до уваги відповідачів: 1/ Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля, 1) 2/ Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (12009, м. Москва, вул. Воздвиженка, 10, код ОДРН 10777110001

номер провадження справи  26/30/22         

      р

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 

 19.09.2023                                                                 Справа №  908/1955/22(908/2261/23)

 м.Запоріжжя Запорізької області  

 

Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект”, код ЄДРПОУ 24821569 (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, 39-Б)

до відповідачів: 1/ Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля, 1)

2/ Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (12009, м. Москва, вул. Воздвиженка, 10, код ОДРН 1077711000102)

про стягнення 242        185        552,00 Євро

перекладач – Кудров Р.О.

в межах справи № 908/1955/22

 

про банкрутство - Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект”, код ЄДРПОУ 24821569 (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, 39-Б)

кредитори - 1/ Приватне підприємство “Компанія з управління активами “Славутич-Інвест”, код ЄДРПОУ 23848885 (69005, м. Запоріжжя, бульвар Центральний, буд. 21)

2/ Державна податкова служба України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у Запорізькій області

 

За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):

 

Представник позивача

адвокат Лєскін М.С., посвідчення адвоката України ЗП002793 від    20.05.2021 року

 

Перекладач

Кудров Р.О., паспорт громадянина України № 005076277 від 13.08.2020 року

  УСТАНОВИВ:

    Товариство з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовом до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації  та до Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ”  про відшкодування майнової шкоди.

       В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що збройна агресія Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, оточення та захоплення окремих територій Донецької області призвели до спричинення йому шкоди у вигляді упущеної вигоди, внаслідок чого позивач зазнав збитків на загальну суму 242 185 552,00 Євро.

         За приписами ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

          Враховуючи наявність в провадженні Господарського суду Запорізької області справи № 908/1955/22 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” позовна заява розглядається в межах цієї справи.

           Господарський суд Запорізької області ухвалою від 10.07.2023 року прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі№ 908/1955/22(908/2261/23) за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 15.08.2023 р.

            Визначаючи чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка розглядається, суд в ухвалі від 10.07.2023 про відкриття провадження у справі врахував наступне.

           Згідно з ч. 1   ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право”, пред’явлення  позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

           У даній справі, позивач звернувся до суду з позовом зокрема до Російської Федерації   про відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок збройної агресії та вчинення протиправних дій на тимчасово окупованих територіях зі сторони Російської Федерації на території України.

           У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

           У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

           У п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об’єднаних Націй.

           Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об’єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

          У міжнародному праві, зокрема Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10.1970,  кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий “деліктний виняток” (англ. “tortexсeption”). Умовами, необхідними для застосування “деліктного винятку”, є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв’язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

           Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у даній справі, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасової окупації, оточення та протиправних дій на захоплених територіях; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана РФ, яка порушила принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом “генерального делікту”).

            Крім того, юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя   статті 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування “деліктного винятку” будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

           Як Україна, так і РФ на момент спричинення шкоди позивачу були учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р. (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція була підписана і Україною, і РФ та була ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР; РФ - відповідно до Федерального закону від 04.08.1994 № 16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода). Наведена Угода була підписана і Україною, і РФ та була ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII; РФ - постановою верховної ради РФ від 9 жовтня 1992 року № 3620-1.

           Станом на час винесення рішення суду у даній справі, Україна відповідно до Закону України від 01 грудня 2022 року № 2783-IXзупинила дію у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь та вийшла з   Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справахта   Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., а також відповідно до Закону України від 12 січня 2023 року № 2855-IX вийшла з Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992. Проте суд застосовує вказані нормативні акти, як такі, що діяли на час виникнення спірних правовідносин.

           Згідно із ст. 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони.      Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

       Відповідно до ч.ч. 1, 3      ст. 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

            Відповідно до ст. 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

            Згідно із пп. “г” п. 1 ст. 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

            Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до п. 4 ст. 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов’язків по відношенню до господарюючих суб’єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

          Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі Росія), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, пп. “г” п. 1 ст. 4 Угоди,      спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб’єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб’єкта господарювання.

           Відтак, з урахуванням положень статті 1, пп. “г” п. 1 ст. 4, п. 4 ст. 4      Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб’єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним судом за місцем заподіяння шкоди.

        Таким чином, спір щодо відшкодування збитків внаслідок позбавлення позивача можливості здійснювати виробництво продукції, виконувати взяті на себе договірні зобов’язання з метою одержання прибутку, прямим актом агресії РФ шляхом окупації території здійснення позивачем господарської діяльності, обмеження доступу до неї не входить до меж встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до позивача як суб`єкта господарювання, оскільки позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах, як приватно-правового так і публічно-правового характеру з жодним із органів Росії, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади Росії перед позивачем не можливе. При цьому, заподіяння шкоди внаслідок прямої військової агресії не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН. Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет РФ не поширюються на випадки заподіяння шкоди суб`єкту господарювання шляхом позбавлення можливості здійснення господарської діяльності під час прямої агресії однієї держави-учасниці по відношенню до іншої держави учасниці.

           Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.

         У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

           Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі
№ 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

           Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі
№ 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п’ята та дев’ята    статті 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”).

             Крім того, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

             При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.

           Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972,  та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї  02.12.2004 (далі за текстом - Конвенція).

            Так, відповідно до положень ст. 5 Конвенції, держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.

         Згідно зі ст. 7 Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.

            Статтею 12 Конвенції передбачено, що якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, яка може бути привласнена державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності.

           Слід зазначити, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р підписана та ратифікована Україною, РФ підписала вказаний документ, але не ратифікувала його.

           Проте, незважаючи на відсутність ратифікації Російською Федерацією Конвенції 2004 року, норми, встановлені Конвенцією 2004 року, зокрема правила, викладені в статті 12, є нормами міжнародного права, які є обов’язковими для РФ, з огляду на нижчевикладене.

          Судом враховано, що Конвенція 2004 року ще не набула чинності у визначеному в ній порядку, проте нормативний акт був прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН державами-членами ООН.

          Преамбулою Конвенції передбачено, що: “… юрисдикційні імунітети держав та їх власності загальновизнані як принцип міжнародного звичаєвого права, … міжнародна конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їх власності зміцнить верховенство права і правову визначеність, особливо у відносинах держав з фізичними або юридичними особами, і сприятиме кодифікації та розвитку міжнародного права та гармонізації практики в цій сфері”. У преамбулі також зазначається, що текст резолютивних положень Конвенції 2004 року “враховує розвиток практики держав щодо юрисдикційних імунітетів держав та їх власності”.

          Це свідчить про те, що Генеральна Асамблея ООН не встановлювала нові принципи міжнародного права за допомогою Конвенції 2004 року, а прагнула “кодифікувати” існуючі принципи з метою “юридичної визначеності” та “гармонізації практики в цій сфері”.

       У свою чергу стаття 38 Статуту Міжнародного суду визначає у якості джерел міжнародного права, зокрема, міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної у якості правової норми, а також загальні принципи права, визнані цивілізованими націями. (п.п b, c статті 38 Статуту), що також підтверджує можливість застосування положень Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, оскільки юрисдикційні імунітети держав та їх власності отримали загальне визнання як один із принципів звичаєвого міжнародного права.

           Отож, суд вважає, що незалежно від того, чи набула Конвенція 2004 року чинності та чи ратифікувала її Російська Федерація, резолютивні положення Конвенції 2004 року, з урахуванням положень статті 38 Статуту Міжнародного суду, становлять “загальні принципи права”, визнані цивілізованими націями і самі по собі є обов'язковими для виконання суверенними державами, включно з Російською Федерацією.

          Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) “у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження” (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

           Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження:

           1) Переслідує законну мету: ЄСПЛ неодноразово визнавав, що “надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави” (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.201, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07. 2012, § 60).

          У контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

          Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

         2) Є пропорційне меті, яка переслідується: відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, “обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується”.

3) Не порушує самої сутності права на доступ до суду: при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, “необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]” (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55), Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, окрема думка Судді L. Лукейдіса).

           Аргументи на обґрунтування відмови у застосуванні імунітету держави, крім іншого, сформульовано ЄСПЛ  при розгляді справи “Jonesandothers v  theUnitedKingdom” (заяви №№ 34356/06 і 40528/06), рішення від 14.01.2014). У рішенні Суд наголошує на постійній еволюції  міжнародного звичаєвого права з питання надання судового імунітету державі, відсутності імперативної доктрини у вказаному питанні.  Проте дедалі частіше стверджується думка, що тяжкі міжнародні злочини не можуть вважатися вчиненими при здійсненні офіційних дій держави, оскільки їх вчинення не є нормальною державною функцією. І така позиція поступово знаходить своє відображення у світовій практиці, про що свідчать відповідні судові рішення та висновки. Спостерігається тенденція до подолання безкарності за вказані дії, до здійснення ширшої юрисдикції і подальшого обмеження можливості використання імунітету як прикриття.

           З огляду на вказане Суд розглядає межі застосування імунітету крізь призму характеру “поведінки” держави. Якщо держава вже запровадила національний засіб юридичного захисту щодо протиправних дій, тоді можна розраховувати на те, що суди інших держав відмовлятимуться від здійснення юрисдикції. Але, якщо в державі наявна систематичність у здійсненні дій, що порушують імперативні норми про заборону їх вчинення, і немає адекватного засобу юридичного захисту, тоді беззастережну відмову в доступі до цивільних судів іншої держави можна вважати непропорційним заходом.

       Так, поряд із використанням збройних сил та інших силових відомств з метою здійснення масштабних актів військової агресії на суверенній території України, послідовність та очевидність у діях вищого політичного і військового керівництва та державного апарату РФ, що відкрито заявляють про анексію територій та виправдовують військове вторгнення, спрямоване на порушення територіальної цілісності України, підтримка терористичної діяльності,  явно виходить за межі прийнятих міжнародних стандартів та належного здійснення державних повноважень, що свідчить про здійснення РФ агресивної державної політики.

           Загальновідомо, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, виправдовує її, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

           Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

          При розгляді питання щодо застосування судового імунітету слід брати до уваги “загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у праві судді” (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30.)

        Як вказував Європейський Суд у раніше розглянутих справах, Проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності Комісії ООН з міжнародного права 1991 року, зараз втілений у Конвенції 2004 року, застосовується відповідно до звичайного міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала Конвенцію, якщо не заперечила їй (див. згадану вище Постанову Великої Палати у справі Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55), згадану вище Постанову Великої Палати у справі (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011,  § 51), і Ухвалу Європейського Суду у справі “Валлісхаузер проти Австрії”, § 60). Російська Федерація не ратифікувала її, але й не чинила опір їй, підписавши Конвенцію 01.12. 2006 р.

        Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

         Стосовно звернення з позовом до Російської Федерації саме в особі Міністерства юстиції Російської Федерації позивач правомірно посилається на п.п. 3.1) п. 3 Розділу І Указу президента РФ від 13.10.2004 року № 1313 “Питання Міністерства юстиції Російської Федерації” відповідно до якого основними задачами Міністерства юстиції Російської Федерації є забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах (п. п. 3.1 введено в дію указом президента РФ від 28.05.2018 року № 271).

         Відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 28.05.2018 року № 271 “Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313” внесено в Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313 “Питання Міністерства юстиції Російської Федерації” наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: “ 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку”.

         Судом встановлено, що відповідачі у справі є нерезидентами України.

         За приписами   ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до   Конституції України, цього   Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право”,   Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

         Відповідно до   статті 365 Господарського процесуального кодексу України   іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов’язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

          Частиною 1   статті 367 Господарського процесуального кодексу України   передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

      Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено – Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами (ч. 2   ст. 367 Господарського процесуального кодексу України).

           З метою дотримання процесуальних прав відповідачів та їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, Господарський суд Запорізької області ухвалою від 10.07.2023 р. зобов`язав позивача надати суду переклад ухвали Господарського суду Запорізької області про відкриття провадження у справі № 908/1955/22 (908/2261/23) від 10.07.2023 на російську мову, з нотаріальним засвідченням її вірності, у трьох примірниках, з метою подальшого звернення до Міністерства юстиції України із судовим дорученням про можливість вручення процесуальних документів відповідачам у справі, а також зобов`язав позивача направити вказану ухвалу відповідачам та надати суду відповідні підтверджуючі документита зупинив провадження у справі № 908/1955/22 (908/2261/23) до виконання судового доручення про вручення судових документів чи повідомлення про неможливість такого вручення.

          13.07.2023 р. на виконання ухвали Господарського суду Запорізької області від 10.07.2023 про відкриття провадження у справі № 908/1955/22(908/2261/23) через канцелярію суду представником позивача було подано переклад вказаної ухвали Господарського суду Запорізької області про відкриття провадження на російську мову, з нотаріальним засвідченням його вірності, а також докази направлення відповідачу – державі Російська Федерація нотаріально посвідченого перекладу на російську мову зазначеної ухвали суду про відкриття провадження у справі та додатково копії позовної заяви з додатками, а саме шляхом направлення відповідних процесуальних документів до Посольства РФ в Республіці Польща, Посольства РФ в Республіці Болгарії, Посольства РФ в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Посольства РФ в Сполучених Штатах Америки, Посольства РФ в Федеративній Республіці Німеччині, Посольства РФ в Угорщині, Посольства РФ в Латвійській Республіці, Посольства РФ в Литовській Республіці, Посольства РФ в Естонській Республіці, Посольства РФ в Чеській Республіці, Посольства РФ в Королівстві Данії, Посольства РФ в Королівстві Швеції, Посольства РФ в Австрії, Посольства РФ в Італійській Республіці, Посольства РФ в Словацькій Республіці, Посольства РФ в Турецькій Республіці (згідно декларацій поштових відправлень EMS Ukraine за трек-номерами: EA690051945UA, EA690052075UA, EA690051557UA, EA690052084UA, EA690052036UA, EA690052022UA, EA690052019UA, EA690052005UA, EA690052098UA, EA690052124UA, EA690052138UA, EA690052115UA,  EA690052141UA, EA690051574UA, EA690051565UA, EA690052107UA), а також надано докази направлення відповідачу – Державній корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” нотаріально посвідченого перекладу на російську мову ухвали суду про відкриття провадження у даній справі (згідно декларацій поштових відправлень EMS Ukraine за трек-номерами: EA690051985UA, EA690051954UA, EA690051968UA).

           Крім того, 01.08.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано додаткові докази направлення відповідачу – Державній корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” нотаріально посвідченого перекладу на російську мову ухвали суду від 10.07.2023 про відкриття провадження у справі № 908/1955/22(908/2261/23), а саме квитанції та товарно-транспортні накладні № 1638750971 від 12.07.2023, № 2560709115 від 27.07.2023, № 8581615711 від 27.07.2023 міжнародної служби доставки DHL.

         Щодо направлення процесуальних документів відповідачам у справі суд враховує наступне.

         Державна корпорація розвитку “ВЕБ.РФ” має зареєстровану юридичну адресу, що у місті Москва Російської Федерації.

         Однак з інформації на офіційному  веб-сайті АТ “Укрпошта” за посиланнями в мережі Інтернет https://www.ukrposhta.ua/ua/news/57561-ukrposhta-chastkovo-vidnovlju-robotu-viddilen-de-ce-bezpechno-dlja-klintiv-i-pracivnikiv та https://www.ukrposhta.ua/ua/news/57624-poshti-svitu-ogoloshujut-rosii-poshtovu-blokadu, відомо, що АТ “Укрпошта”, припинила доставку поштових відправлень до/з Росії з перших днів повномасштабного вторгнення.

         Разом з тим, із загальнодоступних джерел, зокрема за інформацією, розміщеною на сайті ДКР “ВЕБ.РФ” (за посиланням: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.), остання має зареєстровані офіційні адреси її місцезнаходження в  Республіці Індії, Об’єднаних Арабських Еміратах та Китайській Народній Республіці.

       За вказаних обставин суд вважає, що направлення та вручення процесуальних документів на ім’я ДКР “ВЕБ.РФ” за іншими відомими адресами, відмінними від юридичної адреси, є таким, що здійснено належним чином.

          Щодо держави Російської Федерації суд приймає до уваги, що відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18.04.1961 р. посольство   – це найвище за статусом   дипломатичне представництво   держави   в столиці іншої, або при   міжнародній організації на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебування, захищати в ній права та інтереси акредитуючої держави, її громадян і юридичних осіб.

         Судом враховані положення статті 22 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї  02.12.2004, відповідно до якої вручення документів про судовий розгляд судовим наказом або іншим документом про порушення розгляду проти держави здійснюється:

1. a) відповідно до будь-якої застосовної міжнародної конвенції, яка перебуває в силі для держави суду та відповідної держави; або
2. b) відповідно до будь-якої спеціальної угоди про вручення документів між позивачем та відповідною державою, якщо це не виключається законом держави суду; або
3. c) відсутність такої конвенції або спеціальної угоди:
4. i) шляхом направлення дипломатичними каналами міністерству закордонних справ відповідної держави; або
5. ii) будь-яким іншим способом, який визнається відповідною державою, якщо це не виключається законом держави суду.

       Вручення документів про судовий розгляд, зазначене у пункті 1сi), вважається здійсненим після отримання таких документів міністерством закордонних справ.

          Ці документи супроводжуються, при необхідності, перекладом офіційною мовою або однією з офіційних мов відповідної держави.

          Вимога щодо вручення документів міністерству закордонних справ у ході судового розгляду дотримана з огляду на Положення про Міністерство закордонних справ Російської Федерації (в редакції Указу Президента РФ №1218 від 19.10.2005).

       Так, у відповідності до частини 3 Положення, Міністерство закордонних справ Російської Федерації здійснює свою діяльність безпосередньо або через дипломатичні представництва та консульські установи Російської Федерації, представництва Російської Федерації при міжнародних (міждержавних, міжурядових) організаціях (закордонні установи), територіальні органи – представництва Міністерства закордонних справ Російської Федерації на території Російської Федерації (територіальні органи).

          Закордонні установи входять до системи Міністерства закордонних справ Російської Федерації.

           Таким чином направлення та вручення процесуальних документів посольствам РФ повністю відповідає вимогам Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р.

           10.07.2023 р. та повторно 08.08.2023 р. судом направлялись до Міністерства юстиції України судові доручення про можливість вручення процесуальних документів відповідачу у справі.

         Відповідь від Міністерства юстиції України щодо виконання доручення про можливість вручення процесуальних документів Російській Федерації до суду не надходила.

           Разом з тим, судом взято до уваги загальнодоступну та відому інформацію з офіційних джерел, зокрема офіційних повідомлень Укрпошти та Міністерства закордонних справ України.

          Як зазначено вище,АТ “Укрпошта” припинила доставку поштових відправлень до/з Росії з перших днів її повномасштабного вторгнення на територію України.

        За інформацією, наданою Міністерством закордонних справ України, 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Росією у зв’язку з широкомасштабною  збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Росії та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

           Відтак, у зв’язку з військовою агресією суд позбавлений можливості здійснювати повідомлення відповідачів про розгляд даної справи засобами поштового зв’язку та звернутися до суду держави-відповідачів з судовим дорученням про вручення документів.

          14.08.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано заяву про залучення перекладача у справі, яка обґрунтована тим, що відповідачами у справі є держава Російська Федерація та Державна корпорація розвитку “ВЕБ.РФ”, державною мовою яких є російська, а отже для повного забезпечення прав відповідачів необхідне залучення перекладача.

           14.08.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано роздруківки з офіційного сайту АТ “Укрпошта” з інформацією щодо відстеження поштових відправлень, якими на адреси закордонних установ РФ та ДКР “ВЕБ.РФ” направлялись процесуальні документи у даній справі, на підтвердження їх отримання відповідачами. Зокрема ухвала Господарського суду Запорізької області від 10.07.2023 про відкриття провадження у справі
№ 908/1955/22(908/2261/23) та примірник позовної заяви були отримані у десятипосольствах РФ та за двома офіційними адресами ДКР “ВЕБ.РФ”. Згідно наданої інформації, у двох випадках отримувач відмовився від отримання поштового відправлення, але з огляду на наявність опису вкладення до поштового відправлення, суд розцінює таку відмову як вручення та інформування особи про хід судового провадження.

Ухвалою від 15.08.2023 провадження у справі поновлено, для участі в провадженні залучено перекладача з української на російську мову та навпаки – Кудрова Романа Олексійовича, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 19.09.2023 р. об11:00 год., зобов`язано позивача надати суду переклад ухвали Господарського суду Запорізької області у справі № 908/1955/22 (908/2261/23) від 15.08.2023 р. на російську мову, з нотаріальним засвідченням його вірності, а також з метою дотримання процесуальних прав відповідачів, ухвалено здійснювати їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України та додатково шляхом зобов’язання позивача направляти процесуальні документи на адресу відповідачів з подальшим наданням доказів такого направлення.

          23.08.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано нотаріально посвідчений переклад на російську мову ухвали суду від 15.08.2023 у справі
№ 908/1955/22(908/2261/23) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті та докази направлення її відповідачам, яка у аналогічний вище спосіб направлялась до Посольств Російської Федерації в Республіці Польща, в Республіці Болгарії, в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, в Сполучених Штатах Америки, в Федеративній Республіці Німеччині, в Угорщині, в Латвійській Республіці, в Литовській Республіці, в Естонській Республіці, в Чеській Республіці, в Королівстві Данії, в Королівстві Швеції, в Австрії, в Італійській Республіці, в Словацькій Республіці, в Турецькій Республіці (згідно декларацій поштових відправлень EMS Ukraine за трек-номерами: EA690052447UA, EA690052455UA, EA690052464UA, EA690052478UA, EA690052858UA, EA690052416UA, EA690052402UA, EA690052393UA, EA690052380UA, EA690052915UA, EA690052901UA, EA690052892UA, EA690052889UA, EA690052844UA, EA690052861UA, EA690052376UA), а також на адресу Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (згідно декларацій поштових відправлень EMS Ukraine за трек-номерами: EA690052433UA, EA690052420UA, EA690052875UA).

          19.09.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано додаткові докази понесених в процесі розгляду справи судових витрат та роздруківки з офіційного сайту АТ “Укрпошта” з інформацією щодо відстеження поштових відправлень, якими на адреси закордонних установ РФ та ДКР “ВЕБ.РФ” направлялась ухвала Господарського суду Запорізької області від 15.08.2023 у справі № 908/1955/22(908/2261/23) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті. Так, вказана ухвала була отримана у семи посольствах РФ та за двома офіційними адресами ДКР “ВЕБ.РФ”. Згідно наданої інформації, у п’яти випадках отримувач відмовився від отримання поштового відправлення, але з огляду на наявність опису вкладення до поштового відправлення, суд розцінює таку відмову як вручення та інформування особи про хід судового провадження.

       З урахуванням положень Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18.04.1961 р. та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р., оцінивши надані позивачем докази направлення процесуальних документів відповідачам, суд вважає повідомлення відповідачів про розгляд справи таким, що здійснено належним чином.

           Рух справи висвітлено у відповідних ухвалах суду.

          Відомості про судовий розгляд справи та зазначені процесуальні рішення своєчасно оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними, та у мережі Інтернет на офіційному сайті Судова влада України.

      Про дату, час та місце судового засідання відповідачів повідомлено шляхом опублікування оголошення на офіційній сторінці Господарського суду Запорізької області вебсайту “Судова влада” в порядку ч. 4   ст. 122 Господарського процесуального кодексу України   (відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи).

       Таким чином, при розгляді справи судом поряд з дотриманням основоположних процесуальних принципів -   права на доступ до суду, закріпленого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та   дотримання встановленої процесуальним законом процедури було вжито додаткових заходів щодо забезпечення процесуальних прав відповідачів.

        Диспозитивність (від лат. Dispono   розпоряджаюся)   це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд. Зміст принципу диспозитивності перш за все розкривається через положення:   хто хоче здійснити свої права, має сам потурбуватися про це.

          Вказані принципи надають кожному учаснику процесу можливість самостійно розпоряджатися наданими йому законом процесуальними правами, в тому числі і правом брати участь в судових засіданнях.

          Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі “ЮніонАліментаріа проти Іспанії” зазначив, що заявник зобов’язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов’язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

          У судовому засіданні 19.09.2023 р. представник позивача підтримав позов у повному обсязі та просив суд її задовольнити.

          Представники відповідачів в судове засідання не з’явились. Про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили. При цьому відповідачі відзиву на позовну заяву не надали, клопотання про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника чи про розгляд справи у письмовому провадженні не заявляли, маючи можливість брати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, про що сторони були належними чином поінформовані в ухвалі про відкриття провадження у справі,відповідних клопотань не заявляли, за відсутності заборони на в’їзд громадян РФ на територію України уповноважених представників не направили, договір на представництво інтересів на території України не уклали. Неявка відповідачів в судове засідання та невикористання процесуальних прав є їх волевиявленням, проявом дії принципу диспозитивності.

             Процес судового розгляду відбувався із дотриманням всіх міжнародних норм та стандартів судочинства, зокрема Європейської конвенції з прав людини 1950 року (далі – Конвенція 1950 року), у тому числі вживалась низка додаткових заходів з метою їх забезпечення: права на справедливий суд, права на захист, права розуміти суть справи, права на допомогу перекладача, право на ефективний засіб правового захисту, забезпечення користування правами без дискримінації за будь-якою ознакою, публічність проголошення судового рішення та можливість його оскарження (статті 6, 13, 14 Конвенції 1950 року).

         Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов такого обґрунтованого висновку.

         Як вбачається з матеріалів справи, позивач є юридичною особою, створеною відповідно до чинного законодавства України з метою отримання прибутку,зокрема від добування декоративного та будівельного  каменю, вапняку, гіпсу, крейди та глинистого сланцю, добування інших корисних копалин та розроблення кар’єрів.

          Позивач здійснював діяльність з розробки Анадольського родовища граніту та діоритів на підставі спеціального дозволу на користування надрами № 5727 від 07.02.2013 та наданого Державною службою гірничого нагляду та промислової безпеки України 09.04.2013 року гірничого відводу, а саме видобування гранітів та діоритів, придатних для виробництва щебеню, каменю побутового з Анадольського родовища, розташованого 1-1,5 км. на південний захід від с. Анадоль Волноваського району Донецької області.

        З метою забезпечення можливості здійснення гірничих робіт, 01.09.2021 р. між позивачем та Хлібодарівською сільською територіальною громадою було укладено договір оренди землі № 7, відповідно до якого позивачем отримано в оренду строком на 7 років земельну ділянку загальною площею 47,2086 га з кадастровим номером 1421580400:04:000:0432 під відкритими розробками, шахтами, кар’єрами, торфорозробками та відповідними спорудами.

      Судом встановлено, що 22.11.2021 року між позивачем та Компанією D&D IMMOBILIEN INVEST GMBH (Відень, Австрія) було укладено контракт № 221121 (далі - контракт) про поставку щебеню гранітного та відсіву власного виробництва позивача, походженням з Анадольського родовища граніту.

         За умовами пункту 1.2. контракту позивач зобов’язався забезпечити виробництво та поставку товару у кількості 3   500   000 (три мільйона п’ятсот тисяч) тон готової продукції в рік в наступному співвідношенні:щебінь гранітний фракції 5*20 мм складає 75% від загального обсягу готової продукції;відсів складає 25% від загального обсягу готової продукції.

          Відповідно до пункту 1.4. контракту позивач зобов’язався забезпечити виробництво та поставку товару у кількості не менше 290   000 тон готової продукції в місяць, починаючи з 01 травня 2022 року, що є початком річного періоду постачання.

         Пунктом 2.2. контракту передбачено, що вартість річного обсягу товару, зазначеного у пункті 1.2. цього контракту становить 51   275   000,00 євро (п’ятдесят один мільйон двісті сімдесят п’ять тисяч євро).

          Згідно з пунктом 11.1. контракту, він набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє протягом 5 (п’яти) років.

          З метою забезпечення виконання умов контракту, позивачем було вчинено ряд правочинів, здійснено підготовчі дії та заходи, що дозволяло проводити безперебійну роботу та досягнення планової продуктивності з виробництва готової продукції відповідно до зобов’язань за укладеним контрактом.

          Позивачем було укладено з ТОВ “Анадольський гранітний кар'єр” договір № 21 від 04.01.2022 та з ТОВ “Полар” було укладено договір № 34 від 07.12.2021 про надання послуг (виконання робіт) з первинного та наступного дроблення гірських порід дробильно-сортувальним комплексом та дробарками виконавців для виробництва щебеню гранітного та відсіву на території кар’єру Анадольського родовища граніту.

       17.12.2021 р. позивачем було затверджено План розвитку гірничих робіт по Анадольському родовищу гранітів та діоритів на 2022 рік, 22.12.2021 р.  затверджено графік проведення вибухових робіт на території Анадольського родовища гранітів та діоритів на 2022 рік.

       ДП “Науково-виробниче об’єднання “Павлоградськийхімічний завод” уклало з позивачем договір № 400422 від 10.01.2022 на виробництво вибухових робіт на Анадольському родовищі гранітів та діоритів.

         З ТОВ “Полар” позивачем було укладено договори № 48 від 08.12.2021, № 48/1 від 08.12.2021, № 48/2 від 08.12.2021, № 48/3 від 08.12.2021, № 48/4 від 08.12.2021, № 48/5 від 08.12.2021 про надання послуг транспортними засобами/спецтехнікою з екіпажем при виконанні робіт по видобуванню гірських порід та при виробництві щебеню гранітного та відсіву на території кар’єру Анадольського родовища граніту.

          13.01.2022 р. та 28.01.2022 р. було проведено вибухові роботи згідно договору
№ 400422 від 10.01.2022, про що складено відповідні акти здачі-прийняття робіт (надання послуг)  № 1/2022 від 13.01.2022 та № 2/2022 від 28.01.2022.

          В результаті проведення робіт, спрямованих на виконання умов контракту, позивачем згідно Акту переробки гірничої маси № 1 від 21.01.2022 було отримано 31   140,0 тон готової продукції, яку підготовлено до передачі за накладною № 1 від 21.01.2022  та відповідно до Акту переробки гірничої маси № 2 від 31.01.2022 було отримано 10 125,0 тон готової продукції, яку підготовлено до передачі за накладною № 2 від 31.01.2022.

           Згідно наданих пояснень свідка, що є спеціалістом з розробки родовищ та видобування корисних копалин та має кваліфікацію гірничого інженера – Ракша Івана Валерійовича, викладених у відповідній заяві свідка від 26.04.2023, реєстровий № 146, вбачаться, що виробничі можливості ТОВ “ВКФ “АВТОДОРКОМПЛЕКТ” з урахуванням технології виробництва гранітного щебеню та відсіву, ґрунтуючись на технічних характеристиках задіяного на виробництві устаткування можна зробити висновок, що при забезпеченні виконання всіх організаційно-технічних заходів, спрямованих на досягнення планової продуктивності, виробнича потужність дробильно-сортувального комплексу Анадольського гранітного кар'єру ТОВ “ВКФ “АВТОДОРКОМПЛЕКТ” може складати вище 3   500 000 тон готової продукції на рік.

          Таким чином, позивачем було встановлено довгострокові господарські правовідносини з поставки товару власного виробництва та отримання відповідного прибутку від здійснення господарської діяльності, здійснено всі необхідні заходи з метою забезпечення безперебійного виробництва готової продукції.

         Однак, настання форс-мажорних обставин, а саме військового вторгнення Російської Федерації та окупації окремих території України, унеможливили для позивача виконання умов контракту.

          Листом від 28.02.2022 вих. № 2024/02.0-7.1 Торгово-промислова палата України засвідчила військову агресію РФ проти України, що стало підставою введення воєнного стану, як форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та підтвердила, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об’єктивними обставинами для суб’єктів господарювання по договору, виконання якого настало згідно з умовами договору і виконання відповідно якого стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин.

           На лист позивача від 25.03.2022 вих. № 1-2022, у зв’язку з дією обставин форс-мажору Компанія D&D IMMOBILIEN INVEST GMBH листом від 04.04.2022 погодила перенесення строків виконання зобов’язань за контрактом на більш пізній період.

          Листуванням між Компанією D&D IMMOBILIEN INVEST GMBH (запит щодо надання інформації від 27.06.2022) та позивачем (відповідь на запит від 30.06.2022 вих. № 2-2023) було встановлено, що доступу до кар’єру Анадольського родовища граніту та до виробничого обладнання внаслідок триваючої окупації території їх місцезнаходження у позивача немає, а отже - немає змоги розпочати будь-які підготовчі роботи з метою забезпечення виконання зобов’язань за умовами контракту.

           Листом від 20.08.2022 Компанія D&D IMMOBILIEN INVEST GMBH,  враховуючи продовження окупації окремих територій України, зокрема в Донецькій області, та тривале продовження строку дії воєнного стану, повідомила позивача про те, що не має змоги надалі відтерміновувати строки виконання контракту, оскільки це суперечить інтересам компанії та є економічно невигідним. Посилаючись на пункт 9.2. контракту, який передбачає, що у випадку, якщо обставини непереборної сили та їх наслідки триватимуть більше 30 календарних днів, сторони на підставі взаємних переговорів ухвалюють рішення про подальшу долю цього контракту, Компанія D&D IMMOBILIEN INVEST GMBHзапропонувала розірвати контракт на спільно погоджених умовах.

          Угодою від 29.08.2022,у зв’язку з неможливістю виконання зобов’язань внаслідок дії обставин непереборної сили, керуючись пунктом 9.2. контракту, позивач і Компанія D&D IMMOBILIEN INVEST GMBH прийшли до згоди розірвати контракт № 221121 від 22.11.2021  з 29 серпня 2022 року.

        У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 р. № 64/2022 в України було введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 р. строком на 30 діб. Зазначений період дії воєнного стану неодноразово продовжувався та станом на сьогодні його продовжено   до 16 листопада 2023 року   згідно з Указом Президента України   № 451/2023 від 26.07.2023 р., затвердженого Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про продовження строку дії воєнного стану в Україні” № 3275-ІХ від 27.07.2023 р.

          Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України “Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією” від 22.12.2022 р.    № 309, територія здійснення господарської діяльності ТОВ “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” та розташування кар’єру Анадольського родовища граніту, а саме: територія Хлібодарівської сільської територіальної громади Волноваського району Донецької області з 06.03.2022 р. і до сьогодні віднесена до територій, тимчасово окупованих Російською Федерацією.

          За інформацією, розміщено у відкритих джерелах інформації в мережі Інтернет, зокрема (https://www.radiosvoboda.org/a/news-putin-aneksiya-pidpys/32066095.html, https://www.bbc.com/ukrainian/news-63086413, https://www.bbc.com/ukrainian/news-63050712,  https://www.radiosvoboda.org/amp/novyny-pryazovya-prymusova-pasportyzatsiya-rosiyi-putin-aneksiya/32067127.html), https://suspilne.media/288682-putin-pidpisav-zakon-pro-priednanna-timcasovo-okupovanih-teritorij-ukraini-do-rosii/, РФ своїми діями, зокрема зі сторони офіційних осіб держави-агресора, вважає та публічно визнає захоплені в результаті військової агресії території України, як території Російської Федерації та фактично підтверджує їх незаконну анексію.

         Так, указами президента Російської Федерації від 29 вересня 2022 року № 685, від 29 вересня 2022 року № 686 “приєднано” до РФ частково окуповані території Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та визнано “незалежність” цих регіонів, виходячи з проведених там під контролем Москви так званих референдумів.

         Вказані дії зі сторони РФ підтверджують вчинення протиправних дій, спрямованих на завершення формального процесу анексії українських територій.

      В той же час, пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 р., визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

          Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).

        Декларація про право народів на мир, прийнята резолюцією 39/11 Генеральної Асамблеї ООН 12.11.1984 р., проголошує, що збереження права народів на мир та сприяння його здійсненню є одним з основних обов’язків кожної держави

           Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

           Згідно ст. 1 Закону України “Про оборону України” збройна агресія – це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

      Наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.

         Таким чином, Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України, окупації та захоплення частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема прав позивача, а саме спричинення йому шкодиу вигляді упущеної вигоди.

      Для визначення розміру завданої шкоди позивачем було здійснено розрахунок упущеної вигоди за контрактом, відповідно до якого станом на 29.08.2022р. (дата розірвання контракту)  розмір упущеної вигоди у валюті контракту склав 242 185 552,00 Євро.

         Вирішуючи питання щодо обґрунтованості розрахунку упущеної вигоди судом приймаються до уваги надані позивачем результати проведення економічного дослідження, здійсненого з метою визначення в грошових одиницях контракту станом на 29.08.2022р. розміру упущеної вигоди (неотриманого доходу) ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” за контрактом №221121 від 22.11.2021, укладеного між ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” та D&D IMMОBILIEN INVEST GMBH  (Відень, Австрія), у зв’язку з неможливістю його виконання та розірванням.

          З висновку судового експерта  № 348 від 26.06.2023 за результатами проведення економічного дослідження вбачається наступне:

- відповідно до проведеного дослідження наданих документів, розрахунок ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” неотриманої (упущеної) вигоди по контракту №221121 від 22 листопада 2021р. - є документально обґрунтованим;

- розмір упущеної вигоди (неотриманого доходу) ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” за контрактом №221121 від 22.11.2021р., укладеного між ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” та D&D IMMОBILIEN INVEST GMBH  (Відень, Австрія), в грошових одиницях контракту станом на 29.08.2022р., складає 256   375 000,00 Євро, а за вирахуванням витрат 242   185   552,00 Євро.

          Отже, згідно з висновком експерта, розмір завданих позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди складає 242 185 552,00 Євро (двісті сорок два мільйони сто вісімдесят п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят два Євро).

       Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

          Згідно статей   15,   16 Цивільного кодексу України   (далі -   ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

          Відповідно до частини другої   статті 20 Господарського кодексу України   (далі -   ГК України) права та законні інтереси суб`єктів господарювання захищаються шляхом, зокрема, відшкодування збитків.

       В   статті 22 ЦК України   визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

           Постановою КМУ від 20.03.2022 р. № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих  Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

           Підпункт 18 пункту 2 вказаного Порядку передбачає відшкодування шкоди та збитків за напрямом економічних втрат підприємств - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

           Основними показниками, які при цьому оцінюються, зокрема є вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств та підприємств недержавної форми власності; упущена вигода державних підприємств та підприємств недержавної форми власності; втрати державних підприємств та підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт та послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.

        Таким чином вказаний підзаконний нормативний акт декларує та фактично підтверджує можливість отримання відшкодування завданих суб’єкту господарювання збитків саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації. 

          Відповідно до статті 36 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/83 від 12.12.2001 р. “Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння”, держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов’язана компенсувати збитки, завдані таким діянням. При цьому компенсація охоплює будь-які збитки, що обраховуються у фінансовому вираженні, в тому числі упущену вигоду, наскільки вона встановлена.

          Крім того, в Основних принципах та керівних положеннях, що стосуються права на правовий захист та відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права № 2005/30 від 25.07.2005 р., Економічною і соціальною радою ООН унормовано право жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права на засоби правового захисту, зокрема право на ефективний доступ до правосуддя, реальне та швидке відшкодування завданих збитків, доступ до механізмів відшкодування збитків (п. 11). При цьому, відповідно до п. 20 вказаних Основних принципів, компенсацію необхідно надавати за будь-які збитки, включаючи матеріальну шкоду та упущену вигоду, у тому числі втрату можливості заробітку.

          У частині другій   статті 22 ЦК України   визначено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

          Згідно із частиною другою   статті 224 ГК України   під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

            До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ст. 225 ГК України).

        Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

        Як зазначено вище, збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrumcessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnumemergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

           Cуд враховує, що захист права власності гарантується першою статтею Додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини, а відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на  державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.

        Розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зауважує, що поняття власності має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі й не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Так, на думку Суду, деякі інші права та інтереси, наприклад стосовно боргів, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права, отже, як власність для цілей цього положення (рішення у справі “Броньовський проти Польші”).

         “Майном” може бути як “існуюче майно”, так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні “легітимні сподівання” на реалізацію майнового права. “Легітимні сподівання” за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні грунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті.

          Адже до майна, у вигляді правомірних очікувань, ЄСПЛ, зокрема, відносить: ліцензії на право здійснення певних видів підприємницької діяльності ("TreTraktorerAktiebolag v. Sweden", рішення від 07.07.1989 р., серія A, № 159); дозволи, видані державними чи місцевими органами на вчинення певних дій. Наприклад, дозвіл на розвиток території, на забудову, на промислове освоєння землі ("PineValleyDevelopmentsLtdandOthers v. Ireland", заява № 12742/87), прибутки, що випливають із власності, наприклад, орендна плата ("MellacherandOthers v. Austria", заяви №№ 10522/83; 11011/84; 11070/84, рішення від 19.12.1989 р.), судовий вердикт (рішення у справі “Копеський проти Словаччини”).

        Вбачається, що ще одним із аналогів правомірних очікувань є упущена вигода (п.2 ч.2 ст. 22 ЦК України). Адже вона представляє собою доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Тобто, це актив, у вигляді законного обґрунтованого сподівання (очікування) щодо отримання управомоченою особою майнової вигоди (доходу) у майбутньому. Причому, цей актив може бути оціненим у грошах. За певних умов, і при відсутності правопорушення, очікувана вигода не стала б упущеною, а перетворилася б на існуюче благо (наявний об’єкт).

          Слід зауважити, що для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.

          Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі № 3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 у справі №908/2261/17, від 31.07.2019 у справі №910/15865/14, від 30.09.2021 у справі №922/3928/20.

          При цьому, протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці - діях або бездіяльності). Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.

           За змістом положень   статті 74 Господарського процесуального кодексу України   кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

          Відповідно до   статті 22 ЦК України   у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

          Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

           Тобто, вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц (провадження № 61-22106св18)).

        Також позивач (кредитор) повинен довестифакти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 15.10.2020 у справі № 922/3669/19, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).

     Аналізуючи наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення у даній справі суд виходить з наступного.

           Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

           Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

            Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

          Відповідно до   Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року “Про Заяву Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні”” визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

           У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі
№ 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі
№ 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

           Преамбулою Закону України“Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

    Відповідно до частини 3   статті 85 Господарського процесуального кодексу України   обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

       Отже, протиправність діяння відповідача – Російської Федерації, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні частини 3   статті 85 Господарського процесуального кодексу України   є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

      Обов`язковою умовою покладення відповідальності за завдану шкоду має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

        Згідно зі   статтею 86 Господарського процесуального кодексу України   суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а   також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

       Відповідно до частини першої   статті 74 Господарського процесуального кодексу України   належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

          Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

          Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі
№ 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

       При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

         Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

          Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи
№ 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

           Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

           Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

     Крім того, відповідно до   статті 79 Господарського процесуального кодексу України   наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

          Стандарт доказування “вірогідність доказів”, на відміну від “достатності доказів”, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

          Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

         В даній справі суд вбачає за можливе звернутися до принципу більшої вірогідності, до якого звертався Верховний Суд, зокрема у справах № 921/319/17-г та № 908/1581/17.

       Судом приймається до уваги той факт, що територія здійснення господарської діяльності ТОВ “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” та розташування кар’єру Анадольського родовища граніту, наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України “Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією” від 22.12.2022 р.    № 309 віднесена до переліку територій, тимчасово окупованих Російською Федерацією.

     Доказів відсутності факту незаконного перебування та захоплення території Хлібодарівської сільської територіальної громади Волноваського району Донецької області, відсутності обмеження вільного доступу до окупованих територій починаючи з 06.03.2022 р. відповідачами не надано. Більш того, зі сторони РФ вчиняються дії, що спрямовані на незаконну анексію окупованих територій та встановлення на них публічно-правового порядку РФ.

            Відповідно до статті 1 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” тимчасово окупована Російською Федерацією територія України    - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

          В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності та з урахуванням поданих позивачем доказів та пояснень надає суду можливість зробити висновок про те, що перебування окремих територій Донецької області під окупацією російськими окупаційними військами в умовах воєнного стану та військової агресії очевидно позбавило позивача вільного та безперешкодного доступу до території здійснення його господарської діяльності та розташування кар’єру Анадольського родовища граніту, які знаходяться в такій зоні тимчасової окупації.

      При цьому, факт захоплення окупаційними військами територій, де розміщене Анадольське родовище грантів та діоритів та позбавлення доступу позивача до території кар’єру та виробничого обладнання внаслідок військової агресії РФ та окупації окремих територій України перебуває у прямому   причинно-наслідковому зв`язку з втратою позивачем можливості здійснювати господарську діяльність, оскільки до початку військового вторгнення за звичайних умов позивач мав юридично та практично забезпечену можливість здійснювати статутну діяльність для досягнення мети з якою товариство було створене, законно очікувати та обґрунтовано сподіватися на отримання прибутку від своєї діяльності за звичайних обставин, зокрема від виробництва та подальшої реалізації готової продукції.

           З урахуванням поданих позивачем та досліджених у судовому засіданні доказів суд вважає доведеним, що позивач вжив всіх необхідних та залежних від нього заходів щодо одержання доходів, які міг і повинен був отримати за звичайних обставин, і тільки неправомірні дії відповідача, а саме військове вторгнення РФ та окупація окремих території України, унеможливили для позивача виконання умов контракту, призвели до його розірвання та стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила позивача можливості отримати прибуток.

           Щодо розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зазначає таке.

          При визначенні розміру упущеної вигоди повинні враховуватися лише ті точні дані, які безперечно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов`язання було виконано боржником належним чином (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів КГС від 25 червня 2019 року по справі № 910/422/18).

           Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду (зокрема викладеної в постановах від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20,  від 08.12.2021 у справі № 923/1435/20, від 13.10.2021 у справі № 908/2445/20, від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20, від 12.10.2018 у справі № 906/824/17) вироблено правову позицію, щодо обчислення розміру упущеної вигоди.  Так, при визначенні  розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту), за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

         При цьому, звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.

         Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Аналіз таких принципів цивільного права як справедливість, добросовісність, розумність дає підстави для висновку, що розумними витратами є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права.

          Слід зазначити, що визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

           Крім того Верховний Суд звернув увагу, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів, та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнової вигоди, яку потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним).

           Тому справедливе відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди за наявності доведеності протиправної поведінки заподіювача збитків та причинного зв`язку між збитками та протиправною поведінкою є одним із ефективних засобів захисту порушених прав кредитора, адже сама лише констатація у судовому рішення порушення прав кредитора (позивача) не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним.

         ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що одним із елементів передбаченого пунктом першим   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   права на справедливий розгляд справи судом є змістовне, а не формальне тлумачення правової норми (рішення від 23.10.85 у справі “Бентем проти Нідерландів”).

          Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 9 пункту 9   Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 N 3-рп/2003).

           Ураховуючи наведене, при визначенні конкретного розміру упущеної вигоди, суду належить враховувати принципи, засади цивільного законодавства та у разі неможливості точно встановити розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, який заявлено до стягнення з боржника (не факт наявності, а саме розмір) керуючись принципом справедливості визначити розмір таких збитків з урахуванням усіх обставин конкретної справи.

          Близький за своєю суттю підхід щодо визначення справедливого розміру збитків застосований у рішеннях ЄСПЛ від 11.06.2020 у справі “Угрінова та Саказова проти Болгарії”, від 15.04.2021 у справі “Поразік проти Угорщини”, в яких суд зважаючи на неможливість (ускладненість) точного розрахунку розміру заявлених матеріальних збитків визначив з урахуванням обставин справи справедливий розмір таких збитків керуючись критерієм справедливості.

          Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження розміру упущеної вигоди позивачем надано суду розрахунок упущеної вигоди та висновок судового експерта  № 348 від 26.06.2023 за результатами проведення економічного дослідження.

          Згідно з висновком експерта в обсязі наданих на дослідження документів, в межах компетенції судового експерта та враховуючи наведені за текстом дані, розрахунок позивача неотриманої (упущеної) вигоди по контракту №221121 від 22 листопада 2021р. є документально обґрунтованим. Розмір упущеної вигоди (неотриманого доходу) позивача за контрактом №221121 від 22.11.2021, укладеного між ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” та D&D IMMОBILIEN INVEST GMBH  (Відень, Австрія), в грошових одиницях контракту станом на 29.08.2022р., складає 256   375 000,00 Євро, а за вирахуванням витрат 242   185 552,00 Євро.

         При цьому розрахунок здійснено з урахуванням витрат позивача на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права. При дослідженні неотриманого(упущеного) доходу ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” експертом враховувалися такі показники, як запланований обсяг виробництва, період виробництва, узгоджена вартість готової продукції, витрати на одиницю виробництва продукції, що понесені і документально обліковані на балансі підприємства, в тому числі  заробітна плата, податки, рентна плата, банківські послуги.

           Експертиза виконана судовим експертом Давидовою Ольгою Василівною, що має вищу економічну освіту, кваліфікація судового експерта  за спеціальностями 11.1 “Дослідження документів бухгалтерського, податкового обліку і звітності”, 11.2 “Дослідження документів про економічну діяльність підприємств і організацій”, свідоцтво №1181 строк дії до 11.08.2023р., 11.3 “Дослідження документів фінансово-кредитних операцій” свідоцтво №1885 строк дії до 11.08.2023 року, видані на підставі рішенняЦентральної експертно-кваліфікаційної комісії при Міністерстві юстиції України. Стаж експертної роботи з 2007 року.

           Відповідно до   ст. 104 ГПК України   висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими   статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

           Статтею 86 ГПК України   встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

           Отже, дослідивши матеріали справи та висновок експерта № 348 від 26.06.2023, суд приймає його як належний доказ на підтвердження розміру понесених ТОВ “ВКФ “Автодоркомплект” збитків (упущеної вигоди) в сумі 242   185 552,00 Євро.

            Враховуючи, що стороною за контрактом є нерезидент України, валюта контракту визначена у валюті - Євро. Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

           Належним виконанням зобов'язання зі сплати грошових коштів є його виконання у строки, у розмірі й саме в тій валюті, яку визначено договором, а не у всіх випадках і безумовно в національній валюті України. Таким чином, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

           Аналогічні висновки Верховного Суду про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц, від 16.01.2019 у справах № 373/2054/16-ц, № 464/3790/16-ц та від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц.

           Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

           Суд вважає характер дій Російської Федерації протиправним та таким, що носить множинний та триваючий характер; вина   Російської Федерації полягає в умислі, оскільки поряд із використанням збройних сил та інших силових відомств з метою здійснення масштабних актів військової агресії на суверенній території України очевидною є послідовність та однозначність у діях вищого політичного і військового керівництва та державного апарату РФ, що відкрито заявляють про анексію територій та виправдовують військове вторгнення, спрямоване на порушення територіальної цілісності України; підтримка РФ терористичної діяльності, що явно виходить за межі прийнятих міжнародних стандартів та належного здійснення державних повноважень, що свідчить про здійснення РФ усвідомленої агресивної державної політики. Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою окупаційної адміністрації, яку складають державні органи і структури РФ, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

          Підсумовуючи викладене, суд встановив, що позивачем доведено повний склад цивільного правопорушення зі сторони держави Російської Федерації, що є умовою та підставою для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

           Згідно зі статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

         Згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

           Крім того, зазначеними положеннями Гаазької Конвенції передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

          Таким чином, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

           За приписами ч. 9   ст. 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”   передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

          Відповідно до статті 31 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/83 від 12.12.2001 р., відповідальна держава зобов’язана надати повне відшкодування шкоди, завданої міжнародно-протиправним діянням. Шкода включає будь-які збитки, матеріальні та моральні, спричинені міжнародно-протиправним діянням держави.

          Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

        Тобто держава, будучи єдиним та неподільним субґєктом не діє у цивільних правовідносинах безпосередньо, а лише опосередковано через відповідні державні органи чи інших уповноважених осіб, які діють від імені держави та своїми діями створюють для неї цивільні права та обовґязки.

            Держава бере участь в цивільних правовідносинах не як єдине ціле, а як сукупність субґєктів різних рівнів. Всі вони незалежні один від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин.

            Таким чином держава реалізує правосубґєктність через систему своїх органів тому, що поза їхньою діяльністю вона діяти не може.  

            Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 6.21 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пункті 4.19 постанови від 26 лютого 2019 року, у справі № 915/478/18, у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

           Загальноправове поняття механізму держави являє собою цілісну ієрархічну систему державних органів із здійснення державної влади, включаючи установи, підприємства, завдяки яким реалізуються функції та завдання держави.

        Вказана доктрина знайшла своє відображення зокрема в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/83 від 12.12.2001 р. “Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння”  де передбачено, що поведінка будь-якого органу держави розглядається, як діяння даної держави за міжнародним правом незалежно від того, які функції здійснює цей орган, незалежно від положення, яке він займає в системі держави, та незалежно від того, чи є він органом центральної влади чи адміністративно-територіальної одиниці держави. Поняття “орган” включає будь-яку особу чи будь-яке утворення, яке має такий статус відповідно до внутрішньодержавного права (стаття 4). Відповідно до статті 5 Резолюції поведінка особи чи утворення, що не є органом держави у відповідності до статті 4, але уповноваженого правом цієї держави здійснювати елементи державної влади, розглядається як діяння цієї держави за міжнародним правом, за умови, що в даному випадку ця особа чи утворення діє в цій якості.

           За загальним правилом держава несе відповідальність за дії державних органів та її органи, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, несуть відповідальність за дії та борги держави. Тоді як державні компанії, які є окремими юридичними особами, не несуть відповідальності за боргами держави. Водночас, органами держави можуть бути визнані не тільки ті організації, які мають відповідний статус в національному праві держави-боржника, а й, за певних умов, державні компанії.

          Вирішуючи питання застосування правила невизнання самостійної правосуб'єктності юридичної особи, відокремленості її майна від майна учасників щодо юридичних осіб, створених іноземною державою, слід звернутися до норм та звичаїв міжнародного права та міжнародної правозастосовної практики.

         Міжнародний суд ООН визнає виправданими та справедливими процеси “підняття корпоративної вуалі” або “зневажання юридичною особою” для запобігання зловживання привілеями юридичної особи, як у деяких випадках шахрайства, для захисту третіх осіб таких як кредитори або набувачі, або для запобігання уникненню юридичних вимог або обов`язків.

           Аналогічна практика сформувалася у Європейському суді з прав людини. Підняття корпоративної завіси може відбуватися у випадках, коли учасник юридичної особи володіє значною часткою у статутному капіталі (значним пакетом акцій), що дозволяє йому одноосібно формувати волю юридичної особи, коли такий учасник є активним, впливає на справи компанії, бере участь в оперативному управлінні (на відміну від учасника, який не бере участі в управлінні компанією і лише очікує на дивіденди). Тобто в усіх тих випадках, коли компанія та акціонер нерозривно пов'язані між собою (ідентифікуються як одне ціле) і було б штучним їх відокремлення.

           Поширеним      є застосування концепції alterego у практиці міжнародних інвестиційних арбітражів під час розгляду справ якими виникає питання щодо статусу державних компаній: 1) коли трибунал має з`ясувати, чи є поведінка державної компанії такою, яку можна пред`явити державі-відповідачу; 2) коли трибунал має з`ясувати, чи є державна компанія-позивач частиною держави-учасника договору про взаємний захист інвестицій.

       Отже, застосування концепції alterego у міжнародній практиці має місце при врегулюванні дисбалансу інтересів, що виникає між учасниками правовідносин внаслідок зловживання обмеженою відповідальністю або автономністю корпорації. Під час розгляду  справ для органу, що розглядає спір, в питанні щодо статусу державних компаній, ключовим є застосування структурного тесту - чи є корпорація власністю держави, характер участі в управлінні та ступінь контролю з боку держави, а також функціонального тесту - беруть до уваги мету й завдання, для яких організацію створено, - чи відносяться вони до функцій, які є за природою державними.

          Враховуючи накопичену практику розгляду спорів міжнародними арбітражами, сформувалися критерії для встановлення відносин alterego держави та створеної нею державної компанії:

1) чи утворена компанія державою та чи є її повноваження по контрою корпорацією визначальними, ступінь контролю з боку держави та наявність підпорядкованості президенту/уряду; 

2) чи утворена компанія для виконання комерційних цілей чи для досягнення державних цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним органам (тобто здійснює публічну функцію, не характерну для приватних осіб) чи здійснює корпорація  інші види діяльності та чи є вони основними/самостійними, або носять допоміжний характер до виконання нею публічної функції;

3) чи відокремлене майно корпорації від майна держави чи змішується настільки, що відпадають підстави вважати його майном юридичної особи, а не держави.

         Розглядаючи через зазначену призму Державну корпорацію розвитку “ВЕБ.РФ” вбачається наступне.

         ДКР “ВЕБ.РФ” - національний інститут розвитку, що сприяє реалізації державної соціально-економічної політики РФ. Функціонує на підставі спеціального Федерального закону від 17.05.2007 № 82 “Про державну корпорацію розвитку ВЕБ.РФ”, яким визначено його статус, цілі діяльності, функції та повноваження.

        Особливий правовий статус ДКР “ВЕБ.РФ”, на відміну від інших компаній, засновником яких є держава Російська Федерація, і його виключне становище в державній системі РФ, полягає в наступному:

- ДКР “ВЕБ.РФ” є державною корпорацією, створеною Російською Федерацією. 100% акцій ДКР “ВЕБ.РФ” належить державі;

- ДКР “ВЕБ.РФ” не має статуту, а діє на підставі спеціального Федерального закону “Про державну корпорацію розвитку ВЕБ.РФ”;

- ДКР “ВЕБ.РФ” у своїй назві може містити офіційне найменування “Російська Федерація” або “Росія”, а також слова, похідні від цього найменування, до найменування ВЕБ.РФ, організацій ВЕБ.РФ та інших юридичних осіб, що визнаються відповідно до законодавства Російської Федерації підконтрольними особами ДКР “ВЕБ.РФ”;

- ДКР “ВЕБ.РФ” користується спеціальним режимом правового регулювання. Зокрема, на неї не розповсюджується дія норм законодавства про банки та банківську діяльність в частині порядку ліквідації та реорганізації кредитних організацій, надання інформації про діяльність таких організацій, не застосовуються правила, визначені законодавством про банкрутство тощо;

- Уряд Російської Федерації встановлює контроль за діяльністю ДКР “ВЕБ.РФ” шляхом призначення на посаду та звільнення з посади голови наглядової ради ДКР “ВЕБ.РФ”, членів наглядової ради ДКР “ВЕБ.РФ”, затвердження положення про наглядову раду ДКР “ВЕБ.РФ”, а також Меморандуму; ДКР “ВЕБ.РФ” є підзвітним уряду щодо виконання стратегії розвитку ДКР “ВЕБ.РФ”, щодо дотримання Меморандуму, а також у бухгалтерському (фінансовому) відношенні;

- Президент РФ призначає на посаду та знімає з посади голову ДКР “ВЕБ.РФ”, може припинити його повноваження достроково;

- Метою діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” є не загально визнані цілі підприємництва.

         Основні напрямки та показники інвестиційної, фінансової та іншої передбаченої Федеральним законом діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” визначено Меморандумом про фінансову політику ДКР “ВЕБ.РФ”, що затверджується Урядом РФ (далі - Меморандум).

         Згідно з п.5 Меморандуму, затвердженого Розпорядженням Уряду РФ від 23.07.2018 р. № 1510-р,  ДКР “ВЕБ.РФ” бере участь у реалізації національних проектів (програм) за напрямами, передбаченими указом Президента Російської Федерації від 7 травня 2018 року № 204 “Про національні цілі та стратегічні завдання розвитку Російської Федерації на період до 2024 року”, а також проектів за основними напрямками інвестиційної, зовнішньоекономічної  діяльності, діяльності з підтримки експорту, консультаційної та фінансової діяльності та в пріоритетних галузях економіки.

           Відповідно до п. 5 Меморандуму, затвердженого Розпорядженням Уряду РФ від 08.10.2021 р. № 2208-р,  ДКР “ВЕБ.РФ” бере участь відповідно до стратегії розвитку ВЕБ.РФ, затвердженої наглядовою радою ВЕБ.РФ, у реалізації національних проектів (програм) за напрямами, передбаченими указами Президента Російської Федерації від 7 травня 2018 року № 204 “Про національні цілі та стратегічні завдання розвитку Російської Федерації на період до 2024 року” і від 21 липня 2020 року № 474 “Про національні цілі розвитку Російської Федерації на період до 2030 року”, ініціатив Уряду Російської Федерації в сфері соціально-економічного розвитку, а також в реалізації національних проєктів (програм) за основними напрямами діяльності.

          Таким чином, починаючи з 2018 року, фактично діяльність ДКР “ВЕБ.РФ” спрямована на виконання указів Президента та ініціатив Уряду РФ.

          Отже, ДКР “ВЕБ.РФ” - компанія, утворена державою Російською Федерацією, є її власністю і працює під щільним контролем держави, Уряд Російської Федерації фактично розглядає ВЕБ.РФ як підпорядкований їй орган, а не самостійну юридичну особу – суб’єкт господарювання.

         Серед функцій і повноважень ДКР “ВЕБ.РФ” більшість є типовими державними функціями, делегованими їй державою, і у звичайних умовах не виконуються самостійними суб'єктами господарювання:

- ДКР “ВЕБ.РФ” діє з метою сприяння у забезпеченні  довгострокового соціально-економічного розвитку РФ;

- законом визначено спеціальний вид діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” – соціальне підприємництво, метою якого є досягнення економічних та соціальних  цілей розвитку, створення умов для вирішення соціальних проблем громадян та суспільства;

- ДКР “ВЕБ.РФ” бере участь в реалізації державних програм, федеральних цільових програм, у тому числі по державній підтримці експорту російської промислової продукції;

- ДКР “ВЕБ.РФ” здійснює експертно-аналітичну діяльність з метою виявлення факторів, що забезпечують ріст економіки РФ;

- на виконання рішень президента РФ  та уряду, ДКР “ВЕБ.РФ” бере участь в реалізації проектів, що мають загальнодержавне, стратегічне чи пріоритетне значення для економіки РФ;

- ДКР “ВЕБ.РФ” здійснює координацію діяльності інститутів розвитку з питань довгострокового соціально-економічного розвитку РФ;

- ДКР “ВЕБ.РФ” від імені РФ здійснює права акціонера інститутами розвитку господарських товариств, які перебувають у власності РФ;

- в порядку та на умовах уряду ДКР “ВЕБ.РФ” вправі залучати в депозити кошти Фонду національного благополуччя та федерального бюджету;

- ДКР “ВЕБ.РФ” є ексклюзивним агентом Російської Федерації щодо зовнішнього боргу держави, а до його функцій належать ті, які за загальним правилом притаманні міністерствам фінансів або центральним банкам країн.

          Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ” виступає як особливий публічно-правовий інститут, що володіє винятковими повноваженнями, які за своєю правовою природою належать до функцій державної влади та не характерні для приватних осіб; діяльність корпорації пов’язана з соціальним підприємництвом, інші види діяльності носять допоміжний характер до виконання корпорацією публічної функції.

        Поряд із тим, що діяльність ДКР “ВЕБ.РФ”, як вказано вище, унормована на стратегічному рівні, держава РФ, зокрема в особі президента РФ, здійснює системне керівництво поточним функціонуванням ДКР “ВЕБ.РФ” шляхом прийняття конкретних управлінських рішень, які у подальшому доводяться до виконання формального керівника компанії Шувалова Ігоря Івановича.

          Формалізація таких управлінських рішень відбувається шляхом видання офіційних доручень президента РФ, які публікуються на його офіційному сайті: http://kremlin.ru/.

         Так, упродовж  2020 - 2023 років дорученнями президента РФ ДКР “ВЕБ.РФ” зобов’язувалася до участі в тих чи інших державних проектах, їх фінансування (Пр-1176, п.3 а, Пр-590, п.1, Пр-144, п.7 б, Пр-2333, п.2 в)-3, Пр-1883, п. 5, Пр-1269, п.4б, Пр-290, п.2в, Пр-1550, п.2, Пр-753, п.7 а) підтримки (Пр-1176, п.3 б, Пр-144, п.7 а, Пр-2333, п.2 а, Пр-1496, п.1 а)-1, Пр-2177, п.11 ), видачі кредитів, перерозподілу невикористаних коштів корпорації та їх спрямування (Пр-2333, п.2 б, Пр-2333, п.2 в)-1, Пр-2333, п.3 б ), участі у створенні фондів тощо (Пр-144, п.7 в, Пр-2333, п.2 в)-2, Пр-1496, п.3, Пр-1269, п.4а, Пр-290, п.2а, Пр-290, п.2б, Пр-1746, п.3, Пр-2177, п.1, Пр-1818, п.3 а, Пр-1818, п.3 б, Пр-2717, п.1в ).

         На підтвердження вказаних обставин позивачем було надано довідку від 03.07.2023 по дослідженню відомостей, розміщених на інтернет порталі http://kremlin.ru/, складеною за результатами проведення відповідного ITдослідження. Змістом зазначеної довідки підтверджується факт розміщення на офіційному сайті Президента РФ інформації щодо надання Президентом РФ прямих доручень керівництву ДКР “ВЕБ.РФ”.

         Отже, на практиці рішення щодо діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” приймаються не її керівництвом, а вищим керівництвом держави шляхом прямих вказівок Президента РФ щодо способів і порядку виконання покладених на ДКР “ВЕБ.РФ” функцій і завдань, що свідчить про встановлення відносин прямого організаційного і правового підпорядкування та є характерною ознакою взаємодії між державними органами і органами державної влади.

         Більше того, сам механізм, обраний для поточного управління корпорацією з боку держави, свідчить про те, що ДКР “ВЕБ.РФ” розглядається і самою Російською Федерацією не як самостійний суб’єкт господарювання, а як власний орган.

          Так, п. 2 Указу президента РФ від 28.03.2011 р. № 352 “Про заходи з удосконалення організації виконання доручень та вказівок Президента Російської Федерації” встановлює вичерпне коло адресатів і відповідальних за виконання доручень і вказівок президента РФ - керівники федеральних органів виконавчої влади, інших федеральних державних органів та вищі посадові особи (керівники вищих виконавчих органів державної влади) суб’єктів Російської Федерації.

            Надання ж офіційних доручень керівнику ДКР “ВЕБ.РФ” беззаперечно вказує на фактичну роль і місце корпорації в структурі держави РФ, а також виводить це підприємство з числа звичайних суб’єктів підприємницької діяльності;

           Щодо наявності ознак змішування майна корпорації та  майна держави РФ суд враховує наступне.

         Майно ДКР “ВЕБ.РФ” формується за рахунок майна, отриманого в результаті реорганізації Банку зовнішньоекономічної діяльності СРСР, прибутку ДКР “ВЕБ.РФ”, отриманого за результатами його діяльності та направленого до фондів ВЕБ.РФ, і майнових внесків Російської Федерації, зокрема субсидій у вигляді майнових внесків Російської Федерації, добровільних майнових внесків та пожертвувань, а також за рахунок інших законних надходжень.

        Статутний капітал ДКР “ВЕБ.РФ” формується, зокрема, з акцій відкритого акціонерного товариства “Російський банк розвитку” і “Державного спеціалізованого Російського експортно-імпортного банку”, що перебувають у федеральній власності, та іншого майна за рішенням Уряду Російської Федерації для забезпечення формування статутного капіталу ДКР “ВЕБ.РФ”.

         Статутний капітал ДКР “ВЕБ.РФ” може бути збільшений за рішенням Уряду Російської Федерації за рахунок додаткових майнових внесків Російської Федерації, зокрема субсидій у вигляді майнового внеску Російської Федерації. Як майновий внесок можуть виступати підприємства як майнові комплекси, майно федеральних державних установ та інше майно, що перебуває в державній власності.

           Прибуток ДКР “ВЕБ.РФ”, отриманий за результатами його діяльності, спрямовується до фондів ДКР “ВЕБ.РФ” і використовується виключно для досягнення цілей, встановлених Законом.

           ДКР “ВЕБ.РФ” на підставі окремих рішень Уряду Російської Федерації має право здійснювати довірче управління федеральним майном і зберігання федерального майна.

          ДКР “ВЕБ.РФ” з 2003 року є державною керуючою компанією з довірчого управління коштами пенсійних накопичень, з 2012 року ДКР “ВЕБ.РФ” виконує також функції державної керуючої компанії коштами виплатного резерву.

            Таким чином, майно Російської Федерації і ДКР “ВЕБ.РФ” змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном юридичної особи, а не Російської Федерації.

            Правовий висновок щодо законності звернення стягнення на майно ДКР “ВЕБ.РФ” за боргами Російської Федерації шляхом застосування доктрини “підняття корпоративної завіси” у формі “alterego” (передбачає зворотнє підняття завіси - притягнення учасника юридичної особи до відповідальності за її боргами) викладено в постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20.

              Так, відповідно до змісту вказаної постанови ДКР “ВЕБ.РФ” належав пакет акцій (99,7726%) ПАТ “Промінвестбанк”. На це майно було звернуто стягнення за боргами Російської Федерації, яка є власником 100% акцій ДКР “ВЕБ.РФ”.

         Під час розгляду справи Верховним Судом вирішувалося питання про правомірність звернення стягнення на пакет акцій банку за боргами Російської Федерації, а не самої ДКР “ВЕБ.РФ”. В результаті Суд встановив, що ДКР “ВЕБ.РФ” є по суті органом Російської Федерації, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем Російської Федерації настільки, що є її alterego (“другим я”), і майном якого держава розпоряджається як своїм. Майно Російської Федерації і ДКР “ВЕБ.РФ” змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном юридичної особи, а не Російської Федерації. Відповідно, Верховний Суд встановив, що на майно ДКР “ВЕБ.РФ” може бути звернено стягнення за боргами Російської Федерації.

          Суд дійшов висновку, що ДКР “ВЕБ.РФ” виконує цілі, функції та завдання, що відповідно до критеріїв, визначених і визнаних в міжнародному праві та застосовних міжнародними судами та судами іноземних юрисдикцій, притаманні державним органам і тому, з точки зору міжнародного права, його потрібно вважати державним органом Російської Федерації.

           Відповідно ч.ч. 5,6 ст. 13 Закону України “Про судоустрій і статус судів” висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

          Отож суд дійшов висновку, що ДКР “ВЕБ.РФ” є alterego держави Російська Федерація, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем держави Російська Федерація і майном якої держава розпоряджається як своїм, тобто по суті є органом держави. А тому – майно, належне ДКР “ВЕБ.РФ”, може використовуватись для стягнення за боргами держави Російської Федерації (необхідно нехтувати формальною відокремленістю майна цієї юридичної особи від майна держави).

          Розглядаючи питання обраного позивачем способу захисту порушеного права у вигляді покладання солідарної відповідальності за спричинену шкоду на Російську Федерацію та ДКР “ВЕБ.РФ”, якособу, що є alterego останньої, суд виходить з наступного.

         Солідарна відповідальність, відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 543 Цивільного кодексу України встановлює, що у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.

         Згідно приписів статті 541 Цивільного кодексу України солідарний обов’язок виникає у випадках, встановлених договором або законом.

         У даному випадку між Позивачем та державою Російською Федерацією виникли деліктні (позадоговірні) зобов’язання, отож для визначення солідарної відповідальності Відповідачів слід звернутися до поняття закону.

       Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,   є частиною національного законодавства України.

           Так, Україна є однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй і державою-членом організації, входить до складу такого органу ООН, як Комісія Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі, юрисдикція якого поширюється на питання, які стосуються застосування Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року (Україна приєдналась до Конвенції 23.08.1989 р.); 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод – основоположний документ в діяльності Європейського суду з прав людини; Україна є членомМіжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів   (   ICSID), який діє на виконання Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 року, ратифікованої Україною 16 березня 2000 року.

        Ратифікація   - затвердження вищим   органом державної влади      міжнародного договору   та згода на його обов'язковість для   держави.

          Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов’язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання, а засоби реалізації цих зобов’язань визначаються національним правом, якщо інше не випливає з міжнародно-правової норми. У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.

           Практика міжнародних судових органів захисту порушених прав доводить, що ці органи прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій. Зокрема, Європейський суд неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до відповідної норми Конвенції. Особливе значення у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

       Отож, ратифікувавши вищевказані конвенції Україна визнала обов’язковою юрисдикцію міжнародних органів, які діють на підставі та на виконання таких конвенцій, та відповідно використання актів судового розгляду справ цими органами з метою  досягнення   юридичної визначеності   у   спірних   правовідносинах   та запобігання стану невизначеності в аналогічних ситуаціях.

          Відповідно до ст. 18 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України, що виражає загальноправовий принцип: рішення суду має силу закону.

          Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в їх основі, встановлюються остаточно.

           Аналізуючи правову позицію рішень міжнародних судових органів, суд доходить висновку щодо застосування такими органами принципу притягнення до відповідальності держави за зобов’язаннями державних компаній, що визнані її alterego, і навпаки. Судами, у якості способу захисту порушених прав, застосовується стягнення спричиненої матеріальної шкоди у повному обсязі з особи-alterego, що за своєю правовою природою є елементом солідарності, як цивільно-правового принципу, що передбачає право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

         Солідарна відповідальність та її застосування ґрунтується на принципі добропорядності боржника. І у випадку відступу від принципу добропорядності, є виправданим застосування солідарної відповідальності зокрема до alterego такого боржника.

         Таким чином, держава як політична форма організації правління, що характеризується реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів та організацій, несе покладену на неї відповідальність зокрема через органи, що є її alterego.

         ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що одним із елементів передбаченого пунктом першим   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   права на справедливий розгляд справи судом є змістовне, а не формальне тлумачення правової норми (рішення від 23.10.85 у справі “Бентем проти Нідерландів”).

         Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 9 пункту 9   Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 N 3-рп/2003).

          З урахуванням зазначеного, суд вважає, що покладання солідарної відповідальності за шкоду, спричинену державою-агресором Російською Федерацією, на особу, що є alterego останньої, не суперечить вимогам справедливості та додатково забезпечує ефективне поновлення порушених прав позивача.

         Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суд зважає на його ефективність з точки зорустатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

          У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі “Чахал проти Об`єднаного Королівства” (Chahal v. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

          Стаття 13 вимагає те, що засіб захиступовинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

          З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

         Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідачів суми завданих збитків в солідарному порядку є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

       На підставі вищевикладеного, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позову у повному обсязі.

          Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

          Відповідно до частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

          На підтвердження розміру понесених судових витрат позивачем було надано: акт наданих послуг № 1 від 18.09.2023 на суму 340553,97грн., що містить перелік наданих послуг з правничої допомоги, а також серед іншого зазначено про витрати у зв’язку з проведенням економічногодослідження, витрати на здійснення відправки відповідачам процесуальних документів, витрати на оплату послуг нотаріуса з посвідчення перекладу процесуальних документів на російську мову, витрати на проведення ІТ-дослідження та витрати на оплату послуг перекладача;рахунок № 2505/01 від 25.05.2023 та платіжну інструкцію № 1 від 30.05.2023 на суму 59   840,00 грн. про оплату проведення економічного дослідження; довідку приватного нотаріуса від 18.08.2023 про оплату нотаріальних послуг у розмірі 3 400,00 грн. за засвідчення справжності підпису перекладача на перекладах процесуальних документів; акт приймання-передачі наданих послуг від 18.09.2023 за Договором послуг із письмового та усного перекладу б/н від 01.07.2023 на суму 6   000,00 грн., акт приймання-передачі виконаних робіт від 03.07.2023 № 1 на виконання договору про надання послуг у сфері ITдосліджень та платіжну інструкцію № 0.0.3079383004.1 від 04.07.2023 на суму 500,00 грн. Матеріали справи містять поштові розрахункові квитанції на загальну суму 47813,97 грн., що надавались позивачем протягом розгляду справи на підтвердження направлення процесуальних документів  відповідачам.

          Згідно з частинами 1,3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

          За приписами частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

          Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

          Таким чином, позивачем у встановлений процесуальним законом строк та спосіб було заявлено про понесення ним судових витрат.

       Суд вважає обґрунтованими та доведеними витрати позивача на проведення експертного економічного дослідження, оскільки встановлені за результатами його проведення факти є предметом доказування у даній справі, витрати за вчинення нотаріальних дій, послуги у сфері IT-дослідження, послуги перекладача, які були обов’язковими з огляду на необхідність здійснення перекладу процесуальних документів на російську мову, а також понесення поштових витрат.

          Відповідно до статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

          Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

          Вирішуючи питання про розподіл витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги адвокатом у даній справі у заявленому розмірі, судом враховано, що розмір гонорару визначено за погодженням адвоката з клієнтом і є фіксованим, послуги адвоката було реально надані позивачеві і це підтверджується матеріалами справи, також судом взято до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених в процесі вироблення правової позиції  та поданих до суду адвокатом документів, збору доказів, їх значення для спору та те, що адвокатом здійснювалося представництво інтересів позивача в судових засіданнях, про що свідчать наявні у матеріалах справи протоколи судових засідань.

         За змістом пункту 1 частини 2 статті   126, частини 8 статті   129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

          Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2   ст. 126 цього Кодексу).

          Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.11.2019 у справі №910/906/18, від 04.06.2020 у справі №906/598/19, від 15.04.2021 у справі №905/717/20.

           У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

          За приписами частини 6   статті 126 Господарського процесуального кодексу України    обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

         Заперечень стосовно наданих позивачем доказів із заявою про розподіл судових витрат від відповідачів не надходило.

         Таким чином, з урахуванням складності справи та наданих адвокатом послуг, часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягу наданих адвокатом послуг суд вважає докази такими, що підтверджують витрати позивача на професійну правничу допомогу.

         При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 частини 1   статті 5 Закону України “Про судовий збір”   - від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

      Відповідно до частини 2   статті 129 Господарського процесуального кодексу України   судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

           Згідно зі   статтею 4 Закону України “Про судовий збір”   судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

        Оскільки 1,5% від суми позову (за офіційним курсом НБУ) перевищує суму 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судовий збір за розгляд даної справи складає максимальну суму 939 400,00 грн.

        Так як позов задоволено повністю, то зазначений розмір судового збору підлягає стягненню з відповідачів до Державного бюджету України у повному обсязі.

          Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

          Враховуючи множинність учасників справи на стороні відповідача, суд вважає, що понесені та документально доведені судові витрати позивача, а також судовий збір підлягають стягненню з відповідачів у рівних частинах, а саме: по 170   276,98 грн. витрат, пов’язаних з розглядом справи, та по 469   700,00 грн. судового збору з кожного.

         Керуючись ст.   74,   76-77,   123,   129,   233,   236-241,326-327 Господарського процесуального  кодексу України, господарський суд

 

ВИРІШИВ:

 

1. Позов задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути солідарно з держави Російська Федерація (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) та Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН 1077711000102; 125009, Російська Федерація, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 39-Б, код ЄДРПОУ 24821569) 242 185 552,00 Євро (двісті сорок два мільйони сто вісімдесят п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят два Євро) збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
3. Стягнути з держави Російська Федерація (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 39-Б, код ЄДРПОУ 24821569) 170  276,98 грн. (сто сімдесят тисяч двісті сімдесят шість гривень 98 коп.) витрат, пов’язаних з розглядом справи.
4. Стягнути з Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН 1077711000102; 125009, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 39-Б, код ЄДРПОУ 24821569) 170  276,98 грн. (сто сімдесят тисяч двісті сімдесят шість гривень 98 коп.) витрат, пов’язаних з розглядом справи.
5. Стягнути з держави Російська Федерація (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) в дохід Державного бюджету України (отримувач: ГУК у Зап.обл/м.Зап.Вознес./22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37941997, Банк отримувача: Казначейство України (ел.адм.подат.), код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача768999980313131206083008513) 469  700,00 грн. (чотириста шістдесят дев’ять тисяч сімсот гривень) судового збору.
6. Стягнути з Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН 1077711000102; 125009, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) в дохід Державного бюджету України (отримувач: ГУК у Зап.обл/м.Зап.Вознес./22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37941997, Банк отримувача: Казначейство України (ел.адм.подат.), код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача768999980313131206083008513) 469  700,00 грн. (чотириста шістдесят дев’ять тисяч сімсот гривень) судового збору.
7. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

 

         Повний текст судового рішення складено та підписано-22.09.2023р.

 

 

                        Суддя                                                                           О.О. Юлдашев

 

            Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

 

 

 

 

 

до уваги відповідачів: 1/ Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля, 1) 2/ Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (12009, м. Москва, вул. Воздвиженка, 10, код ОДРН