До уваги позивача, відповідачів у справі № 908/3077/21(908/939/23) – рішення суду

 

      р

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 

 07.11.2023                                                                      Справа №  908/3077/21(908/939/23)

 м.Запоріжжя Запорізької області  

 

Господарський суд Запорізької області у складі судді Юлдашева Олексія Олексійовича, розглянувши матеріали позовної заяви Бондаревої Людмили Вячеславівни до відповідачів: 1/ Фоменко Вікторії Ігорівни; 2/ Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”

про визнання довіреності неукладеною, витребування майна з чужого незаконного володіння

 

в межах справи № 908/3077/21

про банкрутство -  Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”

Кредитор – Речицький Олександр Юхимович

 

 

 

За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):
Арбітражний керуючий	ВЕНСЬКА ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА (в режимі відеоконференції)
Позивач	КУСА ЛЮДМИЛА ІГОРІВНА (в режимі відеоконференції)

 

 

 ОБСТАВИНИ СПРАВИ:        

        Бондарева Людмила Вячеславівна в межах справи   № 908/3077/21 про банкрутство  Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”, звернулась до Господарського суду Запорізької області   з позовної заявою до Фоменко Вікторії Ігорівни та Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д” в якій просить суд: визнати неукладеною довіреність від 17 травня 2019 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком Олександром Борисовичем, за реєстровим №273, відповідно до якої Бондарева Людмила Вячеславівна уповноважила Фоменко Вікторію Ігорівну діяти в її інтересах (з правом передоручення); витребувати квартиру, розташовану за адресою – місто Київ, вул. Драгомирова Михайла, будинок 5, загальною площею 137 кв.м., внесену до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за номером 2445923180000, від Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д” на користь Бондаревої Людмили Вячеславівни; стягнути з Фомено Вікторії Ігорівни та Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д” на користь Бондаревої Людмили Вячеславівни понесені судові витрати, зокрема і витрати на правову допомогу, зокрема ті що підлягають сплаті.

         Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 07.04.2023 прийнято позовну заяву Бондаревої Людмили Вячеславівни до Фоменко Вікторії Ігорівни та Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д” про визнання довіреності неукладеною, витребування майна з чужого незаконного володіння, для розгляду в межах справи № 908/3057/21 про банкрутство відповідача-2, відкрито провадження з розгляду позовної заяви. Ухвалено розглядати позовну заяву за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей, визначених Кодексом України з процедур банкрутства. Підготовче засідання призначено на 02.05.2023р. об 11-30.

            Ухвалою від 26.04.2023 задоволено клопотання представника позивача - Бондаревої Людмили Вячеславівни – адвоката Величко Лариси Петрівни про проведення судового засідання 02.05.2023р. об 11-30.        

            Судове засідання 02.05.2023 не відбулось, з технічних причин. 

            Ухвалою від 02.05.2023 відкладено підготовче засідання на 30.05.2023р. о 12-00; запропоновано сторонам надати суду додаткові документальні докази по справі.

          Ухвалою від 30.05.2023 продовжено строк розгляду підготовчого засідання на тридцять днів; відкладено підготовче засідання на 04.07.2023 о 10-00, зобов’язано відповідачів  надати суду відзиви на позовну заяву; зобов’язано позивача надіслати на адреси відповідачів заперечення на клопотання (заяву) Венської О.О. про зупинення провадження у справі № 908/3077/21(908/939/23).

          Ухвалою від 04.07.2023 відкладено підготовче засідання на 01.08.2023р. о 09-45; зобов’язано відповідачів  надати суду відзиви на позовну заяву; зобов’язано позивача надіслати на адреси відповідачів заперечення на клопотання (заяву) Венської О.О. про зупинення провадження у справі № 908/3077/21(908/939/23) (докази надати суду).

          Ухвалою від 01.08.2023 відкладено підготовче засідання на 14.09.2023 о 10-00.

          Ухвалою від 14.09.2023 відкладено підготовче засідання на 02.11.2023р. о 10-30, в режимі відеоконференції; запропоновано сторонам надати суду додаткові документальні докази по справі.

          Ухвалою від 16.10.2023 виправлено допущені описки в мотивувальній та резолютивній частинах ухвали суду від 14.09.2023 зазначивши, що підготовче засідання відкладено на 24.10.2023 об 11-15, в режимі відеоконференції.

   Ухвалою від 24.10.2023 закрито підготовче провадження у справі №908/3077/21(908/939/23) з розгляду позовної  заяви   Бондаревої Людмили Вячеславівни до Фоменко Вікторії Ігорівни та Товариства з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д” про визнання довіреності неукладеною, витребування майна з чужого незаконного володіння, та призначено справу до розгляду по суті на 07.11.2023 о 12-00 год, в режимі відеоконференції.

В обґрунтування поданої позовної заяви позивач зазначив, що нею не укладалась довіреність від 17 травня 2019 року, своїх підписів на самій довіреності та у журналі реєстрації приватного нотаріуса Гнідюка О.В. позивач не ставила.

Позивач посилається на лист відповідь Міністерства юстиції Українивід 20.01.2022, який в свою чергу істить інформацію, ща приватний нотаріус Гнідюк О.В. у період часу з 07.05.2019 по 23.05.2019 перебував на амбулаторному стаціонарному лікуванні, що свідчить про те, що він не мав можливості здійснювати будь-які нотаріальні дії.

Додатково позивач наголошує, що починаючи з 18 лютого 2019 року приватний нотаріус Гнідюк О.В. переховується від органів досудового розслідування, про що міститься відповідна інформація на офіційному сайті Міністерства внутрішніх справ України, а вже з 26 листопада 2019 року, відповідно до Ухвали Шевченківського районного суду міста Києва у справі №753/18064/16-к перебуває у розшуку.

Крім того, позивач зазначає, що особа, на яку начебто оформлена довіреність, а саме Фоменко В.І. позивачу не відома, особисто не знайома.

            Додатково позивач посилається на те, що Наказом Міністерством юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 скасовано рішення від 02.09.2021 за №60139370 прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною, щодо реєстрації право власності на об’єкт нерухомості: квартира, що розташована за адресою: місто Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 за Товариство з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”.

            Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21 скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.08.2022 про визнання Наказу Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 недійсним та закрито провадження.

            На думку позивача постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21 підтверджує незаконність дій приватного нотаріуса Біловар І.О. в частині проведених реєстраційних дій на об’єкт нерухомості   : квартира, що розташована за адресою: місто Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 за Товариство з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”.  

            Сукупність даних обставин на думку позивача свідчить про підробленість довіреність від 17 травня 2019 року укладену позивачем на користь Фоменко В.І., посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком В.О.,   а подальші реєстраційні дії, щодо внесення об’єкту нерухомого майна квартири, в якості внеску до статутного капітулу ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” є незаконним та протиправним, що на думку позивача свідчить на наявність правових підстав для витребування об’єкта нерухомості, в даному випадку : квартира, що розташована за адресою: місто Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 від ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” на користь Бондареової Л.В.

Відповідачем-2, арбітражним керуючим Венською О.О. подано відзив, в якому арбітражний керуючий просить у задоволені позовних вимог Бондаревої Л.В. відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування поданого відзиву арбітражний керуючий Венська О.О. зазначила, що доводи позивача не є беззаперечними, мають невідповідність та вільне тлумачення обставин.

Так, арбітражний керуючий Венська О.О. зазначає, що доводи позивача про те, що приватний нотаріус Гнідюк О.Б. починаючи з 18.02.2019 перебуває у статусі особи, що переховується від органів досудового розслідування, а отже не мав можливості здійснювати нотаріальні дії не відповідає фактичним обставинам, з огляду на відсутність в загальнодоступних реєстрах будь-яких процесуальних рішень судом в частині оголошення у розшук приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. до 26 листопада 2019 року, що і підтверджується ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва у справі №753/18064/16-к.

Окремо, арбітражний керуючий Венська О.О. посилається на норми Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 за №296/5, яким встановлено порядок посвідчення довіреностей, припинення та скасування довіреностей.

Так, арбітражний керуючий посилається на те, що позивачем ні у позові не за фактичними обставинами не доведено вчинення будь-яких дій, у відповідності до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 за №296/5 в частині звернення з заявою про скасування спірної довіреності, як можливість захисту від протиправних дій, які можуть бути в разі реалізації такої довіреності від 17 травня 2019 року.

Окремо, арбітражним керуючим Венською О.О. здійснено посилання на Рішення Конституційного Суду України Другого сенату від 16 листопада 2022 року у справі за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства “Одестеплокомуненерго”, щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису статті 37 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

Здійснюючи посилання на вищезазначене Рішення, арбітражний керуючий Венська О.О. наголошує на необхідності звернення на висновки, що містить зазначене Рішення, оскільки відносини є подібними до обставин справи, в частині наявних помилок при здійсненні реєстраційних дій пов’язаних з об’єктом нерухомості.

Додатково, арбітражний керуючий Венська О.О. посилається на помилкове трактування позивачем обставин викладених у Постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21, оскільки апеляційним судом не надавалась оцінка доказам у справі, а виключно встановлено порушення позивачем юрисдикції спору в частині оскарження Наказу Міністерства юстиції України від 18.11.2019 за №4171/5.

Окремо, арбітражним керуючим Венською О.О. здійснено посилання на обставини, які нею встановленні за результатами особистого спілкування з Речицьким Олександром Юхимовичем.

Арбітражний керуючий Венська О.О. зазначила, що між Речицьким О.Ю. та Бондаревим Олександром Михайловичем (сином позивача Бондаревої Л.В.) укладено договір позики.

Після настання терміну повернення грошових коштів Бондарев О.М. повідомив Речицького О.Ю., що повернення грошових коштів може забезпечити за рахунок нерухомості, що є у володінні його матері Бондаревої Л.В., шляхом внесення квартири в якості статутного капіталу до ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

Бондарева Л.В. через представника за довіреністю увійшла до складу засновників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”, та в якості внеску у статутній капітал була використана квартира. В подальшому Бондарева Л.В. вийшла із складу засновників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

В подальшому, за невідомих ні арбітражному керуючому ні самому Речицькому О.Ю. між Бондаревим О.М. та позивачем виникли розбіжності, через які позивач намагається повернути майно, за рахунок нібито не укладання довіреності.

         Відповідач-1 у судове засідання  не зявився про що, повідомлений своєчасно та належним чином, відзив на позовну заяву не надав.

        Відповідно до ч.1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

          У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі “Осман проти Сполученого королівства” та від 19 червня 2001 року у справі “Креуз проти Польщі” Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

           У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

            Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

           “Розумність” строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі “G. B. проти Франції”), тощо. Отже, поняття “розумний строк” є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

         Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

          Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

          Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені Господарським процесуальним кодексом України, а й рішення Європейського суду з прав людини, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

          Відповідно до ч. 1   ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану"   в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені   Конституцією України   та законами України.

           Згідно з ч.2      ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану"   повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені   Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

          Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

          Відповідно до ч. 3   ст. 2 Господарського процесуального кодексу України    основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

          Згідно ч.1   ст. 43 Господарського процесуального кодексу   України   учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

          Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа   Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

           Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

          Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

           Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі “Цихановський проти України”   (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ “Смірнова проти України” (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), “Карнаушенко проти України” (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

            Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17 , від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

           Таким чином, згідно усталеної судової практики Верховного Суду, з урахуванням рішень Європейського суду з прав людини,   відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

          Згідно ч.4   ст. 13 Господарського процесуального кодексу України    кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

          Враховуючи положення ст.ст.   7,   13,   14,   42-46 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду заяви, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах (відзиві), а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для розгляду справи,    суд вважає можливим здійснити розгляд позовної заяви за наявними матеріалами справи та за відсутності представника Відповідача, повідомленого належним чином про місце, дату та час   судового розгляду справи.

         Судом були здійснені всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

             Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.

          За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність належно повідомленого про розгляд справи відповідача-1 за наявними матеріалами справи та ухвалити рішення з метою дотримання розумного строку розгляду справи.

          Представник позивача у судовому засіданні підтримала заявлений позов та просила його задовольнити.

          У судовому засіданні 07.11.2023 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

          Дослідивши матеріалами позовної заяви, вислухавши доводи учасників судового процесу, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, у зв`язку з наступним.

   Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи позивач – Бондарева Людмила Вячеславівна 11 березня 2011 року набула право власності на об’єкт нерухомості, а саме: квартиру за адресою: м.Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123, загальною площею (кв.м): 137,00, житлова площа (кв.м): 73,40, на підставі договору купівлі-продажу від 02.09.2010, укладеного між Бондаревою Л.В. та ТОВ "Компанія з управління активами "ЮДП ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ", посвідченого приватним нотаріусом Київського міськнотокругу   Затварницькою І.П.    за номером 2132.

27 липня 2021 року Бондарева Л.В., через представника за довіреністю, виданої в порядку передоручення Пелиха А.О. подано заяву загальним зборам ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” з проханням прийняти її до складу засновників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” та в якості внеску в статутний капітал прийняти квартиру, що є особистою власністю Бондаревої Л.В. за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123, вартість якої становить 5   400   000,00 (п’ять мільйонів, чотириста тисяч гривень) 00 копійок.

Рішенням загальних зборів ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” від 27 липня 2021 року вирішено прийняти Бондареву Л.В. до складу засновників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” та в якості внеску частки у статутному капіталі від Бондаревої Л.В. прийняти об’єкт нерухомості: квартиру за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123, вартість якої становить 5   400   000,00 (п’ять мільйонів, чотириста тисяч гривень) 00 копійок.

Того ж дня, 27 липня 2021 року між ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” та Бондаревою Л.В., в особі Пелеха А.О., що діє на підставі довіреності виданої в порядку передоручення укладено акт приймання-передання нерухомого майна, а саме: квартири за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 в якості внеску у статутний капітал.

02 вересня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 60139370, на підставі поданого Акту приймання-передавання нерухомого майна, серія та номер:1689,1690, виданий 27.07.2021, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. за яким право власності на об’єкт нерухомості квартири за адресою: м.Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123, загальною площею (кв.м): 137,00, житлова площа (кв.м): 73,40 зареєстровано за Товариство з обмеженою відповідальністю “ВЕРЕЯ-Д”.

15 вересня 2021 року між Бондаревою Л.В. та Кармазіним І.В. укладено Акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. за номером 2246,2247.

Вищезазначений Акт складений на підставі укладеного договору купівлі-продажу частки (частини частки) статутного капіталу ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

Пунктом 1 Акту приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” від 15 вересня 2021 року визначено, що Бондарева Людмила Вячеславівна, в особі Пелиха Андрія Олександровича передала, а Кармазін Ілля Валерійович, як директор ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” прийняв частку (частину частки) у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” у розмірі 9,7% (дев’ять цілих сім десятих відсотка), яка в грошову еквіваленті становить 5   400   000,00 (п’ять мільйонів чотириста тисяч гривень) 00 копійок.

Пунктом 2 Акту приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” від 15 вересня 2021 року визначено, що сторони не мають один до одного матеріальних претензій у зв’язку з передачею зазначеної у Акті частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

Того ж дня, 15 вересня 2021 року проведені реєстраційні дії пов’язані зі зміною складу засновник ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” пов’язані з виходом зі складу засновників Товариства Бондаревої Л.В.

03 листопада 2021 року позивач звернувся з заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 190 КК України до Печерського управління поліції ГУНП у м. Києві, за результатами якого порушено кримінальне провадження за №12021100060001732.

Того ж дня, 03 листопада 2021 року позивачем подано до Міністерства юстиції України скаргу в порядку ст. 37 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно”.

Наказом Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 скаргу Бондаревої Людмили Вячеславівни від 03.11.2021 задоволено у повному обсязі, скасовано рішення від 02.09.2021 за №60139370, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною.

В березні 2023 року позивач звернулась з позовною заявою про визнання довіреності неукладеною та витребування з чужого незаконного володіння об’єкта нерухомості, квартири м.Київ, вулиця Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123, загальною площею (кв.м): 137,00, житлова площа (кв.м): 73,40.

Відповідно до ч.1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до приписів ч.1-5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Приписами пункту 1-6, частини 1 статті 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

5) як розподілити між сторонами судові витрати;

6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Частиною 1 статті 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з приписами частини 3 статті 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Частиною 4 статті 74 ГПК України визначено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.

При цьому, на підставі доказів, які не відповідають встановленим критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, що визначені статтями 76- 79 ГПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи), не може бути достовірно встановлено наявність або відсутність певних обставини (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, тому ці докази не приймаються судом до уваги.

Водночас, варто зауважити, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, відповідно до частини четвертої статті 74 ГПК України.

Зазначені висновки відображенні у Постанові КГС ВС від 14.12.2018 у справі № 914/809/18.

Постановою КГС ВС від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 надано аналіз та тлумачення вірогідності доказів під час розгляду справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину,   про яку сторона стверджує.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та   надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення   невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати   обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало   сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у   своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

В межах повноважень, встановлених Господарсько процесуальним кодексом України суд вважає, що сторонами реалізовані у повному обсязі права в частині надання тих чи інших доказів, що я їх думку є достатніми для вирішення справи по суті та можуть підтвердити та або спростувати ті чи інші обставини.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (частина перша статті 245 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).    У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із тим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц.

Щодо позовних вимог в частині визнання довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. від 17 травня 2019 року неукладеною, суд доходить наступних висновків.

Так, судом надана оцінка доводам позивача та арбітражного керуючого Венської О.О. в частині відсутності у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О.Б. можливості на укладання спірної довіреності від 17 травня 2019 року.

Суд звертає та акцентує увагу, що лист-відповідь Міністерства юстиції України від 20 січня 2022 року про перебування на стаціонарному амбулаторному лікуванні приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. не є доказам на підтвердження не укладення довіреності з огляду на наступне.

Відповідно до статті 3 Закону України “Про нотаріат” (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріус    -    це    уповноважена    державою    фізична    особа,    яка здійснює    нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному       нотаріальному       архіві     або       незалежну       професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають       юридичне       значення,       та    вчиняє    інші    нотаріальні    дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Питання діяльності приватного нотаріуса врегульована Главою 3 Закону України “Про нотаріат”.

Статтею 29-1 Закону України “Про нотаріат”   (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що нотаріальна діяльність          приватного          нотаріуса       тимчасово зупиняється на час дії таких обставин:

1) якщо приватний нотаріус не має приміщення    для    розміщення робочого    місця    або    це приміщення не відповідає встановленим цим Законом умовам, - до усунення цих недоліків, але не більше 60 днів з дня виявлення цього порушення;

2) якщо    приватний    нотаріус не уклав договір про страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса або розмір страхової    суми не відповідає вимогам цього Закону,    - до усунення цих недоліків,    але не    більше    30    днів    з    дня    виявлення    цього порушення;

3) якщо    приватний    нотаріус    при    вчиненні    нотаріальних дій неодноразово порушував правила    нотаріального    діловодства,    -    до закінчення    строку    проходження підвищення кваліфікації (не більше двох тижнів);

4) у разі необґрунтованої відмови    приватного    нотаріуса    від надання Міністерству юстиції України, Головному управлінню юстиції Міністерства    юстиції    України    в    Автономній       Республіці       Крим, головним       управлінням       юстиції       в    областях,    містах    Києві    та Севастополі    в    порядку, передбаченому цим Законом, документів для перевірки    організації нотаріальної діяльності та виконання правил нотаріального діловодства - до усунення цієї обставини;

5) у       разі       заміщення       приватного       нотаріуса    в    порядку, передбаченому цим Законом, - на строк такого заміщення;

6) у разі ненадання інформації приватним    нотаріусом    органам та особам,       зазначеним       у       частинах    п’ятій - восьмій,    десятій статті 8 цього Закону, - до усунення цієї обставини;

7) у    разі    обрання    нотаріуса на    посаду,       зайняття       якої несумісне зі здійсненням нотаріальної діяльності;

8) Головне    управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах    Києві    та    Севастополі    надіслали    до Міністерства юстиції України подання про анулювання свідоцтва    про    право    на    зайняття нотаріальною    діяльністю    -    до вирішення питання по суті,    але не більш як на шість місяців.

Приватний нотаріус вправі зупинити нотаріальну діяльність    за власним    бажанням на строк,    що не перевищує двох місяців протягом календарного року,    або на більший    строк    за    наявності    поважних причин (вагітність, догляд за дитиною, хвороба тощо).

Про    зупинення    нотаріальної діяльності на строк більше трьох днів    приватний    нотаріус    зобов’язаний    не    пізніше    ніж    за один робочий    день    до    дня    зупинення нотаріальної діяльності письмово повідомити Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в       Автономній    Республіці    Крим,    головні    управління    юстиції    в областях,    містах    Києві    та    Севастополі із зазначенням причин та строку відсутності.

У зазначеному листі Міністерства юстиції України від 20.01.2022 року надавачем запитуваної інформації зазначено, що станом на 17.05.2019 нотаріальна діяльність приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. не зупинялась.

Статтею 30 Закону України “Про нотаріат” визначено,   що підставами припинення    нотаріальної       діяльності       приватного нотаріуса є:

             1) подання       приватним       нотаріусом       письмової       заяви       про припинення нотаріальної діяльності;

             2) анулювання свідоцтва про право    на    зайняття    нотаріальною діяльністю;

3) неусунення       приватним       нотаріусом    без    поважних    причин порушень, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої    статті    29-1 цього Закону;

4) смерть приватного нотаріуса або оголошення його померлим у порядку, встановленому законом;

5) припинення громадянства України або виїзд за межі    України на постійне проживання;

6) призначення приватного нотаріуса на посаду,    зайняття якої несумісне зі здійсненням нотаріальної діяльності;

7) невиконання    приватним    нотаріусом       наказу       Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях,       містах       Києві       та    Севастополі    про    зупинення    його нотаріальної діяльності, за винятком випадків оскарження приватним нотаріусом такого наказу;

8) набрання    законної    сили обвинувальним вироком суду,    яким приватний нотаріус засуджений за навмисний злочин;

8-1)    набрання    законної сили судовим рішенням, відповідно до якого    нотаріуса притягнуто до відповідальності за адміністративне корупційне       правопорушення,       пов’язане    з    порушенням    обмежень, передбачених    Законом    України    "Про засади запобігання і протидії корупції" ( 3206-17 );

9) набрання    законної    сили    рішенням       суду     про       визнання приватного    нотаріуса    недієздатним,    обмежено    дієздатним або про застосування до нього примусових заходів медичного характеру;

10) набрання    законної    сили    рішенням    суду       про       визнання приватного нотаріуса безвісно відсутнім.

Так само у листі Міністерства юстиції України від 20 січня 2022 року надавачем запитуваної інформації зазначено, що станом на 17.05.2019 нотаріальна діяльність приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. не припинялась.

В матеріалах справи відсутні будь-які документально підтверджені докази, щоб свідчили про зупинення в порядку ст.29-1 та або в порядку ст. 30 Закону України “Про нотаріат” припинення діяльності приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. станом на момент вчинення нотаріальної дії, в даному випадку спірної довіреності від 17 травня 2019 року.

Крім того, суд звертає увагу, що будь-яких доказів а саме листків непрацездатності та або інших документально підтвердження неможливості виконувати функції приватного нотаріуса Гнідюком О.Б. позивачем не надано.

Щодо посилання позивача на те, що на офіційному сайті Міністерства внутрішніх справ України у розділі “Особи, які переховуються від органів влади” наявний запис у відношенні приватного нотаріуса Гнідюка Олександра Борисовича, як особи, що переховується від органів досудового розслідування, як на підставу неможливості вчинення нотаріальної дії 17 травня 2019 року, в даному випадку посвідчення довіреності суд критично відноситься до даних посилань позивача та вважає за можливе погодитися з твердженнями арбітражного керуючого, з огляд на наступне.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 21 Конституції України визначено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Відповідно до приписів статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно інформації зазначеної на сайті МВС України (https://wanted.mvs.gov.ua/searchperson/details/?id=3019269627568799)   Гнідюк О.Б. починаючи з 18.02.2019 Гнідюк О.Б. має статус зниклої особи, а в графі Категорія: особа, яка переховується від органів досудового розслідування.

Відповідно до приписів п.1, ч.1, ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду.

Пунктом 1, 2 частини 4 статті 189 КПК України визначено, що слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а також є достатні підстави вважати, що:

1) підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування чи суду;

2) одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу і зазначені у статті 177 цього Кодексу.

З огляду на норми КПК України суд доходить висновку, що в разі встановлення органом досудового розслідування обставин, які встановлюють в діях підозрюваного, обвинуваченого дій пов’язаних з переховуванням від органів досудового розслідування, останній в межах наданих повноважень звертається до слідчого судді та або суду з вимогою застосування запобіжного заходу.

Статтею 26 Закону України “Про національну поліцію” (в редакції чинної на момент внесення інформації в електронну систему розшуку) встановлено, що поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України, в тому числі але не виключно, щодо:

• розшуку підозрюваних, обвинувачених (підсудних) осіб, які ухиляються від відбування покарання або вироку суду;
• розшуку осіб, зниклих безвісти

Судом установлено, що на зазначеній офіційній електронній сторінці МВС України “Розшук” міститься інформація відносно громадянина Гнідюка Олександра Борисовича, який є зниклою особою з 18.02.2019.

Також міститься запис “Особа, яка переховується від органів досудового розслідування”.

На думку суду поняття зниклої особи та особа, яка переховується від органів досудового розслідування є різними юридичними термінами.

Так, суд доходить висновку, що наявність графи “зниклої особи” з 18.02.2019 не може ототожнюватися зі статусом “особи, яка переховується від органів досудового розслідування”.

Приймаючи до уваги те, що ні в порядку судового розгляду справи, ні сторонами не надано достатніх та беззаперечних доказів, які б підтверджували, що у період з 18.02.2019 по 17.05.2019 у відношенні приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. в порядку КПК України винесені рішення про розшук, у зв’язку з переховуванням від органів досудового розслідування та чи суда приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. суд не приймає за належний доказ інформацію, що висвітлена на сайті Міністерства внутрішніх справ України за посиланням: -    https://wanted.mvs.gov.ua/searchperson/details/?id=3019269627568799

Щодо посилань позивача на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року у справа № 753/18064/16-к, якою оголошено у розшук Гнідюка О.Б.

Аналізуючи зазначену ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва у справі №753/18064/16-к вбачається, що в провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебувають матеріали кримінального провадження №12015100020001865 від 27.02.2015 р., що не відносяться до обставин даної справи.

Згідно аналізу електронної системи “Судова влада”, а також офіційного електронного реєстру “Єдиний державний реєстр судових рішень” будь-яких судових рішень, відповідно до КПК України вироку суду у рамках справи №753/18064/16-к в межах кримінального провадження №12015100020001865 не прийнято, ні станом на момент вчинення спірної нотаріальної дії від 17 травня 2019 року ні станом на момент розгляду справи по суті.

Відповідно до частини 6 статті 75 ГПК України визначено, що обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суд вважає за необхідне звернути увагу сторін на те, що ухвала   Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2019 року у справі №753/18064/16-к відповідно до норм КПК України не може бути оскаржена, та під час ухвалення якої, відповідно до норм КПК України судове провадження підлягає зупиненню до моменту знаходження особи.

З огляду на вищевикладене суд не має можливості прийняти за доказ інформацію розміщену на офіційному сайті Міністерства внутрішніх справ України, щодо розшуку громадянина Гнідюка Олександра Борисовича та ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2019 року у справі №753/18064/16-к як беззаперечний доказ того, що приватний нотаріус Гнідюк Олександр Борисович був відсутній за основним місцем роботи, під час вчинення нотаріальних дій 17 травня 2019 року, з огляду на відсутність вироку суду, в межах справи №753/18064/16-к та в межах кримінального провадження №12015100020001865, яке набрало законної сили.

Щодо посилань позивача на те, що вони не знайома з відповідачем Фоменко В.І. та ніколи не уповноважувала останню на представництво своїх інтересів будь-яких правочинів щодо квартири, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Відповідно до пункту 1 Глави 3 Розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при вчиненні нотаріальної дії нотаріус установлює особу, що звернулась за вчиненням нотаріальної дії.

Главою 4 Розділу І   Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України покладено обов’язок на нотаріуса, щодо визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, перевірка повноважень представника фізичної особи.

Відповідно до пункту 1 Глави 4   Розділу І   Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дієздатність громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії, перевіряється нотаріусом на підставі наданих документів, передбачених статтею 43 Закону, що підтверджують його вік, а також на підставі переконаності нотаріуса в результаті проведеної розмови та роз’яснення наслідків вчинення нотаріальної дії у здатності цієї особи усвідомлювати значення цієї нотаріальної дії, її наслідків та змісту роз’яснень нотаріуса, а також відповідності волі і волевиявлення особи щодо вчинення нотаріальної дії.

Відповідно до пункту 3 Глави 9 Розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначено, що перед підписанням документа нотаріус зобов’язаний забезпечити ознайомлення зі змістом документа сторін (учасників).

З поданої копії довіреності від 17 травня 2019 року вбачається, що на зворотній частині довіреності, що складена з одного листа наявний наступний запис: “Я, яка нижче підписалася, свідчу, що в дієздатності необмежена, під опікою, піклуванням, патронажем, не перебуваю, не знаходжусь алкогольному, токсичному чи наркотичному стані, текст даної довіреності даний мені на перевірку до підписання, мною прочитаний та мені зрозумілий, про що свідчить мій підпис, проставлений під її друкованим текстом”.

Вищезазначений напис підтверджений наявним підписом громадянки Бондаревої Людмили Вячеславівни на зворотній частині довіреності.

Крім того, довіреність містить обов’язковий реквізит, відповідно до Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України а саме, посвідчувальний напис нотаріуса   Гнідюка О.Б.

В матеріалах справи не міститься будь-яких належних та допустимих доказів на спростування звернення позивача до приватного нотаріуса Гнідюка О.Б. з метою оформлення довіреності від 17 травня 2019 року.

Позивач, зазначаю про те, що нею не здійснювались дії, щодо звернення до приватного нотаріуса для оформлення довіреності від 17 травня 2019 року а також те, що довіритель Фоменко В.І. не знайома позивачу жодним чином не підтверджено позивачем у належний спосіб, а виключно містить особисте зазначення позивача без документального підтвердження зворотного.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до Глави 11 Розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України врегульовано питання реєстрації нотаріальної дії та визнання її вчиненою.

Відповідно до пункту 3 Глави 11 Розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії.

В матеріалах справи міститься роздруківка з електронної системи “Єдиний реєстр довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку” відповідно до якого, довіреність від 17 травня 2019 року, посвідчена приватним нотаріусом Гнідюком О.Б. за реєстраційним номером №273 внесена у реєстр.

Позивачем, в рамках даної справи не подано будь-якого належного доказу, щодо спростування обставин, щодо наявності у офіційному реєстрі “Єдиний реєстр довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку” інформації про посвідчену довіреність.

В матеріалах справи відсутні будь-які рішення в тому числі, але не виключно судові, що підтверджують незаконність внесення довіреності за реєстраційним номером №273 та або помилковість такого внесення.

Приймаючи до увагу те, що законодавець чітко визначив критерії, щодо доказування вчинення нотаріальних дій, а саме наявність запису у реєстрі суд вважає переважним та доведеним законність спірної нотаріальної дії, а саме довіреності від 17 травня 2019 року при наявності відповідного, не скасованого та не припиненого запису у Єдиному реєстрі довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку.

Крім того, суд вважає за необхідне наголосити, що Главою 4 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в редакції чинній на момент вчинення спірної нотаріальної дії врегульовано питання посвідчення довіреностей, припинення та скасування довіреностей.

Так, відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Глави 4 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або довіреність, видану в порядку передоручення.

Відповідно до пункту 7 Глави 4 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України реєстрація посвідчення довіреності (припинення її дії) посвідчені нотаріусами довіреності, а також передоручення за ними, припинення їх дії підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 № 111/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28.12.2006 за № 1378/13252.

Вищезазначені приписи дають підстави вважати, що законодавець передбачив обставини за який Довіритель має можливість реалізувати свої права в частині зупинення будь-яких дій пов’язаних з раніше складеною та нотаріально посвідченою довіреністю шляхом звернення з відповідною заявою про скасування раніше виданої довіреності та/або довіреність, видану в порядку передоручення.

Суд вважає за необхідне наголосити, що згідно інформації спірна довіреність посвідчена 17 травня 2019 року та строк дії якої встановлено терміном на 3 роки, отже спірна довіреність чинна до 17 травня 2022 року включно.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з роздруківки з Єдиного реєстру довіреностей (перевірка дійсності довіреності) 02 листопада 2021 року позивач звернулась з заявою про припинення дії довіреності.

Таким чином, з 02 листопада 2021 року довіреність від 17 травня 2019 року посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Ю. є припиненою.

Приймаючи до уваги раніше зазначене судом, а саме те, що законодавець не визначив механізм визнання правочину неукладеним, суд розглядає справу та правові підстави для задоволення виключно за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Так позивачем під час звернення до суду у позовній заяві зазначено, що Наказом Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 скаргу Бондареової Людмили Вячеславівни від 03.11.2021 задоволено у повному обсязі. Скасовано рішення    від 02 вересня 2021 року за №60139370, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною.

В матеріалах справи наявний вищезазначений Наказ Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5, а також Висновок центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16 листопада 2021 року.

Як вбачається з Висновку, колегією Міністерства юстиції України опрацьовано дотримання державним реєстратором приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною, під час дій пов’язаних з проведенням державної реєстрації від 02.09.2021 за№60139370 вимог законодавства у сфері державної реєстрації.

Як вбачається з висновку приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біловар Іриною Олександрівною 02 вересня 2021 року проведено реєстраційній дії за №60139370 щодо проведення державної реєстрації право власності на об’єкт нерухомості, а саме квартиру за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, буд. 5, кв.123 за ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

У пункті 4 Висновку від 16 листопада 2021 року колегією Міністерства юстиції України зазначено, що державним нотаріусом під час проведення реєстраційних дій, щодо об’єкту нерухомості не було належним чином перевірено документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви та відмови у державній реєстрації прав, оскільки для державної реєстрації прав власності на квартиру у зв’язку з передачею майна у власність юридичної особи як внесок (внесення майна до статутного (складеного) капіталу заявником не було подано документ, що посвідчує право власності особи на майно, що передається у власність юридичної особи, при цьому, право на квартиру не було зареєстроване в Державному реєстрі прав.

Ознайомившись у повному обсязі з Висновком центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16 листопада 2021 року на підставі якого прийнято Наказ Міністерством юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 суд доходить наступного висновку.

З Висновку від 16 листопада 2021 року вбачається, що у пункті 2 розділу Мотиви рішення у стислому викладенні зазначено : “Скаржниця просить скасувати оскаржуване рішення вказуючи, що вона була власником квартири, а також ніколи не надавала повноважень будь-якій особі щодо розпорядження належною їй квартирою.”

В той же час Висновок колегії не містить будь-яких доказів, щоб свідчили про оцінку спірної довіреності, що є предметом розгляду у даній справі.

Таким чином, Наказ Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 прийнятий на підставі Висновку центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16 листопада 2021 року не є доказом у розумінні ч.1 ст. 76 ГПК України оскільки не стосується предмету доказування.

Крім того, суд вважає за необхідне погодитися з доводами арбітражного керуючого в частині застосування до спірних правовідносин висновків Конституційного Суду України Другого сенату у справі від 16 листопада 2022 року за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Одестеплокомуненерго" щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (щодо непорушності права власності) прийнято Рішення у справі N 3-270/2019(6302/19).

КСУ зазначив, що держава зобов’язана гарантувати і забезпечити права і свободи людини у спосіб та в межах, визначених законодавством, а також утриматись від притягнення особи до юридичної відповідальності або застосування до неї інших надмірних санкцій у разі помилкових або незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади та інших органів або осіб, які виконують функції держави.

У даному випадку підставою для скасування рішення державного реєстратора були помилкові дії та рішення державних реєстраторів, а не помилки або протиправні дії Товариства, однак оспорюваний припис статті 37 Закону не надає Міністерству юстиції повноважень ухвалювати рішення щодо виплати Товариству компенсації чи іншого виду належного відшкодування у зв’язку з тим, що втручання у його право власності відбулось унаслідок помилкових дій та рішень державних реєстраторів.

Суд вважає, що цей припис всупереч принципам “відповідальності держави перед людиною” та “добропорядного врядування” не встановлює домірних засобів втручання в право власності у випадках, коли підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є помилкові рішення та дії державного реєстратора.

Відповідно до частини другої статті 150 Конституції України рішення та висновки Конституційного Суду України є остаточними і обов’язковими до виконання. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (пункти 3, 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України).

Суд звертає увагу, що в межах даної справи не надає оцінку законності та/або обґрунтованості Наказу Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 прийнятий на підставі Висновку центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16 листопада 2021 року, проте оцінює рішення суб’єкту владних повноважень через призму доказів, що мають істотне значення для справи.

З урахуванням вищезазначеного, суд доходить висновку про неможливість використання Наказу Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 прийнятого на підставі Висновку центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 16 листопада 2021 року як доказ, з огляду на наявність висновків Конституційного Суду України в частині неконституційних норм за якими зазначені Наказ та Висновок приймався.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що згідно поданих сторонами матеріалів судом встановлено, що позивач не звертався до суду з позовами щодо проведених реєстраційних дій пов’язаних зі вступом в якості учасника ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” та під час передачі на підставі Акту приймання-передавання нерухомості в якості частки у статутному капіталі та в подальшому під час виходу зі складу засновників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

Будь-яких доказів зі сторони позивача про визнання в судовому порядку поданих документів на проведення реєстраційних дій в межах ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” з боку позивача не надано, в матеріалах справи відсутнє, так само відсутні будь-які обґрунтування позивача, щодо взагалі обставин за якими останній виявив бажання стати учасником Товариства.  

Щодо тлумачення позивачем висновків, викладених у Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21 в якості беззаперечності Наказу Міністерства юстиції України від 18.11.2019 за №4171/5 та незаконності спірної довіреності від 17 травня 2019 року суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи   Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 року у справі №640/35568/21 апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково. Апеляційну скаргу Бондаревої Л.В. - задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2022 року - скасовано, а провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕРЕЯ-Д" до Міністерства юстиції України, треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біловар Ірина Олександрівна, Бондарева Людмила Вячеславівна про скасування наказу - закрито.

Судом проаналізовано висновки викладені у Постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21 та встановлено, що в межах апеляційного провадження, судом встановлено порушення правил юрисдикції адміністративних судів, у зв’язку з чим ухвалена постанова про закриття провадження у справі.

З огляду на встановлення судом порушення правил юрисдикції, оцінка доказам в рамках справи №640/35568/21 судом апеляційної інстанції не проводилась.

Дане свідчить про помилковість тверджень позивача, щодо встановлення Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2022 у справі №640/35568/21 законності Наказу Міністерства юстиції України від 18 листопада 2021 року за №4171/5 та недійсності спірної довіреності від 17 травня 2019 року.

Таким чином суд відхиляє вищезазначені доводи позивача та вважає їх помилковим.

Підсумовуючи вищенаведене, суд доходить висновку про відсутність доведеності з боку позивача правових підстав для визнання довіреності від 17 травня 2019 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О.Б. неукладеною.

Доказів на підтвердження не укладення довіреності позивачем не надано, наявні обґрунтування не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи а подані докази не є беззаперечними, та такими, що свідчать про не укладення позивачем особисто спірної довіреності.

Щодо вимог позивача про витребування із чужого незаконного володіння об’єкта нерухомості квартири за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, буд. 5, кв. 123 суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 зазначеного Закону).

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою.

Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

Вищезазначений висновок відображений у Постанові ВП ВС від 28.08.2019 у справі № 752/8287/18

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

П. 1 ч. 1 ст. 27 ЗУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають   державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі ст. 2 ЗУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Вищезазначені висновки відображені у Постанові ОП КГС ВС від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18.

Згідно зі статтею 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.  

При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Зазначені висновки відображені у Постанові КГС ВС від 27.08.2019 у справі № 925/366/18.

Витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено статтями 16, 387 Цивільного кодексу України саме як форма захисту права власності, а не як окреме оборотоздатне майнове право, яке може відчужуватися в порядку положень статті 656 цього Кодексу, на користь інших осіб, зважаючи, що речові права безпосередньо пов`язані із конкретною річчю і переходять у зв`язку з переходом зазначених об`єктів; на підтвердження наявності у позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна із чужого незаконного володіння позивач повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно, чого, як уже зазначалося, ним зроблено не було.

            Отже, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, провадження № 14-208цс18, зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб таке майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Як вбачається з матеріалів справи об’єкт нерухомого майна квартира за адресою: м. Київ, вул. Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 в якості частки учасника Бондаревої Людмили Вячеславівни внесена до статутного капіталу ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”.

Станом на момент розгляду справи позивачем не надано обґрунтованих доказів того, що дії пов’язані з формуванням статутного капіталу ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” з боку позивача, в якості учасника Товариства здійснювалось поза волею позивача.

В матеріалах справи відсутні судові рішення у справах, які набрали законну силу в частині визнання недійсним, як заяв про включення до складу учасників ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”, в якості учасника Бондаревої Людмили Вячеславівни, акту приймання-передачі нерухомого майна, в якості сплати частки у статутному капіталі ТОВ “ВЕРЕЯ-Д” так і реєстраційних дій, які були проведені за результатами даних дій

Крім того, станом на момент розгляду справи правочин укладений між Бондаревою Л.В. та ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”, оформлений актом приймання-передачі майна від 27 липня 2021 року є чинним та в судовому порядку не скасований.

За своєю правовою природою Акт приймання-передачі є документальним оформленням правочину з відчуження нерухомого майна.   

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. ( п.1 ст. 182 ЦК )

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону ( п.4 ст.334 ЦК ).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів таких прав ( ч. 1 ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації” ( п.2 ст. 3 Закон).

За визначенням ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За приписами ч.1,2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Вищенаведене дає підстави вважати, що станом на теперішній час власником об’єкта нерухомості є ТОВ “ВЕРЕЯ-Д”, за актом приймання-передачі майна від 27 липня 2021 року, який судовому порядку недійсним не визнавався.

Щодо тверджень позивача, щодо наявності Наказу Міністерства юстиції від 18.11.2021 за №4171/5 в якості правових підстав для витребування об’єкта нерухомості судом вже надана оцінка в якості доказу та додатково суд вважає за необхідне зазначити, що Наказ Міністерства юстиції України від 18.11.2021 за №4171/5 не підтверджує факт незаконного позбавлення позивача об’єкт нерухомості, а виключно порушення проведення реєстраційних дій, щодо суб’єкта право власності на об’єкт нерухомості.

Оскільки матеріали справи не містять достатніх та допустимих доказів на підтвердження вибуття поза волею позивача об’єкта нерухомого майна, а саме квартири за адресою: м. Київ , вул Драгомирова Михайла, будинок 5, квартира 123 правових підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування із чужого незаконного володіння об’єкта нерухомості судом не вбачається.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У рішенні Європейського суду з прав людини “Серявін та інші проти України” (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини,    яка відображає принцип,    пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у    рішеннях    судів    та інших органів з вирішення спорів мають бути    належним чином зазначені підстави,    на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт       1       статті       6    Конвенції    зобов`язує    суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.    Міра,    до якої суд має виконати    обов`язок    щодо    обґрунтування    рішення,    може    бути різною    в залежності від характеру рішення (див.    рішення у справі    “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruizv.    Spain) від    9    грудня 1994 року,    серія A,    N 303-A,    п.    29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі    та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін,    орган влади зобов`язаний виправдати    свої    дії,    навівши    обґрунтування    своїх    рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen    v.    Finland),    N 37801/97,    п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне    призначення       обґрунтованого       рішення       полягає       в       тому,       щоб    продемонструвати    сторонам,    що    вони    були    почуті.    Крім       того, вмотивоване    рішення    дає    стороні    можливість    оскаржити    його та отримати його    перегляд    вищестоящою    інстанцією.    Лише    за    умови винесення    обґрунтованого    рішення    може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.    рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії” (Hirvisaari v.    Finland),    №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі “Проніна проти України”, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

На підставі вищезазначеного, судом у повному обсязі досліджено всі обставини справи, надана належна оцінка доводам викладеними сторонами в межах даної справи та прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності до приписів ст. 236 ГПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України   кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч. 1 ст.73 ГПК України,   доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.86 ГПК України,   суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід вімовити.

За змістом   ст.2 ГПК України   завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Крім того,   статтею   13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У відповідності до п. 4 ч. 2   ст.129 Конституції України   основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 2-3   ст.13 ГПК України   учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Поняття і види доказів викладені у   статті 73 ГПК України,   згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (ст.74 ГПК України).

Згідно з   ст.76 ГПК України   належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1   статті 77 ГПК України   передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до   ст.78 ГПК України,   достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.79 ГПК України).

Відповідно до   ст. 86 ГПК України,   суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст.129 ГПК України   судові витрати по справі покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 7, 9 Кодексу України з процедур банкрутств, ст. ст.  46, 74, 80, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

 

ВИРІШИВ:

 

 

           У задоволенні позову – відмовити.

      Скасувати заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Господарського суду Запорізької області від 12.10.2023.

 

 Враховуючи наявність у суді обмеженої кількості знаків поштової оплати, суд вважає можливим використати альтернативні способи вручення процесуальних документів учасникам справи, а саме: шляхом направлення даної ухвали на електронні адреси сторін, за наявності.         

 

            Розмістити повний текст рішення на сайті Господарського суду Запорізької області (https://zp.arbitr.gov.ua/sud5009/gromadyanam/advert/).

Звернути увагу учасників справи, що у разі необхідності отримання копії цього процесуального документу у паперовій формі, слід звернутись з відповідною заявою у справі до канцелярії суду.

 

            У зв’язку із введенням із 05 год. 30 хв. 24.02.22 воєнного стану в Україні Указом Президента України від 24.02.22 № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні” через військову агресію Російської Федерації проти України … рішення складено 01.12.2023.

 

 

                        Суддя                                                                           О.О. Юлдашев

 

 

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до   ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

 

 

 

 

 

 

До уваги позивача, відповідачів у справі № 908/3077/21(908/939/23) – рішення суду