Господарський суд Запорізької області

08 липня 2024, 15:36

номер провадження справи 26/19/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2023 Справа № 908/1100/22(908/2326/23)

м.Запоріжжя Запорізької області

Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали позовної заяви

за позовом: Фермерського господарства “СЮ ЖНИВА” (65042, м. Одеса, Балтська дорога,

15, каб. 4, код ЄДРПОУ 42885568)

до відповідача: Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (125009, Російська Федерація, м.

Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10, код ОДРН 1077711000102)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні

відповідача - Держава Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської

Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, будівля, 1)

перекладач - Кудров Роман Олексійовича, (26.06.1975 р.н., місце проживання: м. Запоріжжя,

вул. Дудикіна, буд. 9а, кв. 34)

про стягнення 3 812 140 896,11 грн

в межах справи № 908/1100/22

про банкрутство - Фермерського господарства “СЮ ЖНИВА” (65042, м. Одеса, Балтська

дорога, 15, каб 4, код ЄДРПОУ 42885568)

кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю “Аграрій України”, код ЄДРПОУ

40635710 (01014, м. Київ, вул. Звіринецька, 63)

За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):

Представник позивача адвокат Лєскін М.С., посвідчення адвоката

України ЗП002793 від 20.05.2021 року

Перекладач Кудров Р.О., паспорт громадянина

України № 005076277 від 13.08.2020 року

УСТАНОВИВ:

Вступ

Фермерське господарство “СЮ ЖНИВА” (надалі – Позивач) є юридичною особою,

створеною відповідно до чинного законодавства України з метою здійснення

сільськогосподарської, виробничої та іншої діяльності, ефективного використання

земельних, матеріальних та людських ресурсів, і одержання відповідного прибутку.

Внаслідок військового вторгнення Російської Федерації (далі – Російська Федерація або

РФ) на територію України, тимчасової окупації та подальшої анексії, протиправних дій на

території Запорізької та Херсонської областей, а саме вивезення військовими РФ зі

складських приміщень і зернотоків та знищення врожаю зернових, Позивача було

позбавлено права власності на належне йому майно.

Попередня справа за участю позивача та Російської Федерації

Рішенням від 02.02.2023 р. у справі № 908/1100/22 (908/2455/22) (далі – Попереднє

рішення) Господарський суд Запорізької області (далі – Суд) встановив обставини того, що

в результаті військового вторгнення Російської Федерації на територію України, РФ (що

була відповідачем у справі) заподіяла майнову шкоду позивачу у справі, Фермерському

господарству “СЮ “Жнива”. Зокрема, Суд встановив, що під час тимчасової окупації

Російською Федерацією частин Запорізької та Херсонської областей України, у період з

10.04.2022 по 17.06.2022, війська РФ вивезли, без дозволу позивача, зі складських

приміщень та зернотоків, розташованих на зазначених тимчасово окупованих територіях

урожай зернових, що належав позивачу (зокрема пшеницю, соняшник та кукурудзу). Суд

застосував до вищевказаних обставин статтю 1166 Цивільного Кодексу України, яка

встановлює, що “майнова шкода, завдана неправомірними … діями … майну … юридичної

особи, відшкодовуються в повному обсязі особою, яка її завдала”, та встановив, що

вищезазначеними діями, РФ завдала позивачу матеріальних збитків у розмірі встановленої

ринкової вартості врожаю, а саме 3 812 140 896,11 грн. Враховуючи вищевикладене, Суд

стягнув з РФ на користь Позивача 3 812 140 896,11 грн. в рахунок відшкодування

зазначеної шкоди.

Суд з’ясував та звертає увагу, що під час розгляду справи № 908/1100/22 (908/2455/22) у

відповідності до положень Віденської конвенції про дипломатичні відносини від

18.04.1961, РФ своєчасно отримала через кілька своїх посольств копію позовної заяви з

доданими до неї доказами, копії всіх процесуальних документів у справі, та була

повідомлена про дату, час і місце судового розгляду справи, але не з'явилася в судове

засідання (у тому числі шляхом запропонованої сторонам справи відеоконференції).

Повний текст рішення було складено та підписано 08.02.2023.

Відповідно до довідки від 06.12.2023 № 908/1100/22 (908/2455/22), 23.10.2023 Судом була

направлена копія рішення у вказаній справі (разом з нотаріально завіреним перекладом на

російську мову) на адресу РФ та отримана 06.11.2023 у Посольстві РФ у Фінляндії,

08.11.2023 у Посольстві РФ у Швеції, 17.11.2023 у Посольстві РФ в Італії та 30.11.2023 у

Посольстві РФ в США.

Стаття 241 ГПК України (далі – ГПК) передбачає:

“Стаття 241. Набрання рішенням суду законної сили

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання

апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

…”.

Стаття 256 ГПК також встановлює:

“Стаття 256. Строк на апеляційне оскарження

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів ... з дня його

проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну

частини рішення, або у разі розгляду справи ... без повідомлення (виклику) учасників справи,

зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення … суду не були вручені у день його … проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення

йому повного рішення суду; …

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших

поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.”

Таким чином, судові рішення можуть бути оскаржені протягом 20 днів з дня їх

проголошення, але додатково передбачають право сторін заявити про продовження строку

для подання апеляційної скарги залежно від того, коли їм фактично було вручено повний

текст судового рішення, і у випадку якщо рішення не оскаржується у встановлений термін,

то воно набирає законної сили.

На сьогоднішній день Російська Федерація не оскаржила Попереднє рішення, а також

не подала заяву про продовження строку для подання апеляційної скарги. Таким чином,

Попереднє рішення набрало законної сили з 01.03.2023.

Даний позов

17 липня 2023 року позивач звернувся до Суду з позовом до Державної корпорації

розвитку “ВЕБ.РФ” (далі – ДКР “ВЕБ.РФ”), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні відповідача - Російська Федерація. Позивач просить

стягнути 3 812 140 896,11 грн. завданої йому шкоди з ДКР “ВЕБ.РФ” солідарно з РФ. В

обґрунтування заявлених вимог в рамках даного провадження, позивач стверджує, що ДКР

“ВЕБ.РФ” є alter ego РФ, і тому ДКР “ВЕБ.РФ” має нести солідарну відповідальність за

боргами РФ, у тому числі за боргом РФ за рішенням Господарського суду Запорізької

області від 02.02.2023 у справі № 908/1100/22 (908/2455/22).

Обставини, встановлені у попередній справі, які не потребують доказуванню у даній

справі на підставі res judicata

Як зазначено вище, у Попередньому рішенні Суд встановив, inter alia: (i) що позивачу

заподіяна шкода; (ii) обставини заподіяння шкоди; (iii) що шкода була заподіяна

протиправними діями Російської Федерації; та (iv) розмір шкоди, якої зазнав Позивач.

Частиною 4 статті 75 ГПК передбачено, що:

“Стаття 75. Підстави для звільнення від доказування

…

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській … справі, що набрало законної

сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або

особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.”.

Попереднє рішення набрало законної сили. Сторонами, щодо яких вищезазначені

обставини були встановлені в Попередньому рішенні, були Позивач і Російська Федерація.

Обидві вони є учасниками у цій справі. Тобто вищевказані обставини не потребують

повторного доказування у даній справі.

Відповідними обставинами є ті, що в результаті військового вторгнення РФ на

територію України, у період з 10.04.2022 по 17.06.2022, війська РФ вивезли, без дозволу

позивача, зі складських приміщень і зернотоків, розташованих на окупованих територіях

України, врожай зернових, що належав позивачу, чим РФ завдала позивачу матеріальні

збитки у розмірі 3 812 140 896,11 грн. Зазначені обставини були “встановлені рішенням

суду в господарській справі, що набрало законної сили”; вони були встановлені “щодо” РФ

та позивача, тобто осіб, які беруть участь у даній справі; і тому зазначені обставини не

доводяться під час розгляду справи.

Суд також розглянув питання про те, чи не порушують наслідки застосування

частини 4 статті 75 ГПК процесуальних прав ДКР “ВЕБ.РФ”, зокрема основоположне

право на захист ДКР “ВЕБ.РФ”, у зв'язку з тим, що ДКР “ВЕБ.РФ” не брала участі в

судовому провадженні, де було винесено Попереднє рішення, і потенційно міг би побажати

оскаржити висновки Суду, які були зроблені в процесі, в якому ДКР “ВЕБ.РФ” не приймав

участі.

Відповідно до положень частини 1 статті 254 ГПК: “Учасники справи, особи, які не

брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або)

обов’язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції”.

Суд дійшов висновку, що процесуальні права ДКР “ВЕБ.РФ” не порушуються. Як

зазначено нижче, ДКР “ВЕБ.РФ” завчасно отримала (а) позов, в якому позивач просив Суд

поширити преюдиційність на зазначені обставини; (б) копію рішення Господарського суду

Запорізької області від 02.02.2023 р. у справі № 908/1100/22(908/2455/22) у додатку до

позову; (в) копію Ухвали про відкриття провадження від 21.07.2023 р. у даній справі в якій

ДКР “ВЕБ.РФ” пропонувалось надати відзив на позов та (г) копії Ухвал від 24.08.2023,

03.10.2023 та 07.11.2023, якими було призначено судові засідання щодо розгляду даної

справи по суті.

Таким чином, з огляду на положення частини 1 статті 254 ГПК України, якщо ДКР

“ВЕБ.РФ” вважала, що будь-які її права порушувалися – наприклад, застосування

преюдиційності до обставин, встановлених у Попередньому рішенні – ДКР “ВЕБ.РФ” мала

реальну можливість заявити про це, і оскаржити в апеляційному порядку рішення

Господарського суду Запорізької області від 02.02.2023 р. у справі №

908/1100/22(908/2455/22) та зупинити дане провадження до вирішення питання про

перегляд судового рішення, або заперечити в даному провадженні по суті встановлених у

рішенні Господарського суду Запорізької області від 02.02.2023 р. у справі №

908/1100/22(908/2455/22) обставин і подати свої докази в рамках свого відзиву у цій справі.

ДКР “ВЕБ.РФ” не зробила ні того, ні іншого. За відсутності таких заяв з боку ДКР

“ВЕБ.РФ”, Суду, який керується принципом змагальності, не залишається жодного

вибору, як застосувати частину 4 статті 75 ГПК України, як зазначено вище, та застосувати

преюдиційність щодо вищезазначених обставин.

Юрисдикція

Вирішуючи питання юрисдикції, Суд встановив, що цей спір належить до юрисдикції

судів України на підставі того, що дія або обставина, яка стала підставою для подання

позову про компенсацію заподіяної шкоди, мала місце на території України. Цей

юрисдикційний принцип закріплено як у внутрішньому законодавстві України, так і у

міжнародних договорах, стороною яких є Україна та РФ.

Закон України “Про міжнародне приватне право”

Дана справа стосується позову про відшкодування шкоди, заподіяної на території

України внаслідок протиправних дій Російської Федерації, вчинених на території України.

Зокрема, дії Російської Федерації полягали у вивезенні військами РФ майна позивача, зі

складських приміщень і зернотоків, розташованих на тимчасово окупованих територіях

України.

Відповідно до Закону України “Про міжнародне приватне право” № 2709-IV від 23

червня 2005 року (далі – Закон про МПП) однією з підстав юрисдикції українських судів у

справах з іноземним елементом є заподіяння шкоди на території України. Закон про МПП

передбачає:

Стаття 76. Підстави визначення підсудності справ судам України

Суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

…

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

…

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території

України; (Курсив додано).

Оскільки шкода була заподіяна Позивачу на території України, а дії Російської

Федерації та обставини незаконної окупації частини України, які стали підставою для

подання цього позову, мали місце на території України, дана справа належить до

юрисдикції судів України.

Конвенція про правову допомогу

На момент заподіяння шкоди Україна та Російська Федерація були сторонами

Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та

кримінальних справах від 22 січня 1993 року (далі – Конвенція про правову допомогу).

Конвенція про правову допомогу ратифікована Україною відповідно до Закону

України “Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у

цивільних, сімейних та кримінальних справах” № 240/94-ВР від 10 листопада 1994 року та

ратифікована Російською Федерацією відповідно до Федерального закону Російської

Федерації “Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу та правовідносини у

цивільних, Сімейні та кримінальні справи” № 16-ФЗ від 4 серпня 1994 року.

Стаття 42 Конвенції про правову допомогу, яка містить угоду Договірних Держав про

матеріальне право та юрисдикцію щодо деліктних позовів, передбачає:

“Стаття 42. Відшкодування шкоди.

Зобов’язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів і інших

правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої

мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування

шкоди.

...

У справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, компетентним є суд Договірної

Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що стало підставою для

вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред’явити позов також у суді

Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач”.

Оскільки дії Російської Федерації та шкода, заподіяна Позивачу в результаті таких

протиправних дій, мали місце на території України, компетентними судами України для

розгляду цієї справи є суди України.

Угода про вирішення спорів

На момент заподіяння шкоди Україна та Російська Федерація також були учасниками

Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності

від 20 березня 1992 року (далі – Угода про вирішення спорів).

Угода про порядок вирішення спорів ратифіковано Україною відповідно до постанови

Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів,

пов'язаних із здійсненням господарської діяльності” № 2889-XII від 19 грудня 1992 року

та Російською Федерацією відповідно до Постанови Верховної Ради Російської Федерації

“Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних з здійснення

господарської діяльності” № 3620-1 від 9 жовтня 1992 року.

Угода про вирішення спорів містить положення, аналогічні положенням Конвенції про

правову допомогу, і передбачає наступне:

“Стаття 1. Ця Угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та

інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, з їхніх відносин з

державними та іншими органами, а також виконання рішень у [у таких випадках].

...

Стаття 4. Компетентний суд держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав має

право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави учасниці Співдружності Незалежних Держав... мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги щодо відшкодування шкоди. (Курсив додано).

Оскільки дії Російської Федерації, які стали підставою для подання цього позову про

відшкодування збитків, були вчинені на території України, відповідно до статті 4 Угоди

про вирішення спорів, компетентними судами України для розгляду цього позову є суди

України.

Законом України “Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і

правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до

Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та

кримінальних справах від 22 січня 1993 року” № 2783-IX від 1 грудня 2022 року Україна

призупинила дію Конвенції про правову допомогу щодо Російської Федерації. Однак

Конвенція про правову допомогу залишається такою, що застосовується до цього спору,

оскільки, шкода була завдана під час дії Конвенції про правову допомогу. Таким чином,

Конвенція про правову допомогу застосовується до позовів, пов'язаних із заподіяною

шкодою, під час її дії.

У справі про зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів (зокрема,

частини першої статті 58 Конституції України) Конституційний Суд України постановив:

“За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не

мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58

Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так,

що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою

ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативноправовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.” (рішення Конституційного Суду України №1-7/99 від 09.02.1999 у справі про офіційне тлумачення положення частини 1статті 58 Конституції України).

У цій справі дії, обставини та шкода були заподіяні у період з 10.04.2022 по 17.06.2022,

до зупинення Україною дії Конвенції про правову допомогу. Відповідно, Конвенція про

правову допомогу продовжує визначати компетенцію українських судів у цій справі,

незважаючи на її подальше зупинення або вихід з неї Україною.

Відповідно до Закону України “Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів,

пов'язаних із здійсненням господарської діяльності” № 2855-IX від 12 січня 2023 року

Україна вийшла з Угоди про вирішення спорів. Однак, оскільки Угода про вирішення

спорів була чинною на момент вчинення Російською Федерацією протиправних дій, які є

предметом спору, Угода про вирішення спорів застосовується до питання судочинства

українських судів у цій справі, незважаючи на подальший вихід України з Угоди про

вирішення спорів.

Як зазначено вище, дана справа підсудна судам України. Щодо питання про те,

якому саме суду України підсудна ця справа, положеннями частини 2 статті 7 Кодексу

України з процедур банкрутства передбачено, що “Господарський суд, у провадженні

якого перебуває справа про банкрутство ..., в межах цієї справи вирішує всі майнові спори,

стороною в яких є боржник….”. В провадженні Суду перебуває справа № 908/1100/22 про

банкрутство позивача, у такому випадку саме цей Суд має вирішувати всі майнові спори,

стороною яких є позивач, в рамках цієї справи.

Судовий імунітет

При тому, що ця справа підсудна судам України, Суд зазначає, що за загальним

правилом, як суверенна держава, РФ має суверенний імунітет, у тому числі судовий

імунітет – інакше кажучи є непідсудною судам іноземних держав. З огляду на це, Суд

повинен визначити, чи має РФ судовий імунітет стосовно даної справи. З підстав,

докладніше описаних нижче, Суд визначає, що на підставі положень трьох міжнародних

договорів (а саме Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності,

прийнятої Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 59/38 2.12.2004 (далі - Конвенція ООН

про імунітети), та відповідно до вже зазначених вище Конвенції про правову допомогу та

Угоду про вирішення спорів), РФ не має суверенного імунітету в цій справі.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети передбачає, що: “Якщо інше

не погоджено між зацікавленими державами, держава не може посилатися на імунітет

від юрисдикції в суді іншої держави, який іншим чином компетентний у розгляді,

пов'язаному з грошовою компенсацією за… збитки чи втрату матеріального майна,

заподіяні дією…, яку може бути присвоєно цій державі, якщо дія…відбулася повністю або

частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії…перебував на цій території

під час дії…”. Як зазначено вище, цей позов пов'язаний із грошовою компенсацією за

позбавлення позивача його майна – врожаю зернових – російськими військами шляхом

вивезення цього майна без дозволу позивача. Ці дії вчиняли російські війська зі складських

приміщень на території України. Зважаючи на це, згідно зі статтею 12 Конвенції ООН про

імунітети, РФ не може посилатися на імунітет від юрисдикції українського суду, який

відповідно до застосованих юрисдикційних норм компетентний розглядати цей позов.

Хоча Конвенція ООН про імунітети ще не набула чинності (оскільки ноти про її

ратифікацію ще не були депоновані мінімально необхідною кількістю держав-учасниць),

Конвенція ООН про імунітети є обов'язковою для РФ як звичаєве міжнародне право з таких

причин.

По-перше, Конвенцію ООН про імунітети було прийнято Генеральною Асамблеєю

ООН. Таким чином, Конвенція ООН про імунітети є одним із “загальних принципів права,

визнаних цивілізованими країнами”, і, згідно зі статтею 38.1(c) Статуту Міжнародного Суду

Правосуддя, є джерелом звичаєвого міжнародного права, який є обов'язковим, зокрема, і

для Російської Федерації. Варто зазначити, що сама Російська Федерація ухвалила

принципи, викладені у статті 12 Конвенції ООН про імунітети у власному законодавстві

про суверенний імунітет. Стаття 11 Федерального Закону РФ “Про юрисдикційні імунітети

іноземної держави та майна іноземної держави в Російській Федерації” від 03.11.2015 №

297-ФЗ встановлює: “Іноземна держава не користується судовим імунітетом в

Російській Федерації у спорах про відшкодування іноземною державою шкоди, завданої…

майну, діловій репутації юридичної особи, якщо позов виник від заподіяння шкоди… майну,

…дією…або у зв'язку з іншою обставиною, що мала місце повністю або частково на

території Російської Федерації, і винний, який завдав шкоди, знаходився на території

Російської Федерації в момент такої дії…”.

По-друге, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях ухвалив,

що Конвенція ООН про імунітети застосовується як звичаєве міжнародне право щодо

держави, навіть якщо ця держава не ратифікувала її, за умови, що ця держава не висловила

заперечень проти нього. (Див. зокрема, рішення Великої палати ЄСПЛ за позовом Cudak

проти Литви (апеляційна скарга № 15869/02, рішення від 23.03.2010, § 55), рішення

Великої палати ЄСПЛ за позовом Sabeh El Leil проти Франції (скарга № 34869/05, рішення

ЄСПЛ від 29.06.2011, § 51) та рішення ЄСПЛ за позовом Wallishauser проти Австрії, § 60).

Судова практика ЄСПЛ є обов'язковою для українських судів. Зокрема, Закон

України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав

людини”, стаття 17 встановлює:

“Суди [України] застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і

основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини та Європейської

комісії з прав людини як джерело права.”.

Аналогічне положення міститься у статті 11 ГПК:

“Суд [України] застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано

Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело

права.”.

РФ підписала Конвенцію ООН про імунітети у 2006 році, і хоча не ратифікувала її,

не висловила жодних заперечень. Зважаючи на це, згідно з рішеннями ЄСПЛ, Конвенція

ООН про імунітети обов'язкова до застосування судами України як звичаєве міжнародне

право по відношенню до РФ.

Незалежно від положень статті 12 Конвенції ООН про суверенні імунітети, стаття

7(1)(а) Конвенції ООН про суверенні імунітети закріплює загальновизнаний принцип

загального міжнародного права, що “ 1. Держава не може посилатися на імунітет від

юрисдикції під час розгляду у суді іншої Держави питання чи справи, якщо вона прямо

виразила згоду на юрисдикцію такого суду щодо такого питання чи справи: [серед іншого]

(а) шляхом міжнародного договору”. Як було докладно роз'яснено вище, за допомогою

двох міжнародних договорів – а саме Конвенції про правову допомогу та Угоди про

вирішення спорів, РФ прямо висловило згоду на юрисдикцію судів держав-учасниць

зазначених договорів у справах щодо заподіяння шкоди у випадках, у яких дія або інша

обставина, що послужила підставою позову мала місце на території такої держави. Щоб

уникнути сумнівів, ні Конвенція про правову допомогу, ні Угода про вирішення спорів не

обмежують сферу свого застосування справами проти недержавних сторін, а Угода про

вирішення спорів прямо передбачає, що вона поширюється, зокрема, на спори за участю

державних органів країн-учасниць. Таким чином, навіть незалежно від положень статті 12

Конвенції ООН про суверенні імунітети РФ прямо погодилася на юрисдикцію судів

України у даній справі.

Рух справи

Направлення позову та доказів у справі ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ

Суд встановив, що позовна заява подана з дотриманням вимог статей 162-164, 172

ГПК. Зокрема, стаття 164 ГПК встановлює:

“ 1. До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

1) направлення іншим учасникам справи копій позовної заяви і доданих до неї документів з

урахуванням положень статті 42 цього Кодексу; …

Позивач зобов’язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що

підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються

письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних

доказів)

…”.

Частина 1 статті 172 ГПК України надалі передбачає:

“ 1. Позивач, особа, яка звертається з позовом в інтересах іншої особи, зобов’язані до

подання позовної заяви надіслати учасникам справи її копію та копії доданих до неї

документів листом з описом вкладення.

…”.

Суд перевірив наявність доказів відправлення іншим учасникам справи (тобто на

адресу ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ) копій позовної заяви та доданих до неї документів

(включаючи доказів у справі). Як правило, копія позову та документів, що додаються до

нього, надсилається поштою. За звичайних обставин це могло бути здійснено відправкою

зазначених документів ДКР “ВЕБ.РФ” за адресою його головного офісу у Москві, та РФ

за адресою його посольства у Києві. Однак, враховуючи ту обставину, що з початком

російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, дипломатичні відносини між РФ

та Україною були розірвані, посольство РФ у Києві припинило свою діяльність, а поштова

служба України, АТ “Укрпошта” (як і міжнародні поштові та кур'єрські служби, наприклад

DHL) припинили доставку поштової кореспонденції за адресами в РФ. Тому 13.07.2023 та

додатково 25.07.2023, позивач надіслав копії свого позову та доданих до нього документів

(у тому числі доказів у справі) із засвідченими перекладами на російську мову,

рекомендованою поштою з описом вкладення через поштову службу “EMS Ukraine”: (а)

ДКР “ВЕБ.РФ” за адресами його представництв в Індії, Китаї та ОАЕ, зазначеними на його

офіційному сайті www.veb.rf, та (б) Російській Федерації – за адресами 16 посольств РФ за

межами України (а саме в Посольства РФ у Польщі, Болгарії, Великобританії, США, ФРН,

Угорщині, Латвії, Литві, Естонії, Чехії, Швеції, Данії, Австрії, Італії, Словаччині,

Туреччині) за адресами таких посольств, вказаним на офіційному сайті Міністерства

іноземних справ РФ www.mid.ru. Позивач надав Суду докази такої розсилки разом із

поданням позову до суду та додатково - 23.08.2023. Пізніше, Позивач також надав Суду

докази отримання копій позову та документів, що додаються до нього, представництвами

ДКР “ВЕБ.РФ” та Посольствами РФ.

Щодо відправки ДКР “ВЕБ.РФ” копії позову та додатків до нього, позивач надав

Суду докази з поштової служби EMS Ukraine про те, що зазначені документи були

отримані в представництвах ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії – 03.08.2023. та у КНР – 25.07.2023.

Щодо відправки на адресу Посольств РФ копії позову та додатків до нього, позивач

надав Суду докази з поштової служби EMS Ukraine, що зазначені документи були отримані

Посольствами РФ у Болгарії - 04.08.2023, США - 07.08.2023, Литві - 03.08.2023, Чехії –

10.08.2023, Швеції – 04.08.2023, Данії – 01.08.2023, Туреччини – 07.08.2023. Проте кілька

посольств при доставці їм зазначеного поштового відправлення відмовилися його

прийняти: Посольства РФ у Польщі – 24.07.2023, в Угорщині – 11.08.2023, в Австрії –

04.08.2023, в Італії – 11.08.2023, та у Словаччині – 22.08.2023.

На підставі вищевикладеного, Суд приходить до висновку, що ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ

були належним чином направлені та доставлені копії позову та додатків до нього в період

з 01.08.2023 по 10.08.2023. Щодо посольств РФ, які при доставці їм зазначеного поштового

відправлення, відмовилися його прийняти, то зовнішня сторона зазначених поштових

відправлень у графі “Detailed description of contents/Докладний опис вкладення” містила

наступну інформацію: “Lawsuit [of] Farming GNIVA [against] SDC VEB.RF, Russia, with the

translation/Позов ФГ “СЮ “ЖНИВА” до ДКР “ВЕБ.РФ”, третя особа Російська

Федерація, про стягнення збитків, з нотаріально посвідченим перекладом російською

мовою”. Відповідно, із цих документів Російській Федерації було б очевидно, що конверт

містить судовий позов до ДКР “ВЕБ.РФ” та Російської Федерації. Тому Суд вважає, що

навіть у тих випадках, коли посольства РФ при доставці зазначеного поштового

відправлення, відмовилися його прийняти, їм було ясно, чи мало бути ясно, що їх рішення

не приймати поштове відправлення з таким описом вкладення може негативно вплинути

на здійснення ними права на захист, оскільки скоротить час на підготовку до справи.

Відкриття провадження у справі

Ухвалою про відкриття провадження від 21.07.2023 № 908/1100/22(908/2326/23)

Суд, зокрема:

- відкрив провадження у даній справі за правилами загального позовного

провадження,

- залучив до участі у справі РФ як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні відповідача (ДКР “ВЕБ.РФ”),

- призначив підготовче засідання на 24.08.2023,

- встановив терміни подання відзиву та заперечень ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ з

відповідними доказами протягом 15 днів з дати отримання Ухвали від 21.07.2023

№ 908/1100/22(908/2326/23),

- повідомив учасникам справи про можливість участі в судових засіданнях в режимі

відеоконференції,

- зобов'язав позивача направити ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ копії Ухвали від 21.07.2023

№ 908/1100/22(908/2326/23) з нотаріально посвідченим перекладом на російську мову,

- зупинив провадження у справі для повідомлення учасникам справи, що знаходяться

на території іноземної держави, про наявне судове провадження.

Правила повідомлення та надсилання процесуальних документів

Частина 5 статті 176 ГПК передбачає, що “Ухвала про відкриття провадження у

справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них

витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з

додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.”.

Частина 5 статті 242 ГПК у свою чергу визначає, що “…якщо судове рішення було

ухвалено поза межами судового засідання [що має місце у разі ухвал про відкриття

провадження] …, копія судового рішення надсилається … у разі відсутності електронного

кабінету [в Українській державній електронній системі, які у ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ були

відсутні] - рекомендованим листом з повідомленням про вручення”.

Частина 4 статті 120 ГПК далі встановлює, що “Ухвала господарського суду про

дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна

бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали

достатньо часу, але не менше ніж п’ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в

судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.”.

Частина 6 статті 120 ГПК дозволяє доставку повідомлення сторонам справи

електронною поштою та іншими засобами електронного зв'язку у випадках терміновості -

“Суд викликає або повідомляє …у випадках термінової необхідності, передбачених цим

Кодексом, - … учасників справи… електронною поштою або повідомленням через інші

засоби зв'язку (у тому числі мобільного), які забезпечують фіксацію повідомлення або

виклику”.

При цьому Суд зазначає, що ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ є іноземними учасниками. ДКР

“ВЕБ.РФ” не має представництв на території України. Судом встановлено, що РФ більше

не має Посольства на території України від початку збройного вторгнення РФ в Україну

24.02.2022, і хоча РФ має (незаконну) присутність на території України на окупованих

територіях, між нею та іншою частиною України немає поштового зв'язку. Зважаючи на

це, єдина можливість для вручення ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ судових документів (у тому числі

копії Ухвали від 21.07.2023 № 908/1100/22(908/2326/23)) зводиться до їх вручення за

межами України.

Гаазька Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів

Україна є державою-учасницею Гаазької Конвенції про вручення за кордоном

судових та позасудових документів, укладеної 15.11.1965 (далі - Гаазька конвенція). Статті

1-5 Гаазької конвенції передбачають, що за загальним правилом, з метою вручення судових

документів (таких, як ухвали суду про відкриття провадження, повідомлення про

проведення судового засідання тощо) на території іншої держави-учасниці Гаазької

конвенції, кожна держава призначила Центральний Орган, який зобов'язується приймати

запити на вручення від інших Договірних Держав. (На практиці Центральним органом

зазвичай призначається міністерство закордонних справ.) Компетентний суд, який видав

судовий документ, надсилає такий судовий документ із запитом про вручення до свого

Центрального органу, який потім направляє судовий документ до Центрального Органу

держави, в якій він має бути вручений, та останній має вручити чи організувати вручення

такого документа. (далі – Передача через МЗС). Як альтернатива, Стаття 10 Гаазької

конвенції закріплює, окрім іншого, “свободу пересилання судових документів поштою

безпосередньо особам за кордон”, “якщо держава призначення не заперечує” про це. (далі

– Пряме пересилання сторонам справи) Згідно з практикою застосування статті 10 Гаазької

конвенції, описаної в Практичному Керівництві з її застосування, виданим Гаазькою

Конференцією Міжнародного Права, розділ II.4.D(c), термін “пошта” у статті Гаазької

конвенції не обмежується звичайною поштою, і відповідно до практики застосування

Гаазької конвенції тлумачиться, зокрема, як вручення судових документів електронним

шляхом, зокрема, електронною поштою.

РФ є державою-учасницею Гаазької Конвенції, яка заперечила проти Прямого

пересилання сторонам справи за статтею 10 Гаазької Конвенції. Тому вручення судових

документів як ДКР “ВЕБ.РФ”, так і РФ, на території РФ могло здійснюватися виключно

Передачею через МЗС. При цьому, Судом встановлено, що з початком російського

вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, дипломатичні відносини між РФ та Україною

були розірвані, тому вручення судових документів шляхом Передачі через МЗС було

неможливо.

Зважаючи на вищевикладене, єдиним можливим способом вручення судових

документів у справі залишалося їх вручення Російській Федерації - за адресами її

Посольств у третіх країнах, а ДКР “ВЕБ.РФ” - за адресами представництв ДКР “ВЕБ.РФ”

за межами РФ, вказаним на офіційному вебсайті ДКР “ВЕБ.РФ” www.veb.rf (у ДКР

“ВЕБ.РФ” такі представництва є в Індії, КНР та ОАЕ).

Як уже зазначалося, Суд поклав функцію організації відправки судових документів

на позивача. Держави, до яких позивач міг направити судові документи у цій справі, можна

розділити на наступні категорії: (а) держави-учасниці Гаазької конвенції, які заперечили

проти Прямого пересилання сторонам справи, тобто куди судові документи могли

направлятися виключно Передачею через МЗС – як, наприклад, КНР, Індія, Польща,

Болгарія, Великобританія, ФРН, Угорщина, Литва, Естонія, Чехія, Словаччина, Туреччина,

Данія, Австрія; (б) держави-учасниці Гаазької Конвенції, які не заперечили проти Прямого

пересилання сторонам справи, і тому туди судові документи могли направлятися Прямим

пересиланням сторонам справи як, наприклад, США, Латвія, Швеція, Італія, Франція,

Норвегія, Іспанія, Фінляндія, Португалія, Канада; та (в) держави, які не є учасником

Гаазької конвенції, та які не встановлюють обмежень щодо Прямого пересилання сторонам

справи – як, наприклад, ОАЕ.

Позивач надав Суду докази направлення судових документів до багатьох посольств

РФ і в усі три представництва ДКР “ВЕБ.РФ”, як поштовими відправленнями, так і

електронною поштою. Слід зауважити, що для цілей визнання факту належного

повідомлення ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ, докази доставки відповідно до вищевказаних вимог

лише одного (у кожному випадку) повідомлення, є достатнім. При цьому, беручи до уваги,

що ні представники РФ, ні ДКР “ВЕБ.РФ” не з'явилися в жодне судове засідання, зокрема

при розгляді справі по суті, щоб уникнути сумнівів про те, що РФ або ДКР “ВЕБ.РФ” могли

не знати про дане судове провадження, Суд перераховує нижче додаткові факти

повідомлень ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ, що підтверджені доказами, долученими до матеріалів

справи, та наголошує на їх масштабі.

Направлення ухвали від 21.07.2023 про відкриття провадження у справі

Щодо направлення копії Ухвали про відкриття провадження від 21.07.2023

№ 908/1100/22(908/2326/23) ДКР “ВЕБ.РФ”, 01.08.2023 позивач надав Суду докази такого

направлення з поштової служби EMS Ukraine за адресами представництв ВЕБу в Індії,

ОАЕ, КНР та посольств РФ. 23.08.2023 позивач надав Суду докази з поштової служби EMS

Ukraine, що зазначені документи було отримано у представництвах ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії

– 09.08.2023 та у КНР – 13.08.2023. Що стосується відправлення до представництва ДКР

“ВЕБ.РФ” в ОАЕ, докази такого відправлення з поштової служби EMS Ukraine вказує на

те, що поштове відправлення “затримується” з доставкою. При цьому, після суттєвого

періоду такої “затримки”, 26.10.2023 позивач надіслав зазначену Ухвалу про відкриття

провадження електронною поштою, вказаною на офіційному сайті ДКР “ВЕБ.РФ” -

www.veb.rf, та надав Суду докази такого відправлення. Таке вручення відповідало

вищевикладеним вимогам закону і, відповідно, Суд визначає, що ДКР “ВЕБ.РФ” була

належним чином направлена та отримана ним копія Ухвали про відкриття провадження та

повідомлено про 15-денний термін надання відзиву на позов разом з доказами, які ДКР

“ВЕБ.РФ” бажав надати.

Що стосується направлення копії Ухвали про відкриття провадження від 21.07.2023

№ 908/1100/22(908/2326/23) на адресу РФ, 23.08.2023 р., позивач надав Суду докази з

поштової служби EMS Ukraine, що зазначені документи були отримані, зокрема,

Посольствами РФ у Швеції – 04.08.2023 та в США - 07.08.2023. Посольство РФ в Італії

11.08.2023 при доставці вказаного поштового відправлення відмовилося його прийняти.

Щодо відмови Посольством РФ в Італії прийняти відправлення, Суд зазначає, що зовнішня

сторона доставленого йому конверта з Ухвалою про відкриття провадження містила

докладний опис вкладення, з якого було очевидно, що конверт містить повідомлення про

судочинство: “Court decision dated 21.07.2023 in court case № 908/1100/22 (908/2326/23) with the translation/судове рішення від 21.07.2023 у справі № 908/1100/22 (908/2326/23) разом із нотаріально посвідченим перекладом на російську мову”. Пункт 5 частини 6 статті 242 ГПК встановлює, що "днем вручення судового рішення є: ... 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення". Відповідно, Посольству РФ в Італії було зрозуміло, чи мало бути зрозуміло, що його рішення не приймати поштове відправлення з описом, що вказує на те, що у вкладенні знаходиться документи про відкриття провадження за участю РФ, може негативно вплинути на здійснення РФ процесуальних прав у такому судочинстві. Зважаючи на це, Суд розцінює відмову Посольством РФ в Італії отримати Ухвалу про відкриття провадження як його належне вручення у зазначену дату – 11.08.2023. На підставі вищевикладеного, РФ була належним чином повідомлена про відкриття провадження у справі та про 15-денний термін надання заперечень на позов разом з доказами, які РФ мала бажання надати.

На підставі вищевикладеного, Суд знаходить, що ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ були

належним чином доставлені копії Ухвали про відкриття провадження, і що тим самим вони

були належним чином повідомлені, в тому числі, (а) про їхнє право на подання відзиву та

заперечень на позов та відповідних доказів протягом 15 днів з дня отримання такого

повідомлення, (б) про дату, час та місце підготовчого засідання у справі, призначеного на

24.08.2023, та (в) про можливість брати участь у судових засіданнях в режимі

відеоконференції.

Підготовче засідання

Суд провів підготовче засідання 24.08.2023, і за його результатами виніс ухвалу від

24.08.2023 № 908/1100/22 (908/2326/23), якою, зокрема:

- поновив провадження у справі,

- допустив до участі у справі перекладача з української на російську мову і навпаки

(Кудрова Романа Олексійовича),

- закрив підготовче провадження, призначив справу до розгляду по суті на 03.10.2023,

- ухвалив повідомити ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ про дату, час та місце розгляду справи

шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті судової влади України та додатково

зобов'язав позивача направити ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ Ухвалу від 24.08.2023 № 908/1100/22 (908/2326/23) з нотаріально посвідченим перекладом російською мовою та надати Суду докази такого направлення.

Також, як і у випадку з Ухвалою про відкриття провадження, позивач надав Суду

докази направлення Ухвали від 24.08.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) до ряду посольств

РФ і в усі три представництва ДКР “ВЕБ.РФ” поштовими відправленнями.

Щодо направлення копії Ухвали від 24.08.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) ДКР

“ВЕБ.РФ”, 07.09.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з поштової служби

EMS Ukraine за адресами представництв ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії, ОАЕ та КНР. 02.10.2023

позивач надав Суду докази з поштової служби EMS Ukraine, що зазначені документи були

отримані в представництвах ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії – 18.09.2023 та КНР – 18.09.2023, а

також те, що 12.09.2023 при доставці вказаного поштового відправлення, представництво

ДКР “ВЕБ.РФ” в ОАЕ відмовилося його прийняти.

Щодо направлення копії Ухвали від 24.08.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на

адресу РФ, 07.09.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з поштової служби

EMS Ukraine за адресами посольств РФ в США, Латвії, Швеції, Італії. 02.10.2023 позивач

надав Суду докази з поштової служби EMS Ukraine, що зазначені документи були отримані

Посольством РФ в США - 15.09.2023. Однак Посольство РФ в Італії 22.09.2023 при

доставці вказаного поштового відправлення відмовилось його прийняти.

Що стосується випадків, у яких представництво ДКР “ВЕБ.РФ” в ОАЕ та

Посольства РФ в Італії відмовились отримувати поштові відправлення, Суд зазначає, що

зовнішня сторона доставленого їм конверта з Ухвалою від 24.08.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) містила опис вкладення, з якого було очевидним, що конверт

містить повідомлення про судове провадження. На підставі (процитованого вище) пункту

5 частини 6 статті 242 ГПК Суд розцінює відмову в отриманні Ухвали від 24.08.2023

вищезгаданим представництвом ДКР “ВЕБ.РФ” в ОАЕ та Посольством РФ як належне її

вручення та належне повідомлення одержувачів у вказані дати про призначення судового

розгляду справи по суті на 03.10.2023.

На підставі вищевикладеного, Суд вважає, що ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ були повідомлені

про дату, час і місце судового засідання принаймні за 10 днів до слухання справи по суті

(призначеного на 03.10.2023). Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ мали достатньо часу для

забезпечення явки до суду їхнього представника (або особисто, або за допомогою

запропонованої сторонам відеоконференції) та для підготовки до участі у судовому

розгляді. Крім того, у разі потреби, ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ мали право клопотати перед

Судом про надання їм додаткового часу на підготовку до слухання або про його

відкладення на пізнішу дату. Однак таких клопотань ні від ДКР “ВЕБ.РФ”, ні від РФ до

Суду не надходило.

Судове засідання, призначене на 03.10.2023

Судовий розгляд справи по суті, призначений на 03.10.2023 не відбувся, оскільки

02.10.2023 позивач направив до Суду заяву про відкладення судового розгляду справи по

суті, яке Суд задовольнив. Ухвалою від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) Суд

ухвалив відкласти розгляд справи на 07.11.2023 та зобов'язав позивача направити в адреси

ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ копії Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) з

нотаріально посвідченим перекладом на російську мову.

Щодо направлення копії Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на

адресу ДКР “ВЕБ.РФ”, 12.10.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з

поштової служби EMS Ukraine за адресами представництв ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії, ОАЕ,

КНР. 06.11.2023, позивач надав Суду докази з поштової служби EMS Ukraine, що зазначені

документи було отримано у представництвах ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії – 25.10.2023 та у КНР

– 22.10.2023. Крім того, позивач додатково надав Суду докази отримання 26.10.2023 копій

Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) за адресами електронної пошти

вищезазначених трьох представництв ДКР “ВЕБ.РФ” (зазначені адреси були опубліковані

на офіційному сайті ДКР “ВЕБ.РФ”).Суд зазначає, що електронні листи, крім Ухвали від

03.10.2023, містили також копію позовної заяви, доказів у справі та Ухвали від 21.07.2023

про відкриття провадження у справі № 908/1100/22(908/2326/23).

Щодо направлення копії Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на

адресу РФ, 12.10.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з поштової служби

EMS Ukraine за адресами посольств РФ у США, Латвії, Швеції, Італії, Франції, Норвегії,

Фінляндії, Іспанії, Португалії, Канаді. 06.11.2023 позивач надав Суду докази з поштової

служби EMS Ukraine, що зазначені документи були отримані Посольствами РФ у Швеції –

16.10.2023, Італії – 20.10.2023, США – 20.10.2023, Франції – 18.10.2023, Фінляндії –

19.10.2023, Іспанії – 23.10.2023, Португалії – 19.10.2023, Канаді – 18.10.2023. Проте,

Посольство РФ у Латвії 16.10.2023 під час доставки зазначеного поштового відправлення

відмовилося його прийняти. Що стосується відмови Посольства РФ у Латвії отримувати

поштове відправлення, Суд зазначає, що зовнішня сторона доставленого йому конверту з

Ухвалою від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) містила опис вкладення, з якого було

очевидно, що конверт містить повідомлення про судове провадження. На підставі

(процитованого вище) пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК Суд розцінює відмову в

отриманні Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23), як належне її вручення РФ у

вказану дату та належне повідомлення про судове засідання з розгляду справи по суті,

призначене на 07.11.2023. Крім того, позивач надав Суду докази того, що 26.10.2023

позивач додатково направив копію Ухвали від 03.10.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на

адресу МЗС РФ та Міністерства юстиції РФ офіційною електронною поштою, зазначеною

на їх сайтах: www.mid.ru та www.minjust.gov.ru. Суд зазначає, що електронні листи, крім

Ухвали від 03.10.2023, містили також копію позовної заяви, доказів у справі та Ухвалу від

21.07.2023 про відкриття провадження у справі № 908/1100/22(908/2326/23).

Судове засідання, призначене на 07.11.2023

У зв'язку з неявкою перекладача у судове засідання 07.11.2023, Ухвалою від

07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) Суд відклав розгляд справи на 14.12.2023 та

зобов'язав позивача направити в адреси ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ копії Ухвали від 07.11.2023

№ 908/1100/22(908/2326/23) з нотаріально посвідченим перекладом на російську мову.

Щодо направлення копії Ухвали від 07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) ДКР

“ВЕБ.РФ”, 16.11.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з поштової служби

EMS Ukraine за адресами представництв ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії, ОАЕ, КНР. 13.12.2023

позивач надав Суду докази з поштової служби EMS Ukraine, що зазначені документи були

отримані в представництвах ДКР “ВЕБ.РФ” в Індії – 23.11.2023 та в КНР – 20.11.2023. Крім

того, позивач додатково подав Суду докази отримання відповідачем 10.11.2023 копій

Ухвали від 07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) за адресами електронної пошти

вищезгаданих трьох представництв ДКР “ВЕБ.РФ” (зазначені адреси були опубліковані на

офіційному сайті ДКР “ВЕБ.РФ”).

Щодо направлення копії Ухвали від 07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на

адресу РФ, 16.11.2023 позивач надав Суду докази такого направлення з поштової служби

EMS Ukraine за адресами посольств РФ у США, Латвії, Швеції, Італії, Франції, Норвегії,

Фінляндії, Іспанії, Португалії, Канаді. 13.12.2023 позивач надав Суду докази з поштової

служби EMS Ukraine, що зазначені документи були отримані Посольствами РФ у Швеції –

24.11.2023, Італії – 20.11.2023, США – 28.11.2023, Франції – 07.12.2023, Фінляндії –

22.11.2023, Португалії – 21.11.2023. Проте, Посольство РФ у Латвії – 17.11.2023, Іспанії –

23.11.2023 та Канаді – 27.11.2023 при доставці вказаного поштового відправлення

відмовилися прийняти його. Що стосується відмови вказаних посольств отримати поштове

відправлення, Суд зазначає, що зовнішня сторона доставленого їм конверта з Ухвалою від

07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) містила опис вкладення, з якого було очевидно, що

конверт містить повідомлення про судове провадження. Суд розцінює відмову в отриманні

Ухвали від 07.11.2023 як належне її вручення РФ у вказані дати та належне повідомлення

РФ про судовий розгляд справи по суті, призначений на 14.12.2023. Крім того, позивач

надав Суду докази того, що 10.11.2023 позивач додатково направив копію Ухвали від

07.11.2023 № 908/1100/22(908/2326/23) на адресу МЗС РФ та Міністерства юстиції РФ

офіційною електронною поштою, зазначеною на їх сайтах.

Підсумки руху справи для можливості її розгляду по суті

Рух справи докладно відображено у відповідних ухвалах Суду. Підсумовуючи рух

справи, Суд зазначає, що до судового засідання 14.12.2023, на якому дана справа була

розглянута по суті та винесено дане рішення, серед іншого,

(а) протягом липня-серпня 2023 року ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ отримали копії позовної заяви

позивача, доказів у справі, на яких ґрунтувався позов,

(б) 26.10.2023 ДКР “ВЕБ.РФ” та 04.08.2023 РФ були належним чином повідомлені про

відкриття провадження у справі та їх право надати - протягом 15 днів з дня отримання

Ухвали про відкриття провадження - відзив та заперечення на позов з тими доказами, які

кожен з них бажав надати, та

(в) 10.11.2023 ДКР “ВЕБ.РФ” та 10.11.2023 (засобами електронного зв’язку), а також

20.11.2023 (шляхом направлення поштової кореспонденції) РФ отримали повідомлення

про дату, час та місце розгляду справи по суті - 14.12.2023.

Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ мали достатньо часу для подання відзиву та

заперечень у справі з відповідними доказами, так і для забезпечення явки до суду їхнього

представника (або особисто, або за допомогою запропонованої сторонам

відеоконференції). Крім того, у разі потреби, ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ мали право клопотати

перед Судом про надання їм додаткового часу як на підготовку відзиву, заперечень та

доказів, так і на підготовку до судових засідань у справі та про відкладення судових

засідань на пізніші дати. Однак, ані ДКР “ВЕБ.РФ”, ані РФ не надали Суду ні відзиву, ні

доказів - ані у встановлений законом термін, ані дотепер, і не подали жодних клопотань

про надання їм додаткового часу на підготовку відзиву, заперечень та доказів, на

підготовку до судових засідань у справі або про відкладення судових засідань на більш

пізні дати.

Розгляд справи по суті у судовому засіданні 14.12.2023

У судовому засіданні 14.12.2023 представник позивача підтримав позов у повному

обсязі та просив Суд його задовольнити.

Представники ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ на судове засідання не з'явилися ні особисто, ні

в режимі відеоконференції, запропонованої сторонам Ухвалою про відкриття провадження

від 21.07.2023 № 908/1100/22(908/2326/23).

ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ про час і місце розгляду справи були повідомлені належним

чином, причини неявки суду не повідомили. При цьому ДКР “ВЕБ.РФ” та РФ відзиву на

позовну заяву, письмових пояснень, заперечень не надали, клопотань про розгляд справи

за відсутності уповноваженого представника або про розгляд справи у письмовому

провадженні не заявляли, маючи можливість брати участь у судових засіданнях у режимі

відеоконференції у порядку статті 197 ГПК, про що належним чином були поінформовані

в Ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідних клопотань не заявляли, за

відсутності заборони на в'їзд громадян РФ на територію України уповноважених

представників не направили, договір на представництво інтересів на території України не

уклали. Неявка відповідача і третьої особи в судове засідання і невикористання ними

процесуальних прав є їх волевиявленням та усвідомленим процесуальним вибором.

Частина 1 статті 202 ГПК встановлює, що “неявка у судове засідання будь-якого

учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце

цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією

статтею”. Відповідно, неявка ДКР “ВЕБ.РФ” і РФ є підставою для розгляду справи за їх

відсутності.

Враховуючи положення статті 13 ГПК, якою у господарському судочинстві

реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, Суд вважає, що

господарським судом, у межах наданих йому повноважень, створено належні умови для

надання сторонами доказів та заперечень та вчинено всі необхідні дії для забезпечення

сторонам реалізації своїх процесуальних прав, а тому Суд вважає за можливе розглядати

справу за наявними в ньому матеріалами та документами без явки в судове засідання

відповідача та третьої особи.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази за своїм

внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному

розгляді всіх обставин справи, а також належність, допустимість, достовірність кожного

доказу окремо, достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов такого

обґрунтованого висновку.

ДКР “ВЕБ.РФ” є alter ego РФ, а тому несе солідарну відповідальність за шкоду, заподіяну позивачу

Як описано вище у пункті 3, Попереднім рішенням Суд встановив що, безпосереднім

суб’єктом, внаслідок дій якого позивачу завдано шкоди, є держава Російська Федерація.

При цьому Суд застосував до обставин заподіяння шкоди позивачу з боку РФ статтю

1166 ЦК України, яка встановлює, що “майнова шкода, завдана неправомірними … діями

… майну … юридичної особи, відшкодовуються в повному обсязі особою, яка її завдала”.

У цій справі, позивач по суті ставить питання про те, чи можна визнати відповідача

(тобто ДКР “ВЕБ.РФ”) аlter еgo Російської Федерації, та визнати відповідача солідарно

відповідальним з Російською Федерацією за шкоду, заподіяну РФ позивачу.

Тест на визначення компанії як alter ego держави та встановлення alter ego, що несе

солідарну відповідальність з державою

Доктрина alter ego та її застосування для притягнення до відповідальності за борги

один одного

Доктрина alter ego, зокрема у випадках її застосування до правовідносин між

державою та контрольованою нею компанією, широко визнана як в міжнародній, так і в

українській судовій практиці.

Критерії, що застосовуються національними та міжнародними судами (зокрема

українськими судами) для визначення того, чи є суб'єкт господарювання alter ego держави,

а отже, чи повинні вони нести відповідальність за борги один одного, є загалом подібними.

Наприклад, у 1983 році у справі First National City Bank v Banco Para el Comercio

Exterior de Cuba (Bancec) Верховний суд США визначив фактори, що дозволяють судовому

кредитору проколоти корпоративну завісу між іноземним сувереном (у цьому випадку

Кубою) та його інструментарієм (у цій справі, Banco para el Comercio Exterior de Cuba

("Bancec")), з метою накладення арешту на іноземні суверенні активи, що зберігаються в

США. Суд також встановив, що солідарна відповідальність може існувати там, де

“агентство або інструментарій” є “alter ego” іноземного уряду, коли відносини принципалагент існують між іноземним урядом та агентством або інструментом, і коли розгляд їх як окремих, породжує шахрайство або несправедливість. Верховний суд США визначив такі ключові ознаки “інструментальності”: (i) він створюється законом, який визначає його повноваження та обов'язки; (ii) його рада директорів обирається іноземною державою; (ii) він має повноваження утримувати та продавати майно; (iii) він має можливість подавати до суду та бути притягнутим до відповідальності; (iv) він несе основну відповідальність за власні фінанси; (v) вона управляється як окреме економічне підприємство. First National City Bank v Banco Para el Comercio Exterior de Cuba (Bancec), 462, U.S. 611 (1983). У РФ рішенням від 29.11.2023 у справі № A40-170819/2023-83-967 Московський арбітражний суд постановив, що три іноземні корпоративні відповідача, які належать до однієї корпоративної групи, несуть солідарну відповідальність на тій підставі, що: (a) між відповідачами існували відносини як між материнською та дочірньою компанією; (b) діяльність групи суворо регулювалася відповідно до політики та інструкцій материнської компанії; (c) самопозиціонування материнської компанії та її дочірніх компаній як корпоративної групи (у тому числі в її звітності, офіційних заявах та діях); г) загальний характер діяльності відповідачів. У зв'язку з відсутністю в законодавстві Російської Федерації прямої норми права, яка б передбачала вказане, судова практика ввела поняття “відповідальність господарського підприємства”, згідно з яким компанії корпоративної групи розглядаються як єдине ціле, незважаючи на те, що юридично є відокремленими суб'єктами.

З моменту появи доктрини кілька десятиліть тому суди (як національні, так і

міжнародні) перевіряли доктрину в різних аспектах, у тому числі, головним чином, коли

сторона домоглася винесення судового рішення проти інструменту держави і прагне

стягнути кошти з цієї держави; якщо сторона відшкодувала збитки завдані державою і

намагається здійснити стягнення з органу або інструменту держави; і якщо сторона

отримала задоволення вимог до органу або інструменту держави і прагне стягнути кошти

з її дочірнього підприємства.

Судова практика Європейського Суду з прав людини

ЄСПЛ (судова практика якого є обов'язковою для українських судів з підстав,

зазначених вище у пунктах 42,43) у низці справ з цього питання постановив, що

“ключовими критеріями, які використовувалися для визначення того, чи дійсно держава

несе відповідальність за [борги своєї компанії], були такі: [1] правовий статус компанії

(згідно з публічним чи приватним правом); [2] характер її діяльності (публічна функція

або звичайне комерційне підприємство); [3] контекст її функціонування (наприклад,

монополія або суворо регульований бізнес); [4] її інституційна незалежність (ступінь

державної власності); та [5] її операційна незалежність (ступінь державного нагляду

та контролю).1 Застосовуючи кожний критерій вищезазначеного тесту, ЄСПЛ уточнив,

що:

“Що стосується правового статусу компанії згідно з національним законодавством

[тобто [1] тесту], Суд постійно підходив до того, що цей статус, яким би важливим він не був, не є вирішальним для визначення відповідальності держави ... Справді, кілька разів

1Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви № 39483/05 та 40527/10, §187, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, яке посилається на рішення ЄСПЛ у попередній справі, Ališić and Others v Bosnia and Herzegovyna, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], no. 60642/08, § 114, 16 липня 2014 року. (Курсив додано.)

Суд визнавав державу відповідальною за борги компаній незалежно від їх формальної

класифікації за національним законодавством”.2

Що стосується характеру діяльності компанії та контексту діяльності (тобто [2] та [3]

тесту), ЄСПЛ зазначив, що “Фактори, які беруться до уваги Судом, включають права,

надані компанії, тобто те, чи ці права, як правило, зберігаються за державними

органами..., характер її діяльності, тобто чи здійснює юридична особа публічну

функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється.

Наприклад, Суд встановив, що юридичні особи можуть вважатися “урядовими

організаціями”, якщо вони виконують певні державні обов'язки під наглядом

державних органів...”.3

Крім того ЄСПЛ зазначив, що “Суд також бере до уваги ступінь державної власності, а

також ступінь державного нагляду та контролю, а також контроль над активами

компанії. [тобто [4] і [5] тест] У низці українських справ Суд розглядав питання про те, чи належали державі більшість, чи всі акції, таким чином, щоб суб'єкти господарювання

повністю залежали від держави, контролювалися та управлялися нею. У Р. Качапора

та ін. Суд встановив, що компанія-боржник належала холдинговій компанії, яка

переважно складалася з соціального капіталу, і що вона перебувала під пильним

контролем Агентства приватизації, державного органу, а також уряду”.4

Що стосується відокремлення майна компанії від власності держави, то ЄСПЛ

включив це питання в операційну незалежність компанії (частина [5] тесту, зазначивши,

що “[i] ... Cooperativa Agricola ... Суд зазначив, що держава здійснювала значний

контроль над активами компанії”.5

Українське законодавство та правозастосування

Українські суди застосовують доктрину alter ego щодо приватних компаній з середини

2010-х років.6 У кількох таких справах суди підняли корпоративну завісу, чим визначили

зміст терміну “особа” у відповідних правовідносинах (наприклад, заподіювача шкоди у

деліктному позові або боржника за рішенням суду під час виконання судового рішення),

щоб визнати його alter ego, ігноруючи формально незалежну правосуб'єктність останнього

та формальне відокремлення його власних активів від активів його акціонера. Однак

особливості застосування доктрини до юридичних осіб, створених іноземною державою,

не порушувалися в українському суді до розгляду у 2020 році справи

№ 910/4210/20 (далі – “Справа Промінвестбанку”), рішення Верховного Суду в якій стало

основоположним з цього питання.

У справі Промінвестбанку низка інвесторів намагалися виконати міжнародне

арбітражне рішення, винесене проти Росії, щодо акцій українського банку ПАТ

2Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви № 39483/05 та 40527/10, п. 188, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, з посиланням, зокрема, на рішення у справі “Михайленький та інші проти України” (Mykhaylenky and Others v. Ukraine), заява No 18389/03, п. 45, від 15 травня 2008 року. (Курсив додано.)

3Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви № 39483/05 та 40527/10, §189, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому. (Акценти додано.)

4Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви № 39483/05 та 40527/10, §190, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому. (курсив додано.)

5Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви № 39483/05 та 40527/10, §190, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому. (Курсив додано.)

6 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, п. 100: “Верховний Суд вже застосував доктрину зняття корпоративної завіси (невизнання самостійної правосуб'єктності юридичної особи, відокремлення її майна від майна учасників), зокрема, вирішення питання відповідальності за завдану шкоду (див.

ухвали Верховного Суду від 17.06.2021 у справі N 826/11415/16, від 30.06.2021 у справі N 916/1914/20, від 04.08.2021 у справі N 910/10900/19, від 15.06.2022 у справі N 905/671/19). При цьому застосування цього правила до юридичних осіб, створених іноземною державою, має значну специфіку.”

“Промінвестбанк”, частка якого належала ДКР “ВЕБ.РФ”, на тій підставі, що ДКР

“ВЕБ.РФ” є alter ego Російської Федерації. ДКР “ВЕБ.РФ” оскаржив спроби інвесторів в

українському суді. Суд першої інстанції відхилив заперечення ВЕБ, постановивши, що,

виходячи з наявних доказів, ДКР “ВЕБ.РФ” фактично є alter ego Росії, що суд повинен

ігнорувати формальне відокремлення активів ДКР “ВЕБ.РФ” від активів Російської

держави, і що борг Російської Федерації може бути стягнутий з активів ДКР “ВЕБ.РФ”.

Зрештою рішення було оскаржено до Верховного Суду.

Постановою від 20 липня 2022 року Верховний Суд погодився з судом першої

інстанції, хоча й з дещо відмінним мотивуванням. Загалом, тест, встановлений Верховним

Судом у справі Промінвестбанку, відповідав судовій практиці ЄСПЛ у цьому питанні.

Щодо правового статусу компанії за національним законодавством Верховний Суд

зазначив, що “Загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії державних

органів, [і що] її органи, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами,

несуть відповідальність за дії та борги держави. Тоді як державні компанії, які є

окремими юридичними особами, не несуть відповідальності за боргами держави.

Водночас, органами держави можуть бути визнані не тільки ті організації, які мають

відповідний статус в національному праві держави-боржника, а й, за певних умов,

державні компанії”.7 Застосовуючи цю частину тесту у справі Промінвестбанку,

Верховний Суд визнав достатнім лише зазначити, що ДКР “ВЕБ.РФ” є “державною

корпорацією, створеною Російською Федерацією”.8

Що стосується характеру діяльності компанії, то Верховний Суд постановив, що

“якщо юридична особа фактично виконує функції державного органу, тобто є alter ego

(“другим я”) такої держави, то на майно, формально належне такій юридичній особі,

може бути звернене стягнення за боргами держави (суд нехтує формальною

відокремленістю майна цієї юридичної особи від майна держави)”.9 Верховний Суд

зазначив, що “зокрема, врахуванню підлягають критерії: чи утворена компанія для

виконання комерційних цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним

органам (тобто здійснює публічну функцію, не характерну для приватних осіб); чи

здійснює така компанія інші види діяльності та чи є вони основними / самостійними, або

носять допоміжний характер до виконання нею публічної функції; яким є ступінь

контролю з боку держави; чи відокремлене майно компанії від майна держави”.10

Застосувавши вищезазначені критерії до ДКР “ВЕБ.РФ”, Верховний Суд постановив, що,

виходячи з формулювань закону, згідно з яким ДКР “ВЕБ.РФ” було створено та

функціонувало, ДКР “ВЕБ.РФ” переслідував цілі, поставлені Російською Федерацією

щодо забезпечення соціально-економічного розвитку Росії; що ДКР “ВЕБ.РФ” мав право

займатися комерційною діяльністю лише тією мірою, якою вона служила цим цілям; що

ДКР “ВЕБ.РФ” діяв як виключний агент уряду щодо зовнішнього боргу Росії, і його

функції включали ті, що, як правило, виконувалися міністерством фінансів або

центральним банком; і що, відповідно, функції ДКР “ВЕБ.РФ” були аналогічні функціям,

які виконували державні органи, а тому ДКР “ВЕБ.РФ” слід вважати органом Російської

Федерації.11

7 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §101

8 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §112: "112. Суд першої інстанції встановив, що позивач є державною корпорацією, створеною Російською Федерацією (ст. 2 Закону про ДКР “ВЕБ. РФ")."

9 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111. (Курсив додано)

10 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111. (Курсив додано)

11 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §113-118: “ 113. У ч.1 ст.3 Закону про [ДКР “ВЕБ.РФ”] визначені цілі та завдання [ДКР “ВЕБ.РФ”], а саме: [ДКР “ВЕБ.РФ”] діє з метою сприяння в забезпеченні довгострокового соціально-економічного розвитку російської федерації і створення умов для сталого

Що стосується обсягу державної власності, а також обсягу державного нагляду та

контролю, Верховний Суд зазначив, що питання “який ступінь контролю з боку держави”

є одним із “критеріїв, [які] слід враховувати”, хоча й не уточнив далі цю частину тесту.12

Застосовуючи цей критерій, Верховний Суд зазначив, що виходячи виключно з положень

закону, за яким створено та функціонує ДКР “ВЕБ.РФ”, “уряд РФ фактично розглядає

[ДКР “ВЕБ.РФ”] як підпорядкований уряду орган, а не самостійну юридичну особу, яка на

власний розсуд і ризик займається підприємницькою діяльністю”.13

Аналогічно щодо відокремлення майна товариства від майна держави, Верховний

Суд зазначив, що питання “чи відокремлюється майно товариства від майна держави” є

ще одним критерієм, який слід враховувати, хоча й не деталізував його.14 Незважаючи на

те, що активи ДКР “ВЕБ.РФ” були юридично відокремлені від активів російських

державних активів, застосовуючи цей критерій, Верховний Суд зазначив, що “держава

розпоряджається [майном ДКР “ВЕБ.РФ”] як своїм”, а тому “майно Російської Федерації

і [ДКР “ВЕБ.РФ”] змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном

юридичної особи, а не Російської Федерації.” 15

Ґрунтуючись на вищенаведеній перевірці та аналізі фактів, Верховний Суд

постановив, що ДКР “ВЕБ.РФ” “по суті є органом Російської Федерації, оскільки виконує

цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним

контролем російської федерації настільки, що є її alter ego ("другим я"), і майном якого

держава розпоряджається як своїм. Відповідно... майно [ДКР “ВЕБ.РФ”], яке

знаходиться на території України, може бути звернено стягнення за боргами Російської

Федерації.” 16

економічного зростання, підвищення ефективності інвестиційної діяльності та розширення інвестування коштів в національну економіку за допомогою реалізації проектів в російській федерації та за кордоном, в тому числі за участю іноземного капіталу, спрямованих на розвиток інфраструктури, промисловості, інновацій, особливих економічних зон, захист навколишнього середовища, підвищення е енергоефективності, підтримку експорту і

розширення доступу російської промислової продукції (товарів, робіт, послуг) на зарубіжні ринки, а також інших проектів і (або) угод в рамках здійснення інвестиційної, зовнішньоекономічної, консультаційної та іншої передбаченої цим законом діяльності. 114. [ДКР “ВЕБ.РФ”] вправі здійснювати підприємницьку діяльність лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, встановлених ч.1 цієї статті, і відповідає цим цілям. Прибуток

[ДКР “ВЕБ.РФ”] отриманий за результатами діяльності, спрямовується до фондів [ДКР “ВЕБ.РФ”] і використовується виключно для досягнення цілей, встановлених ч.1 цієї статті (ч.2 ст.3 Закону про [ДКР “ВЕБ.РФ”]). 115. Тобто головною метою існування [ДКР “ВЕБ.РФ”] є сталий соціально-економічний розвиток російської федерації. При цьому підприємницька діяльність є додатковим видом діяльності і здійснюється лише

для досягнення основної мети. 116. [ДКР “ВЕБ.РФ”] частиною 1 ст.21 зазначеного Закону надано право здійснювати функції агенту уряду російської федерації відповідно до бюджетного законодавства російської федерації, в тому числі щодо представництва інтересів російської федерації у судах у випадках, передбачених цим Законом. 117. [ДКР “ВЕБ.РФ”] є ексклюзивним агентом російської федерації щодо зовнішнього боргу країни, а до його функцій належать ті, що за загальним правилом притаманні міністерствам фінансів або центральним банкам країн. 118. [ДКР “ВЕБ.РФ”] виконує цілі, функції та завдання, що відповідно до критеріїв, визначених і визнаних в міжнародному праві та застосовних міжнародними судами та судами іноземних юрисдикцій, притаманні державним органам і тому, з точки зору міжнародного права, його потрібно вважати держаним органом Російської Федерації”.

12 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111).

13 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §119: “ 119. З відповідних положень Закону про [Державну корпорацію розвитку] “ВЕБ. РФ”, вбачається, що уряд РФ фактично розглядає [ДКР “ВЕБ.РФ”] як підвідомчий уряду орган, а не самостійну юридичну особу, яка займається підприємницькою діяльністю на власний розсуд і ризик, тому зазначене і здійснення урядом РФ контролю за діяльністю [ДКР

“ВЕБ.РФ”] призвели до формування агентсько-принципальних відносин”.

14 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111).

15 Див. постанову Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §119: “ 119. ... Майно Російської Федерації і ДКР "ВЕБ.РФ" змішується настільки, що відпадають підстави вважати таке майном юридичної особи, а не Російської Федерації”.

16 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, п. 120: “ 120. Це означає, що ВЕБ по суті є органом Російської Федерації, оскільки виконує цілі, функції та завдання, притаманні державним органам, знаходиться під щільним контролем російської федерації настільки, що є її alter ego ("другим я"), і майном

Як зазначив ЄСПЛ у своїй судовій практиці, у справі Промінвестбанку аналіз

Верховного Суду свідчить про те, що не існує єдиного визначального критерію, який би

встановлював наявність відносини alter ego, і що всі відповідні обставини слід розглядати

в комплексі.

Судова практика Верховного Суду щодо застосування права є обов'язковою для

судів нижчих інстанцій. Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України “Про судоустрій

і статус суддів”: “Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах

Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права”.

Короткий зміст тесту, який застосовується у даній справі

Таким чином, Суд повинен встановити, чи є відповідач alter ego Російської

Федерації, і якщо так, то яку відповідальність потрібно на нього покласти за шкоду,

заподіяну Російською Федерацією, шляхом застосування наступних критеріїв:

правовий статус компанії згідно з національним законодавством компанії, зокрема

спеціальний порядок створення та функціонування, хоча цей критерій не є визначальним;

інституційна незалежність компанії (у тому числі ступінь державної власності);

характер компанії та контекст діяльності, зокрема, чи була компанія створена з

комерційною метою та чи виконує компанія конкретні державні функції під наглядом

державних органів;

операційна незалежність компанії, тобто обсяг державного нагляду і контролю при

виконанні вищезазначених функцій, а також контроль держави над активами компанії;

відокремлення майна компанії від власності держави. При цьому Суд проігнорує

формальне відокремлення майна, якщо встановить, що фактично “держава

розпоряджається [майном компанії] як своїм” або “суттєво контролює” його.

Звертаємо увагу, як ЄСПЛ так і Верховний Суд України при застосуванні критеріїв

встановили, що жоден з них сам по собі не є “визначальним”.17

Перевірка Відповідача на відповідність критеріям alter ego Російської Федерації

Системний аналіз доказів, розглянутих у наступних розділах, та з урахуванням

наведених вище критеріїв, можна стверджувати, що Відповідач є alter ego Російської

Федерації.

Відносно правового статусу на момент розгляду даної справи та за наявною

актуальною інформацією щодо правового становища, принципів організації, цілей

створення та діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” Суд констатує, що ДКР “ВЕБ.РФ” є державною

корпорацією, створеною Російською Федерацією, яка не має власного статуту, а діє на

підставі спеціального Федерального Закону “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ.

РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ (далі – Закон про ДКР “ВЕБ.РФ”). 100% статутного капіталу

ДКР “ВЕБ.РФ” належить РФ; ДКР “ВЕБ.РФ” у своїй назві може містити офіційне

найменування “Російська Федерація” або “Росія”, а також слова, похідні від цього

найменування, до найменування ВЕБ.РФ, організацій ВЕБ.РФ та інших юридичних осіб,

якого держава розпоряджається як своїм. Відповідно, Верховний Суд вважає, що судами попередніх інстанцій був зроблений в цілому правильний висновок (хоча з дещо відмінним мотивуванням) про те, що на майно [ДКР “ВЕБ.РФ”], яке знаходиться на території України, може бути звернено стягнення за боргами Російської Федерації”.

17 Посібник зі статті 1 Протоколу No 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, параграф 331 п. 1 58, (https://www.echr.com.ua/wp-content/uploads/2019/07/Guide_Art_1_Protocol_1_RUS_-2019.pdf ), рішення "Радіо Франс проти Франції" ( Radio France v. France ) від 23.09.2003 р.; “Liseytseva and Maslov v. Росія” (“Лісейцева і Маслов проти Росії”) від 01.09.2015; “Хачатрян проти Вірменії” від 01.12.2009 р.; “ “Михайленьки та інші проти України” від 30 листопада 2004 року.

що визнаються відповідно до законодавства Російської Федерації підконтрольними

особами ДКР “ВЕБ.РФ”; ДКР “ВЕБ.РФ” користується спеціальним режимом правового

регулювання (на неї не розповсюджується дія норм законодавства про банки та банківську

діяльність в частині порядку ліквідації та реорганізації кредитних організацій, надання

інформації про діяльність таких організацій, не застосовуються правила, визначені

законодавством про банкрутство).

Що стосується інституційної незалежності (тобто ступеня державної власності), то,

як уже зазначалося, 100% статутного капіталу ДКР “ВЕБ.РФ” належить державі, тим

самим забезпечено постійний контроль держави над ДКР “ВЕБ.РФ”. Отже, Відповідач

практично не має інституційної незалежності від керівництва Російської Федерації.

Стосовно наступних критеріїв тесту – характеру та контексту діяльності та

операційної незалежності (тобто обсягу державного нагляду та контролю, а також

контролю за активами компанії), які для зручності розглядаються разом у наступних

розділах. Так, ДКР “ВЕБ.РФ” була створена і існує до теперішнього часу, як інструмент

Російської Федерації, метою якого є досягнення економічних та соціальних цілей

розвитку, створення умов для вирішення соціальних проблем громадян та суспільства.

Корпоративне управління ДКР “ВЕБ.РФ” контролюється керівництвом Росії в цілому і

президентом Росії Путіним В.В. зокрема. Незважаючи на те, що президент Путін В.В. і

російські міністри не займають жодних керівних посад у ДКР “ВЕБ.РФ”, вони

систематично здійснюють повний контроль над оперативними рішеннями ДКР “ВЕБ.РФ”.

До таких рішень належать: зобов’язання до участі в тих чи інших державних проектах, їх

фінансування; видача кредитів, перерозподіл невикористаних коштів корпорації та їх

спрямування; участь у створенні фондів.

Що стосується відокремлення майна від власності держави, то приймаючи

вищезазначені оперативні рішення для ДКР “ВЕБ.РФ”, з метою досягнення цілей її

діяльності, Російська Федерація фактично поводиться з активами ДКР “ВЕБ.РФ” так, ніби

вони належать безпосередньо Російській Федерації. Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ”

очевидно не має фактичної економічної незалежності у відносинах з Російською

державою. З цієї причини Суд не повинен брати до уваги формальне відокремлення майна

між ДКР “ВЕБ.РФ”, з одного боку, та Російською державою, з іншого.

З наведених вище причин, та відповідно до нижчевикладеного, Відповідач є аlter еgo

Російської Федерації.

Правовий статус Відповідача за національним (російським) законодавством: ДКР

“ВЕБ.РФ” на 100% перебуває у власності і під контролем держави, діє з метою

виконання публічної функції та в умовах особливого правового режиму, відмінного від

законодавства загального застосування.

ДКР “ВЕБ.РФ” була створена державою для виконання публічних функцій

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” остання створена

“шляхом реорганізації у формі перетворення Банку Зовнішньоекономічної діяльності

СРСР”, що був державним спеціалізованим банком.

У частині 1 статті 3 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” встановлено цілі та завдання ДКР

“ВЕБ.РФ”, а саме: “ВЕБ.РФ діє з метою сприяння в забезпеченні довгострокового

соціально-економічного розвитку Російської Федерації, підвищення якості життя

громадян Російської Федерації і створенні умов для сталого економічного зростання,

підвищення ефективності інвестиційної діяльності, залучення приватних інвестицій у

реалізацію проектів на території Російської Федерації та їх захисту, розширення

інвестування коштів у національну економіку за допомогою реалізації проектів у

Російській Федерації та за кордоном, у тому числі за участю іноземного капіталу,

спрямованих на розвиток інфраструктури, промисловості, інновацій, особливих

економічних зон, захист довкілля, підвищення енергоефективності, підтримку експорту

та розширення доступу російської промислової продукції (товарів, робіт, послуг) на

зарубіжні ринки, а також інших проектів та (або) угод у рамках здійснення інвестиційної,

зовнішньоекономічної, консультаційної та іншої передбаченої цим Федеральним законом

діяльності”.

Особливий правовий статус ДКР “ВЕБ.РФ”

ДКР “ВЕБ.РФ” діє в умовах особливого правового режиму, який відрізняється від

режиму, за яким працюють звичайні компанії в Росії.

Частиною 1 статті 2 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” “ВЕБ.РФ є державною

корпорацією…”.

Закон про ДКР “ВЕБ.РФ” в статті 19 передбачає, що “ 1. ВЕБ.РФ може бути

реорганізовано або ліквідовано на підставі федерального закону, який визначає порядок та

строки реорганізації або ліквідації та порядок використання майна ВЕБ.РФ. 2. До

процедури ліквідації ВЕБ.РФ не застосовуються правила, передбачені законодавством

про неплатоспроможність (банкрутство)...”. По суті ДКР “ВЕБ.РФ” не може бути

визнана банкрутом, навіть якщо вона неплатоспроможна, без заяви Російської Федерації.

Висновки

У справі Промінвестбанку з точки зору правового статусу Верховний Суд визнав

достатнім те, що ДКР “ВЕБ.РФ” був “державною корпорацією, створеною Російською

Федерацією”.18 ЄСПЛ зазначив, що правовий статус за національним законодавством “не

є вирішальним для визначення відповідальності держави... Справді, кілька разів Суд

визнавав державу відповідальною за борги компаній незалежно від їх формальної

класифікації за національним законодавством”.19

У цій справі знайшло своє підтвердження, що ДКР “ВЕБ.РФ” була створена

державою та є на сьогодні такою, що постійно перебуває у власності та контролюється

державою, для виконання за своєю суттю публічної функції (досягнення економічних та

соціальних цілей розвитку, створення умов для вирішення соціальних проблем громадян

та суспільства РФ) та діє за спеціальним правовим режимом, який відрізняється від

російського законодавства загального застосування. Таким чином, критерій тесту, що

стосується правового статусу Відповідача, є повністю встановленим.

Відсутність інституційної незалежності (ступінь державної власності)

Російська держава є власником контрольного пакета акцій (або часток) у структурі

власності Відповідача

ДКР “ВЕБ.РФ” створена Російською Федерацією корпорація, 100% акцій якої

належить державі.

Призначення органів управління Відповідача контролюється виключно Російською

державою

Структура органів управління ДКР “ВЕБ.РФ” виглядає наступним чином:

18 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §112: "112. Суд першої інстанції встановив, що позивач є державною корпорацією, створеною Російською Федерацією (ст. 2 Закону про ДКР “ВЕБ. РФ")."

19Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви No 39483/05 та 40527/10, п. 188, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, з посиланням, зокрема, на рішення у справі “Михайленький та інші проти України” (Mykhaylenky and Others v. Ukraine), заява No 18389/03, п. 45, від 15 травня 2008 року. (Курсив додано.)

- органами управління ДКР “ВЕБ.РФ” є наглядова рада ДКР “ВЕБ.РФ”, правління ДКР

“ВЕБ.РФ” та голова ДКР “ВЕБ.РФ” 20;

- вищим органом управління ДКР “ВЕБ.РФ” є наглядова рада ДКР “ВЕБ.РФ”. До складу

наглядової ради ДКР “ВЕБ.РФ” входять голова наглядової ради ДКР “ВЕБ.РФ” та вісім

членів, в тому числі голова ДКР “ВЕБ.РФ” 21;

- правління ДКР “ВЕБ.РФ” є колегіальним виконавчим органом ДКР “ВЕБ.РФ”. До складу

правління ДКР “ВЕБ.РФ” входять голова ДКР “ВЕБ.РФ” за посадою та члени правління

ДКР “ВЕБ.РФ” 22;

- голова ДКР “ВЕБ.РФ” є одноосібним виконавчим органом ДКР “ВЕБ.РФ” та здійснює

керівництво його поточною діяльністю23.

Відповідно до положень частини 2 статті 6 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ”: “Уряд

Російської Федерації 1) призначає на посаду та звільняє з посади членів наглядової ради

ВЕБ.РФ…”.

За приписами частини 2 статті 13 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ”: “Члени правління

ВЕБ.РФ призначаються на посаду та звільняються з посади наглядовою радою ВЕБ.РФ

за поданням голови ВЕБ.РФ”.

Частиною 2 статті 15 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” передбачено, що “Голова ВЕБ.РФ

призначається на посаду та звільняється з посади Президентом Російської Федерації.”.

Отже, корпоративне управління ДКР “ВЕБ.РФ” повністю контролюється

Російською державою.

Контроль діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” державними органами РФ

Відповідно до частини 7 статті 2 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ”: “Рахункова палата

Російської Федерації та інші державні органи Російської Федерації відповідно до

законодавства Російської Федерації здійснюють контроль та нагляд відносно ВЕБ.РФ, а

також відносно інститутів розвитку, яким ВЕБ.РФ надає підтримку, джерелом

фінансового забезпечення якої є кошти федерального бюджету”.

Висновки щодо (відсутності) інституційної залежності

Стосовно цієї частини тесту ЄСПЛ зазначив, що “Суд ... враховує ступінь державної

власності, а також ступінь державного нагляду і контролю, а також контроль за

активами компанії. У низці українських справ Суд розглядав питання про те, чи належали

державі більшість, чи всі акції, таким чином, щоб суб'єкти господарювання повністю

залежали від держави, контролювалися та управлялися нею. У Р. Качапора та ін. Суд

встановив, що компанія-боржник належала холдинговій компанії, яка переважно

складалася з соціального капіталу, і що вона перебувала під пильним контролем

Агентства приватизації, державного органу, а також уряду”.24

20 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 1 статті 9

21 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 1 статті 10

22 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 1 статті 13

23 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 1 статті 15

24Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви No 39483/05 та 40527/10, §190, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому. (Акценти додано.)

Згідно з вищезазначеними доказами, Російська Федерація є єдиним контролером

ДКР “ВЕБ.РФ”. Таким чином, Відповідач на практиці не має інституційної незалежності

від державного керівництва Російської Федерації. Як детально викладено нижче, це

дозволяє Російській Федерації повністю контролювати ДКР “ВЕБ.РФ”, зокрема фактично

надає повноваження приймати оперативні рішення щодо її діяльності.

Характер і контекст діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” за своєю суттю є публічними. ДКР

“ВЕБ.РФ” послідовно використовується російським державним керівництвом для

досягнення економічних та соціальних цілей розвитку, створення умов для вирішення

соціальних проблем громадян та суспільства Росії, і в цій діяльності ДКР “ВЕБ.РФ”

знаходиться під суворим контролем і управлінням з боку Російської держави

Частина 2 статті 3 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” говорить, що “ВЕБ.РФ вправі

здійснювати підприємницьку діяльність лише доти, доки це є сприяє досягненню мети,

встановленої частиною 1 цієї статті, і відповідає цій меті. Прибуток ВЕБ.РФ,

отриманий за результатами його діяльності, спрямовується у фонди ВЕБ.РФ і

використовується виключно для досягнення мети, встановленої частиною 1 цієї статті”.

Положеннями частини 2.1 статті 3 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” передбачено, що

“При здійсненні підприємницької діяльності та іншої діяльності, що приносить дохід,

ВЕБ.РФ виходить із пріоритетності досягнення суспільно корисних економічних та

соціальних цілей розвитку, створення умов для вирішення соціальних проблем громадян та

суспільства (далі для цілей цього Закону - соціальне підприємництво)”

Аналізуючи положення Закону про ДКР “ВЕБ.РФ”, Суд вважає, що ДКР “ВЕБ.РФ”

відповідає за виконання функцій, які зазвичай виконують центральні банки або

міністерства, зокрема діяльність з метою сприяння у забезпеченні довгострокового

соціально-економічного розвитку РФ; участь в реалізації державних програм, федеральних

цільових програм, у тому числі по державній підтримці експорту російської промислової

продукції; участь в реалізації проектів, що мають загальнодержавне, стратегічне чи

пріоритетне значення для економіки РФ; реалізація прав акціонера інститутів розвитку

господарських товариств, які перебувають у власності РФ; залучення в депозити коштів

Фонду національного благополуччя та федерального бюджету; діяльність як

ексклюзивного агента РФ щодо зовнішнього боргу РФ25. Інші функції ДКР “ВЕБ.РФ”

мають другорядне значення в порівнянні з зазначеними вище.

Таким чином, головною метою існування ДКР “ВЕБ.РФ” є стійкий соціальноекономічний розвиток РФ. При цьому підприємницька діяльність є додатковим видом діяльності та здійснюється лише для досягнення основної мети.

Російський Президент та Уряд систематично видають розпорядження ДКР “ВЕБ.РФ”

щодо конкретних оперативних питань, які мають бути вирішені на території Росії для

досягнення суспільного економічного розвитку та соціальних цілей

Президент РФ фактично здійснює контроль над оперативною діяльністю ДКР

“ВЕБ.РФ” шляхом прийняття прямих управлінських рішень у вигляді системних,

безальтернативних, обов'язкових та беззаперечних доручень, які надалі доводяться до

безпосереднього виконання керівнику ДКР “ВЕБ.РФ” Шувалову І.І.

Так впродовж 2019-2023 років у своїх опублікованих дорученнях Президент Путін

В.В. надав 39 розпоряджень ДКР “ВЕБ.РФ” здійснити конкретні оперативні дії з метою

досягнення внутрішнього економічного розвитку та публічних цілей Росії.26 При цьому

25 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частини 3, 4 статті 3

26 WEB-сторінка Президента Російської Федерації (http://kremlin.ru/acts/assignments/items/person/149/desc)

невідомо, скільки подібних розпоряджень не було оприлюднено. Як приклад, Президент

Путін В.В. розпоряджається:

Уряду Російської Федерації спільно з автономною некомерційною організацією

“Агентство стратегічних ініціатив з просування нових проектів” та ДКР “ВЕБ.РФ створити

комплексний механізм реалізації суспільно значущих ініціатив громадян 27.

Уряду Російської Федерації спільно з ДКР “ВЕБ.РФ” вжити заходів, що

забезпечують участь ДКР “ВЕБ.РФ” у фінансуванні інноваційних проектів, спрямованих

на прискорену розробку та втілення перспективних технологій (зокрема у сфері розвитку

безпілотних авіаційних систем)28.

Уряду Російської Федерації, Уряду Іркутської області спільно з ДКР “ВЕБ.РФ” з

метою ліквідації накопиченої шкоди навколишньому середовищу провести заходи з

утилізації відходів29.

Уряду Російської Федерації спільно з ДКР “ВЕБ.РФ” забезпечити будівництво не

менше 1300 шкіл про що доповідати раз на пів року 30.

Уряду Російської Федерації спільно з ДКР “ВЕБ.РФ” вжити заходів, що

забезпечують запуск на території Російської Федерації в 2024 році повного циклу

виробництва оптичного волокна про що доповідати раз на пів року31.

Уряду Російської Федерації підготувати спільно з державною корпорацією розвитку

“ВЕБ.РФ” та надати пропозиції зі створення судноремонтного кластера в Камчатському

краї32.

27 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 2177 від 19 грудня 2020 р. , п.1): "1. Уряду Російської Федерації спільно з автономною некомерційною організацією “Агентство стратегічних ініціатив з просування нових проектів” та державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ” створити комплексний механізм реалізації суспільно значущих ініціатив громадян та проектів, розроблених на основі таких ініціатив. Та забезпечити функціонування даного механізму, передбачивши при цьому розгляд результатів реалізації таких ініціатив та

проектів на засіданнях наглядової ради названої автономної некомерційної організації. Доповідь – до 1 березня 2021 р. Відповідальні – Мішустін М.В., Чупшева С.В., Шувалов І.І.”

28 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 1176 від 13 липня 2023 р. , п.3а): "3. Уряду Російської Федерації спільно з державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ: а) вжити заходи, які забезпечують участь державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” у фінансуванні інноваційних проектів, спрямованих на прискорену розробку та втілення перспективних технологій (в тому числі у сфері розвитку безпілотних авіаційних систем), встановити та закріпити в нормативно-правових актах умови та принципи такої участі, а також визначити його граничні обсяги. Строк – 15 липня 2023 р.”

29 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 1818 від 12 вересня 2019 р. , п.3а: "3. Уряду Російської Федерації, Уряду Іркутської області спільно з державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ” з метою ліквідації накопиченої шкоди навколишньому середовищу в результаті діяльності ВАТ “Байкальський целюлозно-паперовий комбінат”: а)провести конкурсні процедури. Спрямовані на вибір та реалізацію кращих світових технологічних

рішень з утилізації та знешкодженню відходів, в отому числі передбачивши можливість участі іноземних компаній, які мають досвід у даній сфері”

30 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 753 від 2 травня 2021 р. , п.7а: "3. Уряду Російської Федерації, спільно з державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ”: а) забезпечити будівництво до кінця 2024 року не менше 1300 шкіл (накопиченим підсумком) в рамках реалізації національного проекту “Освіта”. В тому числі із залученням позабюджетних коштів. Доповідь – до 1 листопада 2021 р.. далі – один раз на пів року.”

31 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 590 від 25 березня 2023 р. , п.1: "1. Уряду Російської Федерації спільно з державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ вжити заходи, які забезпечують запуск на території Російської Федерації в 2024 році повного циклу виробництва оптичного волокна, для чого передбачити забезпечення фінансуввання таких проектів та можливість компенсації інвесторам з федерального бюджету до 25 відсотків витрат кредитних (запозичених) коштів, спрямованих на капітальні вкладення, в тому числі на придбання основних засобів. Доповісти – до 1 вересня 2023 р., далі – один раз на пів року. Відповідальні: Мішустін М.В., Шувалов І.І.”

32 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 1883 від 7 жовтня 2022 р. , п.5: "5. Уряду Російської Федерації спільно з державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ” підготувати та надати пропозиції зі створення судноремонтного кластера в Камчатському краї. Строк – 1 грудня 2022 р Відповідальні: Мішустін М.В., Шувалов І.І..”

Уряду Російської Федерації спільно з органами виконавчої влади суб’єктів федерації

та ДКР “ВЕБ.РФ” опрацювати питання про участь ДКР “ВЕБ.РФ” у фінансуванні

промислових, інфраструктурних та експортних проектах33

Пункт 2 Указу Президента РФ від 28.03.2011 р. № 352 “Про заходи з удосконалення

організації виконання доручень та вказівок Президента Російської Федерації” встановлює

вичерпне коло адресатів і відповідальних за виконання доручень і вказівок президента РФ

- керівники федеральних органів виконавчої влади, інших федеральних державних органів

та вищі посадові особи (керівники вищих виконавчих органів державної влади) суб’єктів

Російської Федерації.

Отже надання офіційних доручень керівнику ДКР “ВЕБ.РФ” беззаперечно вказує на

фактичну роль і місце корпорації в структурі органів держави РФ, а також виводить це

підприємство з числа звичайних суб’єктів підприємницької діяльності.

Відповідно до пункту 5 Меморандуму про фінансову політику державної корпорації

розвитку “ВЕБ.РФ”, затвердженого Розпорядженням Уряду РФ від 10.09.2021 № 2208-р,

“ВЕБ.РФ бере участь у відповідності зі стратегією розвитку ВЕБ.РФ, у реалізації

національних проектів (програм) за напрямами, передбаченими указами Президента

Російської Федерації від 7 травня 2018 р. № 204 “Про національні цілі та стратегічні

завдання розвитку Російської Федерації на період до 2024 року” та від 21 липня 2020 р. №

474 “Про національні цілі розвитку Російської Федерації на період до 2030 року”, ініціатив

Уряду Російської Федерації у сфері соціально-економічного розвитку Російської

Федерації, а також проектів з основних напрямів інвестиційної, зовнішньоекономічної

діяльності, діяльності з підтримки експорту, консультаційної та фінансової діяльності,

визначених Меморандумом, та у пріоритетних галузях (секторах) економіки”.

Таким чином, фактично діяльність ДКР “ВЕБ.РФ” спрямована на виконання

доручень Президента РФ та розпоряджень Уряду РФ.

Росія постійно зловживає формальною юридичною незалежністю своїх компаній, у тому числі ДКР “ВЕБ.РФ”, зокрема, з метою збереження російських активів у недоступності для міжнародних кредиторів Російської Федерації та ухилення від виконання Росією грошових зобов'язань

З кінця 1980-х років, перебуваючи в процесі трансформації в бік демократичного

суспільства та ринкової економіки, інтегрованої у світову економіку, Росія (спочатку як

СРСР, а потім як Російська Федерація) уклала десятки угод про заохочення та захист

іноземних інвестицій (далі – “БІТ”).34 Ці договори обіцяли іноземним інвесторам різні

засоби захисту, зокрема справедливе та рівноправне ставлення, повний захист та безпеку,

недискримінацію та заборону експропріації, а також виплату швидкої, адекватної та

ефективної компенсації у разі націоналізації або експропріації таких інвестицій. Згідно з

цими договорами, Росія прямо погодилася вирішувати свої спори з іноземними

33 Розпорядження Президента Російської Федерації Пр - 1550 від 26 серпня 2021 р. , п.2: "2. Уряду Російської Федерації спільно з органами виконавчої влади Республіки Північна Осетія – Аланія та державною корпорацією розвитку “ВЕБ.РФ” опрацювати питання про участь ВЕБ.РФ у фінансуванні промислових, інфраструктурних та експортних проектів на території Республіка Північна Осетія – Аланія, та звернути особливу увагу на заходи зі стимулювання використання наявної інфраструктури, перш за все промислової. Строк – 1 листопада 2022 р

Відповідальні: Мішустін М.В., Міняйло С.І., Шувалов І.І..”

34 Росія уклала (безпосередньо або спочатку як СРСР, а потім приєдналася до) договорів з: Україною (27 листопада 1998 р.), Чеською Республікою ( 05 квітня 1994 р.), Словаччиною (30 листопада 1993 р.), Німеччиною (13 червня 1989 р.), Францією (04 липня 1989 р., з продовженням строку застосування 6 лютого 1992 р.), Великою Британією (6 квітня 1989 р.); США (3 квітня 1992 р.), Сінгапур (27 вересня 2010 р.), Японія (13 листопада 1998 р.), Швейцарія (1 грудня 1990 р.), Швеція (19 квітня 1995 р.), Південний Африка (23 листопада 1998 р.), Норвегія (4 жовтня 1995 р.), Польща (02 жовтня 1992 р.), Люксембург (09 лютого 1989 р.), Литва (29 липня 1999 р.), Нідерланди (5 жовтня 1989 р.).

інвесторами в арбітражному суді, і що такі арбітражні рішення будуть обов'язковими для Росії.35

Відтоді, як визнали міжнародні арбітражні трибунали, Росія порушила ці зобов'язання

щодо захисту інвесторів, експропріюючи або іншим чином неправомірно поводячись з

іноземними інвестиціями. Відтоді інвестори подали позови проти Росії на сотні мільярдів

доларів, а переважна більшість арбітражних трибуналів винесли рішення на користь

інвесторів. Росія добровільно не виконала жодне з них. Арбітражне рішення у розмірі 57

мільярдів доларів США, винесене проти Росії за експропріацію нафтової компанії ЮКОС,

є, мабуть, найвідомішим рішенням, від виконання якого Росія наполегливо ухиляється,36

але воно є одним із багатьох.37 Незважаючи на те, що невиконання Росією арбітражних

рішень зазвичай залишається нерозголошеним, Росія оголосила про арбітражне рішення на

суму 1,3 мільярда доларів США у 2018 році на користь українського комерційного банку

Ощадбанк, активи якого, як встановив арбітражний трибунал, Росія експропріювала після

військового захоплення Криму в 2014 році. Міністерство юстиції Росії заявило, що не

визнає рішення, оскільки арбітражний суд нібито не має юрисдикції.38

За межами своїх кордонів Російська Федерація цілеспрямовано не зберігає жодних

активів, які вона вважає доступними для стягнення з метою виконання чи арешту з боку

міжнародних кредиторів.

Незважаючи на те, що державні компанії, створені Російською Федерацією (зокрема

ДКР “ВЕБ.РФ”), можливо, не були створені для конкретної мети, фактичний поточний

ефект від постійного та тривалого використання цих компаній з боку Російської Федерації

полягала в спробі зберегти активи Російської Федерації поза досяжністю міжнародних

кредиторів і ухилитися від виконання міжнародних грошових зобов’язань Росії.

Висновки щодо характеру/контексту діяльності ДКР “ВЕБ.РФ” та (відсутності) її

операційної незалежності

ЄСПЛ постановив, що фактори, які необхідно враховувати для цієї частини тесту,

включають “характер діяльності [компанії], тобто чи виконує юридична особа публічну

функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється.

Наприклад, Суд встановив, що юридичні особи можуть вважатися “урядовими

організаціями”, якщо вони виконують певні державні обов'язки під наглядом державних

органів...”.39

Верховний Суд у справі Промінвестбанку постановив, що “якщо юридична особа

фактично виконує функції державного органу, тобто є alter ego ("другим я") такої

35 Наприклад, див. Нідерландсько-російський БІТ, який передбачав наступне: “Стаття 9. 1) Усі спори між однією Договірною Стороною та інвестором іншої Договірної Сторони щодо інвестицій останньої вирішуються, якщо це можливо, мирним шляхом. 2) Спори щодо розміру або порядку виплати компенсації відповідно до статті 6 цієї Угоди або щодо безоплатної передачі, як визначено в статті 4 цієї Угоди, які не можуть бути врегульовані мирним шляхом протягом шести місяців з дати, коли будь-яка зі сторін спору звернулася з проханням про мирне врегулювання, можуть бути передані інвестором до міжнародного арбітражу або примирення. 3) Кожна Договірна Сторона цим погоджується на передачу спорів, зазначених у пункті 2 цієї статті, до міжнародного арбітражу або примирення. ..."

36 Стаття “Росія програла заявку на скасування рішення у розмірі 50 мільярдів доларів у справі ЮКОСа”, Bloomberg, дата 20 лютого 2024 р., (https://www.bloomberg.com/news/articles/2024-02-20/russia-loses-bid-to-overturn-50-billionaward-in-yukos-case).

37 Перелік публічно оприлюднених міжнародних арбітражних рішень, винесених проти Росії, опублікований Центром публічної політики ЮНКТАД, процитовано 25 квітня 2024 року (https://investmentpolicy.unctad.org/investment-dispute-settlement/country/175/russian-federation/investor).

38 Стаття під назвою "Мін'юст РФ не визнає рішення про відшкодування збитків Ощадбанку в розмірі 1,3 млрд доларів США", Інтерфакс, 27 листопада 2018 (https://www.interfax.ru/business/639581)

39Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви No 39483/05 та 40527/10, §189, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому.

держави, на майно, формально належне такій юридичній особі, може бути звернене

стягнення за боргами держави (суд нехтує формальною відокремленістю майна цієї

юридичної особи від майна держави)”.40 Верховний Суд постановив, що фактори, які

необхідно враховувати, включають “чи утворена компанія для виконання комерційних

цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним органам (тобто здійснює

публічну функцію, не характерну для приватних осіб)”.41 Верховний Суд визнав ДКР

“ВЕБ.РФ” alter ego РФ, виходячи з того, що ДКР “ВЕБ.РФ” переслідував публічну мету,

встановлену Російською Федерацією, і що його функції включали функції, подібні до

функцій державного органу.42

У цій справі, виходячи з наведених доказів, ДКР “ВЕБ.РФ” була створена для

здійснення публічної функції (забезпечення довгострокового соціально-економічного

розвитку РФ, створення умов для вирішення соціальних проблем її громадян та

суспільства) під наглядом російських державних органів. Російські державні посадові

особи, які не мають функцій корпоративного управління в ДКР “ВЕБ.РФ”, включаючи,

зокрема Президента Путіна В.В., регулярно приймають рішення з операційних питань

діяльності ДКР “ВЕБ.РФ”. Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ” діє як інструмент Російської

держави.

Відокремлення майна компанії від власності держави: незважаючи на формальне

відокремлення активів, Російська Федерація фактично оперує активами ДКР “ВЕБ.РФ” так, ніби вони належать безпосередньо Російській Федерації

Формально активи ДКР “ВЕБ.РФ” відокремлені від активів Російської держави.

Згідно з частиною 1.1. статті 5 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ” майно ДКР “ВЕБ.РФ” належить

йому на праві власності. Однак фактична реальність зовсім інша.

Активи ДКР “ВЕБ.РФ” включають: (а) активи колишнього Банку

зовнішньоекономічної діяльності СРСР, (б) прибуток ДКР “ВЕБ.РФ”, отриманий за

результатами його діяльності та направленого до фондів ДКР “ВЕБ.РФ”, (в) майнові

внески Російської Федерації, зокрема субсидії у вигляді майнових внесків Російської

Федерації, добровільних майнових внесків та пожертвувань та інші надходження43.

Статутний капітал ДКР “ВЕБ.РФ” формується, зокрема, з акцій відкритого

акціонерного товариства “Російський банк розвитку” і “Державного спеціалізованого

Російського експортно-імпортного банку”, що перебувають у федеральній власності, та

іншого майна за рішенням Уряду Російської Федерації для забезпечення формування

статутного капіталу ДКР “ВЕБ.РФ”.

Статутний капітал ДКР “ВЕБ.РФ” може бути збільшений за рішенням Уряду

Російської Федерації за рахунок додаткових майнових внесків Російської Федерації,

зокрема субсидій у вигляді майнового внеску Російської Федерації. Як майновий внесок

можуть виступати підприємства як майнові комплекси, майно федеральних державних

установ та інше майно, що перебуває в державній власності.44.

40 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111. (Курсив додано)

41 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §111. (Курсив додано)

42 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §113-118.

43 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 1 статті 5

44 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частини 1-3 статті 18

ДКР “ВЕБ.РФ” на підставі окремих рішень Уряду Російської Федерації має право

здійснювати довірче управління федеральним майном і зберігання федерального майна45.

Відповідно до положень частини 5 статті 3 Закону про ДКР “ВЕБ.РФ”: “ВЕБ.РФ

приймає участь на виконання рішень Президента Російської Федерації та Голови Уряду

Російської Федерації в реалізації проектів ВЕБ.РФ, які мають загальнодержавне,

стратегічне чи пріоритетне значення для економіки Російської Федерації, які не

відповідають основним напрямкам, показникам. Обмеженням або принципам

інвестиційної та фінансової діяльності ВЕБ.РФ, в порядку, встановленому даним

Федеральним законом. На виконання кожного з вказаних рішень Президента Російської

Федерації або Голови Уряду Російської Федерації Уряд Російської Федерації визначає

джерела фінансування відповідного проекту ВЕБ.РФ…”

ДКР “ВЕБ.РФ” використовує своє майно виключно для досягнення мети, заради

якої він створений46.

Враховуючи викладене фактично прибуток ДКР “ВЕБ.РФ” направляється на

реалізацію державних програм РФ.

Правило, розроблене ЄСПЛ щодо цієї частини тесту, полягає в тому, що компанія,

швидше за все, буде alter ego, коли “держава здійснювала значний контроль над

активами компанії”.47 Верховний Суд постановив у справі Промінвестбанку щодо ДКР

“ВЕБ.РФ”, що "держава розпоряджається [майном ДКР “ВЕБ.РФ”] як своїм власним", а

тому "майно Російської Федерації та ДКР “ВЕБ.РФ” змішується настільки, що немає

підстав вважати його власністю юридичної особи, а не Російської Федерації".48

У цьому випадку, незважаючи на формальне розмежування власності між власністю

держави і ДКР “ВЕБ.РФ”, у фактичній та економічній реальності такого розмежування не

існує. Російська держава регулярно розпоряджається активами ДКР “ВЕБ.РФ” так, ніби

вони належать самій Російській Федерації. Таким чином, активи, що належать ДКР

“ВЕБ.РФ”, явно не мають фактичного економічного відокремлення.

Висновок – Відповідач є alter ego Російської Федерації

Підсумовуючи вищевикладене, Суд дійшов наступних висновків:

По-перше, що стосується правового статусу, ДКР “ВЕБ.РФ” була створена державою,

100 статутного капіталу якої належить державі і яка перебуває під її пильним контролем,

для виконання суто публічних функцій, і діє у рамках спеціального правового режиму,

відмінного від російського законодавства загального застосування. Хоча ДКР “ВЕБ.РФ”

формально існує як окрема юридична особа, це формальне відокремлення Відповідача від

держави зводиться нанівець іншими факторами, розглянутими вище і підсумованими

нижче.

По-друге, очевидна явна відсутність інституційної незалежності Відповідача від

Російської держави. Російська Федерація є єдиним контролером ДКР “ВЕБ.РФ”. Органи

корпоративного управління Відповідача перебувають під виключним контролем держави.

45 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, п.17 частини 4 статті 3

46 Див. Федеральний Закон “Про державну корпорацію розвитку “ВЕБ. РФ” від 17.05.2007 № 82-ФЗ, частина 3 статті 5

47Див.: Liseytseva and Maslov v. Russia (dec.), заяви No 39483/05 та 40527/10, §190, ЄСПЛ, від 09 січня 2015 року, та справи, наведені в ньому. (Акценти додано.)

48 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §119: “ 119. ... Майно РФ і ВЕБ змішується настільки, що немає підстав вважати його власністю юридичної особи, а не РФ."

Отже, Відповідач має абсолютну інституційну залежність від державного керівництва

Російської Федерації.

По-третє, стосовно характеру/контексту діяльності та операційної незалежності, ДКР

“ВЕБ.РФ” була створена для виконання публічної функції (забезпечення довгострокового

соціально-економічного розвитку РФ, створення умов для вирішення соціальних проблем

її громадян та суспільства) під наглядом російської державної влади. Крім того, ДКР

“ВЕБ.РФ” використовується російським державним керівництвом як інструмент для

досягнення соціально-економічних цілей Росії. Російські державні посадовці, які не мають

жодних функцій корпоративного управління в ДКР “ВЕБ.РФ”, зокрема президент Путін

В.В. регулярно приймають рішення щодо операційних питань діяльності ДКР “ВЕБ.РФ”.

Таким чином, ДКР “ВЕБ.РФ” діє як інструмент Російської держави.

По-четверте, незважаючи на формальне розмежування власності між власністю

держави і ДКР “ВЕБ.РФ”, у фактичній та економічній реальності такого розмежування не

існує. Російська держава регулярно розпоряджається активами ДКР “ВЕБ.РФ” так, ніби

вони належать безпосередньо Російській Федерації.

З наведених вище причин, виходячи із застосованих правових критеріїв, Відповідач є

alter ego Російської Федерації.

Відповідач несе солідарну відповідальність з Російською Федерацію за заподіяну шкоду

Відповідно до судової практики, визнання компанії alter ego держави саме по собі

означає, що вони несуть відповідальність за борги один одного. Верховний Суд у справі

Промінвестбанку зазначив, що “загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність

за дії державних органів та її органи, навіть якщо вони є формально окремими

юридичними особами, несуть відповідальність за дії та борги держави...” 49.

Крім того, відповідальність, про яку йде мова, є солідарною відповідальністю.

Цивільний кодекс України визначає солідарну відповідальність боржників наступним

чином:

“Стаття 543. Солідарний обов'язок боржників

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право

вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом,

так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних

боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде

виконаний у повному обсязі.”.

Відповідно до Цивільного кодексу України солідарний обов'язок виникає у боржників

у випадках, передбачених договором або законом:

“Стаття 541. Солідарне зобов'язання

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених

договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.”.

При цьому між Позивачем та Російською Федерацією виникли деліктні (позадоговірні)

зобов'язання. Однак не існує жодного закону чи нормативно-правового акта, який би

регулював, який вид відповідальності застосовується до відповідальності Відповідача.

Зокрема, відсутній закон, який би прямо регулював солідарну відповідальність первинного

49 Див. постанову Верховного Суду України від 20 липня 2022 року у справі № 910/4210/20, §101

боржника та його alter ego в рамках положення про загальну деліктну відповідальність

українського законодавства, тобто статті 1166 ЦК. І це не дивно, адже юридичне поняття

alter ego було введено в українську правову систему і в виконавчу практику лише кілька

років тому.

Разом з тим, Цивільний кодекс України прямо передбачає можливість застосування

права за юридичною аналогією у випадку, якщо правовідносини прямо не регулюються

ЦК. Стаття 8 Цивільного кодексу України передбачає:

“Стаття 8. Аналогія

Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного

законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу,

інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні

відносини (аналогія закону).

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин

вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія

права)”.

Виходячи з вищевикладеного, Російська Федерація та Відповідач у цій справі як alter

ego Російської Федерації, за юридичною аналогією, несуть солідарну відповідальність за

статтею 543 ЦК України.

Щодо розподілу судових витрат Суд відзначає наступне.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 ГПК судові витрати складаються з судового збору

та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи,

належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов’язані із залученням свідків,

спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов’язані з

витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням,

забезпеченням доказів; пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для

розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За приписами частини 8 статті 129 ГПК: “Розмір судових витрат, які сторона

сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на

підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються

до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення

суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це

відповідну заяву”.

06.11.2023 та 13.12.2023 позивач подав до Суду докази понесених у процесі розгляду

справи судових витрат на загальну суму 286 541,56 грн. На підтвердження розміру

додатково понесених судових витрат позивач подав до Суду: акти наданих послуг №3 від

06.11.2023 на суму 249 941,41 грн. та № 4 від 13.12.2023 на суму 36 600,15 грн., що містять

перелік наданих послуг з правничої допомоги, де серед іншого зазначено про витрати на

здійснення відправлення учасникам справи процесуальних документів, витрати на оплату

послуг нотаріуса за посвідчення перекладу процесуальних документів на російську мову,

витрати на проведення IТ-дослідження та витрати на оплату послуг перекладача; акт від

06.11.2023 приймання-передачі наданих послуг за договором послуг письмового та усного

перекладу б/н від 07.12.2023 на суму 8000,00 грн.; довідки приватного нотаріуса від

24.07.2023 та від 05.10.2023 про оплату нотаріальних послуг на суму 2800,00 грн. за

посвідчення достовірності підпису перекладача на перекладах процесуальних документів;

договір про надання послуг від 24.10.2023 № 24102023; акт приймання-передачі виконаних

робіт від 01.11.2023 № 1; акт прийому-передачі виконаних робіт від 03.07.2023 № 2 на

виконання договору про надання послуг у сфері IT-досліджень та платіжну інструкцію №

0.0.3079422477.1 від 04.07.2023 на суму 500,00 грн. Матеріали справи містять поштові

33 розрахункові квитанції на загальну суму 61 941,56 грн., які надавалися позивачем під час

розгляду справи на підтвердження направлення процесуальних документів відповідачу та

третій особі.

Таким чином, позивачем у встановлений процесуальним законом термін та спосіб

було заявлено про судові витрати.

Суд вважає обґрунтованими та доведеними вищезазначені витрати позивача за

вчинення нотаріальних дій, послуги у сфері IT-дослідження, послуги перекладача, які були

обов'язковими з урахуванням необхідності здійснення перекладу процесуальних

документів на російську мову, а також поштові витрати.

Вирішуючи питання про розподіл витрат, пов'язаних з наданням правничої

допомоги адвокатом у цій справі в заявленому розмірі, судом враховано, що розмір

гонорару визначено за погодженням адвоката з клієнтом та є фіксованим, послуги адвоката

були реально надані позивачу і це підтверджується матеріалами справи, також судом

враховано рівень складності, юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та

обґрунтованість підготовлених у процесі вироблення правової позиції та поданих до суду

адвокатом документів, збору доказів, їх значення для спору та те, що адвокатом

здійснювалося представництво інтересів позивача у судових засіданнях, про що свідчать

наявні матеріалах справи протоколи судових засідань.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 ГПК, розмір витрат

на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється та розподіляється

судом відповідно до умов договору про надання правничої допомоги у разі надання

відповідних доказів про обсяг наданих послуг та виконаних робіт та їхню вартість, як уже

сплаченої, так і такої, яка тільки підлягає сплаті (буде сплачена в майбутньому)

відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу

наданих послуг та виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами

розгляду справи незалежно від того, їх вартість вже фактично сплачена стороною/третьою

особою або має бути сплачена (п. 1 ч.2 ст.126 ГПК).

У розумінні положень частини 5 статті 126 ГПК зменшення суми судових витрат на

професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі

клопотання іншої сторони у разі, якщо на її думку, недотримані вимоги щодо

пропорційності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим

на виконання робіт. Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має

права вирішувати питання щодо зменшення суми судових витрат на професійну правничу

допомогу, що підлягають розподілу за власною ініціативою.

Таким чином, з урахуванням складності справи та наданих адвокатом послуг, часу,

витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягу наданих послуг, суд вважає

докази такими, які підтверджують витрати позивача на професійну правничу допомогу.

За приписами частини 6 статті 126 ГПК, обов'язок доведення невідповідності витрат

покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату

правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому

заперечень щодо наданих позивачем доказів із заявою про розподіл судових витрат від

відповідача не надходило.

При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від

його сплати в силу приписів п. 22 частини 1 статті 5 Закону України “Про судовий збір” -

від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються

позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про

відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою

окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до

вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення,

перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення

права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до частини 2 статті 129 ГПК судовий збір, від сплати якого позивач у

встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно

розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 4 Закону України “Про судовий збір” судовий збір справляється у

відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого

законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до

суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання

до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає

1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних

осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки 1,5% від суми позову перевищує суму 350 розмірів прожиткового мінімуму

для працездатних осіб, то судовий збір за розгляд даної справи складає максимальну суму

939 400,00 грн.

Так як позов задоволено повністю, то зазначений розмір судового збору підлягає

стягненню з відповідача до Державного бюджету України у повному обсязі.

Керуючись ст. 74, 76-77, 123, 129, 233, 236-241,326-327 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити у повному обсязі.

Стягнути солідарно з Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН

1077711000102; 125009, Російська Федерація, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) та

держави Російська Федерація (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, 14,

будівля 1) на користь Фермерського господарства “СЮ ЖНИВА” (код ЄДРПОУ 42885568;

місцезнаходження: 69041, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Дніпровські зорі, буд. 1-

А) грошові кошти у розмірі 3 812 140 896,11 грн. (три мільярди вісімсот дванадцять

мільйонів сто сорок тисяч вісімсот дев’яносто шість гривень 11 коп.) в рахунок

відшкодування завданої шкоди.

Стягнути з Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН 1077711000102;

125009, Російська Федерація, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) на користь

Фермерського господарства “СЮ ЖНИВА” (код ЄДРПОУ 42885568; місцезнаходження:

69041, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Дніпровські зорі, буд. 1-А) витрати, пов’язані

з розглядом справи, у розмірі 286 541,56 грн. (двісті вісімдесят шість тисяч п’ятсот сорок

одну гривню 56 коп.).

Стягнути з Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (код ОДРН 1077711000102;

125009, Російська Федерація, м. Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10) в дохід Державного

бюджету України (отримувач: ГУК у Зап.обл/м.Зап.Вознес./22030101, код отримувача (код

за ЄДРПОУ) 37941997, Банк отримувача: Казначейство України (ел.адм.подат.), код банку

отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача UA768999980313131206083008513)

939 400,00 грн. (дев’ятсот тридцять дев’ять тисяч чотириста гривень) судового збору.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

У зв`язку із введенням із 05 год. 30 хв. 24.02.22 воєнного стану в Україні Указом Президента України від 24.02.22 № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні” через військову агресію Російської Федерації проти України … рішення складено 02.07.24.

Суддя О.О. Юлдашев

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

до уваги відповідача: Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ” (125009, Російська Федерація, м.Москва, вул. Воздвиженка, буд. 10, код ОДРН 1077711000102) та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Держава Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації усправі № 908/1100/22(908/2326/23)