вимушеного прогулу і закінчуючи днем фактичного поновлення на посаді.
Також суд зазначає, що у відповідності до ч.5 ст.41 Кодексу України з процедур банкрутства, дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на (...) виплату заробітної плати (...) а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов’язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення. У відповідності до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Крім того, у відповідності до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться, зокрема, на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо (зокрема) визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі.
Нормою п.13 ч.1 ст.20 ГПК України до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд вимог щодо (…) інших реєстраційних дій (…), якщо такі вимоги є похідними від (…) спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.
Оскільки недійсні рішення органів управління юридичних осіб не можуть бути підставою для реєстраційних дій, то підлягає задоволенню також позовна вимога про скасування реєстраційної дії “Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу”, проведеної 14 грудня 2022 року о 09:49:06 відносно відповідача-1 відповідачем-2, а також внесеного на її підставі запису № 1001031070021008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Задоволення цієї позовної вимоги необхідне для відновлення становища, яке існувало до порушення прав позивача, а отже, є ефективним способом захисту порушеного права.
Таким чином, позовні вимоги є обгрунтованими і такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі. Доводи відповідача спростовуються вищевикладеним.
У відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Крім того, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Поняття і види доказів викладені у статті 73 ГПК України, згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (ст. 74 ГПК України).
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
За змістом ст. 1 Закону України “Про судовий збір” судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України “Про судовий збір” судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Так, за подання до господарського суду позовної заяви:
- майнового характеру розмір судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір”);
- немайнового характеру розмір судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пп. 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір”).
За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру (ч. 3 ст. 6 Закону України “Про судовий збір”).
Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2023 рік”, зокрема, у 2023 році встановлено з 1 січня прожитковий мінімум для працездатних осіб 2 684,00грн (станом на час звернення позивача до суду).
Як зазначалось вище, позивач у своєму позові просив суд, зокрема, визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення та поновити його на відповідній посаді.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір” від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Таким чином, позивач звільняється від сплати судового збору в частині зазначених вимог.
Згідно із ч. 2 ст. 129 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
При зверненні до суду позивачем сплачено 8052,00 гривень судового збору за позовними вимогами про визнання недійсним рішення № 12/12/22 Власника (Засновника) приватного підприємства від 12.12.2022, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення №33-К від 12.12.2022, скасування реєстраційної дії та запису. Тому з відповідача-1 на користь позивача підлягають стягненню 8052,00 гривні судового збору.
Крім того, позивач у своєму позові просив суд, зокрема, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 43 978,32 грн.
Як зазначено у рішенні судом встановлені підстави для задоволення відповідної вимоги Колбіна Андрія Валерійовича, та стягнення з Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми “АКВА ВИТА” на користь позивача суму коштів у розмірі 43 978,32 грн.
У свою чергу, судом беруться до уваги правові позиції, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.05.2020 у справі №243/9533/17 відповідно до яких пільга щодо сплати судового збору, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір” не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (або за час вимушеного прогулу) під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
За таких обставин, сума судового збору за відповідною вимогою позивача становить 2 684,00 грн (43 978,32* 1,5% = 659,67 грн). Але, оскільки вимога майнового характеру не може становити менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то сума судового збору складає 2 684,00 грн.
Так, із матеріалів справи вбачається, що позивачем за вказану вимогу не було сплачено судовий збір у розмірі 2 684,00 грн, відтак, позивач повинен додатково сплати у дохід Державного бюджету України 2 684,00 грн.
Водночас, п. 2 ст. 129 ГПК України встановлено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, судовий збір у розмірі 2 684,00 гривень за позовною вимогою про поновлення на посаді підлягає стягненню з відповідача-1 в дохід бюджету.
Керуючись ст. ст. 7, 9 Кодексу України з процедур банкрутств, ст. ст. 46, 74, 80, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
ВИРІШИВ:
Повний текст судового рішення складено та підписано-21.06.2023.
Суддя О.О. Юлдашев
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
ДО УВАГИ ПОЗИВАЧА, ВІДПОВІДАЧІВ 1,2 У СПРАВІ № 908/1339/23(908/1632/23) – РІШЕННЯ СУДУ
_03_03.png)
