Господарський суд Запорізької області

26 червня 2023, 15:06

номер провадження справи 26/36/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.06.2023 Справа № 908/1721/21(908/936/23)

м.Запоріжжя Запорізької області

Господарський суд Запорізької області у складі судді Юлдашева Олексія Олексійовича, розглянувши матеріали позовної заяви Акціонерного товариства “Державний експортно-імпортний банк України” до відповідачів: 1/ Дочірнього підприємства “Автобусний завод “Богдан”; 2/ Sarevin Investments LTD Код НЕ309035 Республіка Кіпр, м. Лімасол, Хрисорогіатисис&Колокотроні, 3040 в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД” код ЄРДПОУ 26634601 01135, м. Київ, вул. Золотоустівська, 50

про визнання недійсним договору

в межах справи № 908/1721/21

про банкрутство - Дочірнього підприємства “Автобусний завод “Богдан”, код ЄДР 32503719 (69035 Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Жаботинського Леоніда, буд. 50)

кредитори – 1/ Дочірнє підприємство “Автоскладальний завод № 2” Публічного акціонерного товариства “Автомобільна Компанія “Богдан Моторс”, код з ЄДР 21751779 (49027 Дніпропетровська область, місто Дніпро, пл. Соборна, 1-Б)

2/ Головне управління ДПС у Черкаській області у розмірі

3/ Черкаська міська рада

4/ Товариство з обмеженою відповідальністю “Автомобільна Інжинірінгова Група”

5/ Акціонерне товариство “Державний експортно-імпортний банк України”

Представники сторін не з’явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 07.04.2023 прийнято позовну заяву Акціонерного товариства “Державний експортно-імпортний банк України” до Дочірнього підприємства “Автобусний завод “Богдан” та Sarevin Investments LTD в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД” про визнання недійсним договору, для розгляду в межах справи № 908/1721/21 про банкрутство відповідача-1, відкрито провадження з розгляду позовної заяви; ухвалено розглядати позовну заяву за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей, визначених Кодексом України з процедур банкрутства; підготовче засідання призначено на 11.05.2023р. о 10-00.

Ухвалою від 11.05.2023 закрито підготовче провадження у справі №908/1721/21(908/936/23) з розгляду позовної заяви Акціонерного товариства “Державний експортно-імпортний банк України” до Дочірнього підприємства “Автобусний завод “Богдан” та Sarevin Investments LTD Республіка Кіпр, м. Лімасол, Хрисорогіатисис&Колокотроні, в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД” про визнання недійсним договору, та призначено справу до розгляду по суті на 06.06.2023 о 12-30 год.

Позивач просить визнати недійсним Договір збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута №0110/В3-2 від 01.10.2021р., Додаткову угоду №1 до цього договору від 30.12.2021, Додаткову угоду №2 до цього договору від 31.03.2022р., які укладено між ДП “Автобусний завод “Богдан”, Код ЄДРПОУ 32503719 в особі ліквідатора Сердюк М.М. з одного боку та компанією Sarevin (код НЕ309035 Республіка Кіпр, м. Лімасол, Хрисорогіатисис&Колокотроні, 3040) в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД”, код ЄДРПОУ 26634601. Зобов’язати компанію Sarevin (код НЕ309035 Республіка Кіпр, м. Лімасол, Хрисорогіатисис&Колокотроні, 3040) в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД”, код ЄДРПОУ 26634601, повернути отримане на підставі актів приймання-передачі майна №1 від 01.10.2021р., №2 від 01.01.2022 майно Банкруту ДП “Автобусний завод “Богдан”, Код ЄДРПОУ 32503719 в особі ліквідатора Сердюк М.М.

Також зазначає, що укладаючи оскаржуваний Договір від імені Боржника, ліквідатор не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності; також ліквідатором не було отримано згоди іпотекодержателя та порушено приписи законодавства про іпотеку; Договір вчинено в умовах наявного конфлікту інтересів в порушення приписів Кодексу України з процедур банкрутства; Договір суперечить загальним засадам цивільного законодавства та є фраудаторним правочином; Договір є удаваним правочином та був укладений з метою приховати інший правочин, який насправді вчинили Відповідачі, а саме договір позички, у зв’язку з чим Договір з додатковими угодами до нього підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених частинами першою, другою статті 203 ЦК України, частинами першою, другою статті 215 ЦК України, а майно передане за таким Договором підлягає поверненню Банкруту ДП “Автобусний завод “Богдан”.

Відповідачем-1, ліквідатором Сердюк М.М. надано відзив на позовну заяву АТ “Укрексімбанк”, в якому просить відмовити у задоволенні позову Банку у зв’язку з тим, що аргументи Позивача по суті поданої ним позовної заяви зводяться виключно до питань дослідження дій ліквідатора на відповідність вимогам закону в ліквідаційній процедурі, що не може бути предметом розгляду у даній справі в контексті підстав для визнання Договору недійсним, а також вказує, що при укладенні Договору, сторони керувалися правовими підставами, що передбачені законодавством України, а саме вимогами Цивільного кодексу України та Кодексом України з процедур банкрутства.

Сторони не направили своїх представників у судове засідання 06.06.2023 про що, повідомлені своєчасно та належним чином.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.

За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність належно повідомлених про розгляд справи сторін за наявними матеріалами справи та ухвалити рішення з метою дотримання розумного строку розгляду справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд, -

УСТАНОВИВ:

Статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Статтею 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Частиною 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника.

Судом установлено, що 01.10.2021 між ліквідатором ДП “Автобусний завод Богдан” в особі ліквідатора Сердюк М.М. (як Власником) та Компанією Sarevin в особі представництва “Саревін Інвестментс ЛТД” (як Зберігачем) укладено Договір №0110/B3-2 збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута з визначенням строку дії до 31.12.2021р. (відповідно до п. 8.1. Договору) та з подальшим його продовженням до 31.05.2022р. згідно до Додаткової угоди №1 до Договору від 30.12.2021 та до 31.12.2022р. згідно до Додаткової угоди №2 до Договору від 31.03.2022, але в будь-якому випадку до повного надання Сторонами взятих на себе зобов’язань (надалі – Договір збереження).

Відповідно до п. 1 Договору збереження визначено, що предметом Договору є передання Власником Зберігачу основних засобів та товарно-матеріальних цінностей (далі – Майно), перелік якого зазначений в актах приймання-передачі Майна, для забезпечення (підтримання) Майна банкрута у належному стані та недопущення зменшення його вартості та економічної привабливості на період до продажу цього Майна в процедурі ліквідації Власника в справі про банкрутство ДП “Автобусний завод “Богдан” №908/1721/21, що розглядається в господарському суді Запорізької області.

Відповідно до п. 2 Договору збереження детальний опис/перелік Майна, яке надається Зберігачу, визначається в актах приймання-передачі Майна, що є невід’ємними частинами цього Договору.

Згідно долученого до матеріалів справи акту приймання-передачі Майна від 01.10.2021р. до Договору збереження вбачається, що перелік переданого на зберігання Майна становить: адміністративно-побутовий корпус №1; адміністративно-побутовий корпус №2; виробничий корпус №1, внутрішньоплощадочні автодороги; навіс (З); навіс (М); огорожі цехів; площадка для акамуляторів та повороту; прохідна (К-1); прохідна (Л-1).

Умовами Додаткової угоди №1 від 30.12.2021р. погоджено додаткову передачу Власником Зберігачу частини нерухомого майна – виробничого корпусу №1, про що сторонами складено Акт приймання-передачі майна №2 від 01.01.2022р.

Відповідно до п. 3.1. Договору збереження визначено, що вартість збереження (підтримання) у належному стані майна за період з 01.10.2021р. по 31.12.2021р. щомісяця складає 64 082, 04 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 10 680, 34 грн.

Додатковою угодою №1 до Договору збереження від 30.12.2021р. п. 3.1. Договору викладено в новій редакції: вартість збереження (підтримання) у належному стані майна складає за період з 01.10.2021р. по 31.12.2021р. щомісяця 64 082, 04 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 10 680, 34 грн., за період з 01.01.2022р. по 31.05.2022р. щомісяця 224 083, 82 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 37 347, 30 грн.

Додатковою угодою №2 до Договору збереження від 31.03.2022р. сторони прийшли до згоди внести наступні зміни в Договір: місячна вартість збереження (підтримання) у належному стані майна з 01.04.2022р. складає 112 596, 00 грн., у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 18 766, 00 грн.

На підтвердження виконання зоб’язань за Договором сторонами підписано акти здачі-приймання робіт: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №237 від 31.10.2021 на суму 64082,04 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №266 від 30. 11.2021 на суму 64082,04 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №304 від 31.12.2021 на суму224083,82 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №237 від 31.01.2022 на суму 224083,82 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №58 від 28.02.2022 на суму 224083,82 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №100 від 31.03.2022 на суму 224083,82 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №135 від 30.04.2022 на суму 112596,00 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №175 від 31.05.2022 на суму 112596,00 грн. Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №214 від 30.06.2022 н асуму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №250 від 31.07.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №293 від 31.08.2022 н асуму112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №336 від 30.09.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №380від 31.10.2022 на суму 112596,00 грн.

Оцінюючи зміст правовідносин, що виникли між сторонами господарського спору, суд виходить з наступного.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети (такий правовий висновок міститься в п. 7.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Згідно із частинами 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.

Отже, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 20.02.2020 у справі №922/719/16.

У зв`язку з наведеним, суд вважає обґрунтованими посилання АТ “Укрексімбанк” на наявність у нього правових підстав для пред`явлення даного позову щодо оспорювання укладеного боржником правочину, як одним із кредиторів такого боржника.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 02.02.2022 по справі № 917/373/20 (917/1878/20) вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, звертаючись з позовом про визнання недійсним правочину, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову.

За змістом частини 1 статті 59 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що з дня ухвали господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу, крім укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані.

Згідно зі статтею 1 Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор - арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення ліквідаційної процедури.

Пунктом 2 частини 2 статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено обов’язок для арбітражного керуючого (ліквідатора) здійснювати заходи щодо захисту майна боржника.

За змістом частини 1 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює, серед інших, такі повноваження як приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

Відповідно до частини 3 статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства, під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено).

Таким чином, забезпечення збереження майна боржника є прямим обов’язком для ліквідатора під час виконання ним власних повноважень, визначених вказаними нормами Кодексу України з процедур банкрутства.

Відповідно до частини 1 статті 92 ЦК України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до частини 2 статті 10 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що арбітражний керуючий з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства-боржника.

Частиною 1 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.

Таким чином, згідно до норм Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор прирівнюється до керівника (посадової особи) боржника – ДП “Автобусний завод “Богдан”, що вказує на наявність у нього повного обсягу цивільної дієздатності у відповідності до положень ч. 1 ст. 92 ЦК України на укладення правочинів від його імені.

Натомість, посилання Позивача на відсутність згоди банку на укладення Договору та відсутність попереднього схвалення ціни Договору, як на підстави, що вказують на відсутність обсягу цивільної дієздатності у ліквідатора є невірним тлумаченням норм закону.

Частина 6 статті 30 Кодексу України з процедур банкрутства, на яку посилається Позивач як на підставу для визнання Договору недійсним, регламентує виключно процедурні питання провадження справи про банкрутство, зокрема, в частині необхідності звітування для арбітражного керуючого перед заставними кредиторами стосовно витрат, що стосуються власне такого заставного майна.

Абзацом 4 частини 3 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства також регламентовано процедурне питання у справах про банкрутство, зокрема, визначено, що за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, що є предметом забезпечення, відшкодовуються витрати, пов’язані з утриманням, збереженням та визначенням вартості такого майна. Склад та розмір таких витрат підлягають погодженню забезпеченим кредитором. Кошти, що залишилися після здійснення зазначених виплат, використовуються виключно для задоволення вимог кредиторів за зобов’язаннями, які забезпечують таке майно.

Тобто, за своєю правовою природою ст.61 Кодексу України з процедур банкрутства є нормою, що встановлює повноваження ліквідатора, а ст.30 Кодексу України з процедур банкрутства регулює порядок нарахування основної та додаткової винагороди.

Як висновок, вказані норми не визначають умов, дотримання яких є необхідним для ліквідатора при укладенні договорів збереження майна товариства-банкрута в процедурі його ліквідації.

Окрім вказаного, Позивач зазначає, що відповідно до ст. 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування, однак ліквідатором згоду іпотекодержателя не отримано, відтак вважає такий договір недійсним.

Системний аналіз положень Кодексу України з процедур банкрутства дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

Отже, норми Кодексу України з процедур банкрутства безумовно мають пріоритет над нормами Закону України “Про іпотеку” щодо порядку поводження з майном банкрута, в тому числі і тим, що є предметом іпотеки.

Частиною 1 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює, серед інших, такі повноваження як приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

Згідно до частини 1 статті 59 Кодексу України з процедур банкрутства з дня ухвали господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу, крім укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на період до його продажу у процедурі ліквідації тощо.

Згідно до пункту 4 частини 1 статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що арбітражний керуючий користується усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі має право залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації з оплатою їхньої діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено цим Кодексом чи угодою з кредиторами.

Отже, ліквідатор з метою збереження майна банкрута має право залучати на договірних засадах інших осіб.

При цьому, Кодекс не встановлює обов’язку для ліквідатора погоджувати можливість передачі майна на зберігання та умови такого зберігання із заставними кредиторами, з огляду на що невірним є твердження Позивача по суті поданої заяви стосовно того, що під час укладення Договору збереження, визначення його істотних умов, зокрема, ціни послуг збереження, ліквідатор вийшов за межі своїх повноважень у зв’язку з невчиненням жодних дій для погодження складу та розміру майбутніх витрат за таким Договором.

Вказане в своїй сукупності спростовує доводи Позивача в частині відсутності у ліквідатора ДП “Автобусний завод “Богдан” необхідного обсягу цивільної дієздатності на момент вчинення Договору збереження, як підстави для його недійсності.

Суд критично ставиться до тверджень Позивача щодо недійсності правочину через існування потенційного конфлікту інтересів та порушення приписів ст. 22 Закону України “Про запобігання корупції”, оскільки ліквідатором ДП “Автобусний завод “Богдан” при укладенні Договору збереження було використано власні повноваження саме на користь компанії Саревін Інвестментс ЛТД, що є кредитором в межах справи про банкрутство ДП “Автоскладальний завод №2 АТ “АК “Богдан Моторс”, який, в свою чергу, є конкурсним кредитором Боржника. Позивач зазначає, що Саревін Інвестментс ЛТД має суттєвий вплив на ДП “Автоскладальний завод №2 “АТ “Автомобільна компанія “Богдан Моторс”, що і виступило ініціатором призначення ліквідатором Сердюк М.М.

Відповідно до ч.1 ст.11 Закону України “Про запобігання корупції”, потенційний конфлікт інтересів - наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень.

Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 28 Кодексу України з процедур банкрутства розпорядником майна, керуючим реструктуризацією, керуючим санацією, ліквідатором, керуючим реалізацією не можуть бути призначені арбітражні керуючі, які мають реальний чи потенційний конфлікт інтересів.

Частиною 5 статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства унормовано, що порушення арбітражним керуючим вимог Закону України “Про запобігання корупції”, а також виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів під час здійснення арбітражним керуючим повноважень є підставою для відсторонення його від виконання обов’язків арбітражного керуючого під час провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), про що господарський суд виносить ухвалу.

З огляду на вказане, вказаними нормами кодексу визначено, що поняття конфлікту інтересів стосується виключно особи арбітражного керуючого, а не інших учасників справи про банкрутство, тому посилання на недійсність договору з вказаних підстав не є правомірним, оскільки Договір збереження ліквідатором укладено на виконання вимог законодавства про банкрутство та в інтересах збереження майна банкрута без заподіяння шкоди боржнику чи кредиторам.

Матеріали справи не містять, а Позивачем не надано доказів того, що ліквідатор ДП “Автобусний завод “Богдан” мала будь-який приватний інтерес, укладаючи від імені Боржника Договір збереження саме з Компанією Саревін Інвестментс ЛТД. Під час розгляду справи ліквідатор підтвердила, що не мала та не має конфлікту інтересів в розумінні діючого законодавства України в межах спірних правовідносин.

Вказані Позивачем обставини зводяться виключно до дослідження дій ліквідатора на їх відповідність нормам Кодексу України з процедур банкрутства, що не може слугувати самостійними підставами для визнання недійсним Договору збереження.

Стосовно тверджень Позивача, що уклавши Договір збереження, ліквідатор порушила інтереси АТ “Укрексімбанк”, як заставного кредитора, оскільки сума витрат за збереження майна, у розмірі 1 877 861, 58 грн., є досить значною та повинна бути відшкодована саме за рахунок коштів з реалізації заставного майна, що призведе до їх недоотримання банком та свідчить про збитковість такого договору та порушення загальних засад цивільного судочинства, суд відзначає наступне.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 904/7905/16 дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 Кодексу про банкрутство на підставі пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Водночас, категорія фраудаторності у галузі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами, зважаючи, що частини 2 статті 96 ЦК України вимагає, щоби юридична особа відповідала за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тобто, боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов`язку перед кредитором.

Доводи Позивача стосовно того, що укладений Договір суперечить засадам добросовісності, справедливості, розумності, тобто суперечить загальним засадам цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) не може братися до уваги, оскільки такий Договір не спрямований на виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами та не мав наміру завдати шкоди, як це передбачено для фраудаторних правочинів.

Зокрема, абзацом 3 частини 3 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, що є предметом забезпечення, відшкодовуються витрати, пов’язані з утриманням, збереженням та визначенням вартості такого майна. Склад та розмір таких витрат підлягають погодженню забезпеченим кредитором. Кошти, що залишилися після здійснення зазначених виплат, використовуються виключно для задоволення вимог кредиторів за зобов’язаннями, які забезпечують таке майно.

Тобто, обов’язок по відшкодуванню витрат за Договором збереження виникає у боржника опосередковано, а саме за наслідком отриманих від реалізації заставного майна коштів.

Тому, суд погоджується з позицією Відповідача – ДП “Автобусний завод “Богдан”, що укладаючи Договір збереження ліквідатор забезпечив підтримання Майна у належному його стані перед реалізацією на аукціоні, що також дасть змогу забезпечити його продаж за найвищою ціною та, як результат, покриє частину витрат на його збереження (утримання).

Згідно до п. 2.2. Договору збереження визначено, що укладення цього Договору не змінює право власності на Майно. Право розпорядження Майном внаслідок укладення цього Договору у Зберігача не виникає.

Згідно до п. 4.4. Договору визначено, серед інших, обов’язки для Зберігача, що потребують фінансових витрат останнього, а саме: 2. здійснювати всі необхідні витрати на забезпечення збереження (підтримання) Майна у належному (робочому) стані; 4. забезпечити Майно тепловою та електроенергією та необхідними комунальними послугами; 10. Здійснювати технічне обслуговування Майна за власний рахунок та інші.

Таким чином, уклавши Договір збереження майна Відповідач-2 повністю взяв на себе кошторис по витратам щодо забезпечення збереження Майна площею у 27 259,1 м.кв., що не вказує на його збитковість в розумінні положень законодавства про банкрутство.

Наведені Позивачем комерційні пропозиції не можуть розглядатися в якості доказів, оскільки в них йдеться про оренду майна, зокрема, довготривалу. В даному випадку майно банкрута перебуває на зберіганні в силу вимог Кодексу України з процедур банкрутства, що носить тимчасовий характер, оскільки процедура банкрутства передбачає реалізацію майна банкрута.

У відзиві на позов ліквідатором також зазначено, а Позивачем не спростовано, що на адресу ліквідатора не надходило жодних пропозицій чи самостійних рішень комітету кредиторів щодо обрання іншого зберігача майна ДП “Автобусний завод “Богдан”.

Зважаючи навіть на ймовірність існування таких рішень, рішення комітету кредиторів щодо визначення зберігача майна банкрута можуть носити для ліквідатора лише рекомендаційний характер згідно до положень Кодексу про банкрутство, що також спростовує доводи Позивача в частині того, що правочин вчинено без проведення публічних процедур для обрання зберігача Майна.

Таким чином, судом установлено, що укладаючи Договір збереження ліквідатор діяв виключно на виконання вимог дійсного законодавства про банкрутство, а умови такого Договору жодним чином не порушують прав та інтересів кредиторів та не суперечать засадам добросовісності, справедливості, розумності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Позивач також зазначає, що укладений Договір є удаваним правочином, а насправді між сторонами укладено договір позички.

Натомість, Позивачем не доведено у чому саме полягає удаваність правочину у вигляді договору зберігання та не надано належних доказів на підтвердження вказаного.

Так, в силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами ст. 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відтак укладення Договору зберігання є правом сторін, а в даному конкретному випадку прямим обов’язком ліквідатора з метою забезпечити схоронність майна товариства-банкрута перед його реалізацією.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 Цивільного кодексу України). Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи “в парі” з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням ЦК України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і не дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам правочинів, що містяться в ст. 203 ЦК України.

Тобто, удаваний правочин вчинюється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого в наявності два правочини - прихований і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.

Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов`язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов`язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину.

Натомість, зобов’язання за Договором збереження сторонами виконувались, про що підписано відповідні акти здачі-приймання робіт (надання послуг), а воля сторін за Договором не була спрямована на приховування іншого правочину.

Не підтверджено доказами і посилання Позивача на те, що Майно, яке було передано на зберігання, передавалося в користування Зберігачем іншим особам. Більше того, таке право існує у зберігача майна за наявності згоди поклажодавця, що прямо передбачено приписами ч. 1 ст. 944 ЦК України.

Невірним є посилання Позивача і на норми Закону України “Про охоронну діяльність” в контексті даних правовідносин, оскільки за законодавчою нормою договір охорони є спеціальним (окремим) видом зберігання.

Відповідно до статті 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Частиною 1 статті 936 ЦК України визначено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Отже, з огляду на спеціальні цілі зберігання та охорони, слід дійти висновку, що виконавець послуг зберігання, у володіння якого було передано річ, повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення схоронності речі, як би це зробив власник речі, тоді як охоронець повинен забезпечувати лише недоторканність об’єкта охорони, ніби на додаток до тих заходів, що також вживаються власником чи володільцем майна з метою підтримання речі у незмінному стані.

Тобто, Законом України “Про охоронну діяльність” урегульовано організаційно-правові принципи здійснення господарської діяльності саме у сфері надання послуг з охорони власності та громадян, тож його застосування до даних правовідносин є недоцільним.

Ліквідатором зазначено, що при укладенні Договору збереження сторони керувалися правовими підставами, що передбачаються законодавством України, а саме вимогами Цивільного кодексу України та Кодексу України з процедур банкрутства.

Зі встановлених вище обставин справи вбачається, що підстави, зазначені заявником у поданій до суду позовній заяві не знайшли свого належного підтвердження в поданих стороною доказах.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання недійсним Договору збереження є безпідставною, а тому в її задоволенні необхідно відмовити.

Згідно вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

У відповідності до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч. ч. 1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005 р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що позивачем не підтверджено доводів позовної заяви, а судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для задоволення позову. Відтак у задоволенні позову необхідно відмовити.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У свою чергу, Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 р. у справі "Серявін проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010 р.) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд враховує висновки, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до ст. 129 ГПК України сплачений судовий збір у даній справі покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 7, 9 Кодексу України з процедур банкрутств, ст. ст. 46, 74, 80, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову – відмовити.

Розмістити повний текст рішення на сайті Господарського суду Запорізької області (https://zp.arbitr.gov.ua/sud5009/gromadyanam/advert/).

Звернути увагу учасників справи, що у разі необхідності отримання копії цього процесуального документу у паперовій формі, слід звернутись з відповідною заявою у справі до канцелярії суду.

Судове рішення складено та підписано-22.06.23.

Суддя О.О. Юлдашев

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До уваги позивача, відповідачів 1,2 у справі № 908/1721/21(908/936/23) – рішення, суддя Юлдашев О.О.