Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ДО УВАГИ!!! Учасників у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка” по справі № 908/3605/21 (908/1615/25). Суддя Черкаський В.І.
номер провадження справи 21/16/21
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.08.2025 Справа № 908/3605/21 (908/1615/25)
м. Запоріжжя Запорізька область
Господарський суд Запорізької області у складі судді Черкаського Володимира Івановича, при секретарі Подгайній В.О., розглянувши у судовому засіданні матеріали справи № 908/3605/21 (908/1615/25)
За позовною заявою - ліквідатора ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” Забродіна О.М. (а/с 76, м. Запоріжжя, 69019, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)
до відповідача 1 - Акціонерного товариства “МЕГАБАНК” (вул. Січових Стрільців, буд. 17, м. Київ, 04053, код ЄДРПОУ 09804119, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)
до відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” (вул. Дніпровське шосе, буд. 13, м. Запоріжжя, 69069, код ЄДРПОУ 41813157, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)
про визнання договору недійсним
в межах провадження у справі № 908/3605/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка” (вул. Степова, б. 246, с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський район, Запорізька область, 71313, код ЄДРПОУ 19275366, не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІКС)
Ліквідатор - Забродін Олексій Михайлович (адреса для листування: а/с 76, м. Запоріжжя, 69019, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)
За участю представників сторін:
не з’явились
СУТЬ СПОРУ:
До системи “Електронний суд” від ліквідатора ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” Забродіна О.М. надійшла позовна заява від 29.05.2025 (вх. № 1762/08-07/25 від 29.05.2025) до відповідача 1 - Акціонерного товариства “МЕГАБАНК”, відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” про визнання договору недійсним, відповідно до якої просить суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості, серія та номер: 927, виданий 21.08.2019 Кардаш Я.О., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу, укладений між Акціонерним товариством “МЕГАБАНК” (код ЄДРПОУ 09804119) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” (код ЄДРПОУ 41813157).
- відстрочити сплату судового збору до розгляду Господарським судом Запорізької області позову по суті.
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 29.05.2025 розгляд позовної заяви (єдиний унікальний номер 908/1615/25) передано на розгляд судді Черкаського В.І.
Ухвалою від 10.06.2025 позовну заяву ліквідатора ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” Забродіна О.М. від 29.05.2025 (вх. № 1762/08-07/25 від 29.05.2025) до відповідача 1 - Акціонерного товариства “МЕГАБАНК”, відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” про визнання договору недійсним прийнято до розгляду в межах провадження у справі № 908/3605/21 про банкрутство ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” та відкрито провадження з розгляду позовної заяви. Ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Підготовче засідання призначено на 10.07.2025, 15 - 00. Позовну заяву ліквідатора ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” Забродіна О.М. від 29.05.2025 (вх. № 1762/08-07/25 від 29.05.2025) в частині відстрочення сплати судового збору до ухвалення судом рішення задоволено. Відстрочено сплату судового збору у розмірі 4 844 грн. 80 коп. за подання позовної заяви від 20.01.2025 (вх. № 204/08-07/24 від 21.01.2025) до ухвалення судом рішення.
16.06.2025 до підсистеми “Електронний суд” від представника АТ “МЕГАБАНК” Хоміча А.А. надійшла заява (вх. № 12299/08-08/25 від 16.06.2025) в якій просить суд, проводити судове засідання, призначене на 10.07.2025 року об 15:00, з розгляду справи № 908/3605/21 (908/1615/25) у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за участю представника АТ “МЕГАБАНК”, адвоката Хоміча Артема Анатолійовича з використанням технічних засобів.
Ухвалою від 18.06.2025 заяву представника АТ “МЕГАБАНК” Хоміча А.А. (вх. № 12299/08-08/25 від 16.06.2025) задоволено.
Ухвалою від 10.07.2025 відкладено підготовче засідання на 31.07.2025, 12 - 00.
Ухвалою від 31.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 07.08.2025, 09 - 30.
До системи “Електронний суд” від представника Товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” Коноваленко О.О. надійшла заява від 02.08.2025 (вх. № 15610/08-08/25 від 04.08.2025) в якій просить суд надати можливість приймати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми “Електронний суд”.
Ухвалою від 04.08.2025 заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” Коноваленко О.О. від 02.08.2025 (вх. № 15610/08-08/25 від 04.08.2025) задоволено. Ухвалено здійснити судове засідання 07.08.2025, 09 - 30 у справі № 908/3605/21 (908/1615/25) в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв’язку ЄСІКС.
06.08.2025 до підсистеми “Електронний суд” від ліквідатора ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” Забродіна О.М. надійшла заява від 06.08.2025 (вх. № 15933/08-08/25 від 07.08.2025) про проведення засідання за відсутності представника.
У судовому засіданні додаткові докази приєднано до матеріалів справи.
Судове засідання 07.08.2025 здійснювалось у режимі відеоконференції із застосування підсистеми відеоконференцзв’язку ЄСІКС.
Представник позивача у попередніх засіданнях підтримав позовні вимоги на підставах, викладених у позовній заяві та просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідачі проти позову заперечили з підстав поданих відзивів.
У судовому засіданні 07.08.2025 суд в порядку ст. 208 Господарського процесуального кодексу України заслухав вступне слово відповідача 1.
У судовому засіданні 07.08.2025 на стадії проголошення вступного слова відповідача 1 оголошувалась перерва до 07.08.2025, 15 -30. Судове засідання продовжено 07.08.2025, 15 - 30.
Після перерви представники сторін у судове засідання не з’явились, до відеоконференції не приєднались.
У судовому засіданні 07.08.2025 винесено скорочене (вступна та резолютивна частини) рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
УСТАНОВИВ:
Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.
21 жовтня 2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства. Частиною 4 Прикінцевих та перехідних положень встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Господарський суд Запорізької області у складі судді Черкаського В.І. здійснює провадження у справі № 908/3605/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка”. Наразі у справі триває ліквідаційна процедура, повноваження ліквідатора виконує арбітражний керуючий Забродін Олексій Михайлович.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги наступним.
Між ТОВ “ВП “Електротехніка” та АТ “МЕГАБАНК” були укладені наступні правочини: Генеральний договір на здійснення кредитних операцій № ГД-04/2011 від 23.03.2011; Кредитний договір № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017; Іпотечний договір № 05/2011-і від 24.03.2011; Іпотечний договір № 09/2011-і від 08.07.2011; Договір № 04/2011-з від 23.03.2011 застави рухомого майна; Договір № 04/2011-з2 від 23.03.2011 застави рухомого майна; Договір № 05/2011-з від 31.03.2011 застави рухомого майна.
Кредитний договір № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017 в частині повернення отриманого кредиту в повному обсязі діяв до 16 години 00 хвилин 17 серпня 2020 року, відповідно до п. 1.1 та п. 4.2.1 договору.
Натомість, відповідно до вимоги (повідомлення) № 13-6237 від 17.07.2019 АТ “МЕГАБАНК” повідомив ТОВ “ВП “Електротехніка” про дострокове розірвання кредитного договору та необхідність повернення отриманого кредиту, посилаючись на п. п. 4.3.1, 4.3.6, 4.3.13 договору, тобто на те, що у 2018 році відбулися істотні зміни в структурі активів підприємства та джерел їх формування, які на думку Кредитодавця можуть призвести до погіршення його фінансового стану та(або) невиконання ним зобов’язань за Договором. Борг ТОВ “ВП “Електротехніка” за кредитом становив 15 905 833, 33 грн., з яких: сума отриманого кредиту 15 000 000, 00 грн., сума нарахованих та несплачених процентів 155 833, 33 грн, сума штрафу 750 000, 00 грн.
Зазначені Банком підстави є формальними, не підтверджені жодним документом.
Відповідно до звітності за 2018 рік, вартість активів підприємства суттєво не змінилась на початок та кінець 2018 року.
Відповідно до вимоги банку від 19.07.2019 року борг за тілом кредиту взагалі був відсутній, борг за процентами 155 833, 33 грн.
Зазначене вказує, на зловживання банком, та відсутність підстав для звернення стягнення на майно Боржника.
У подальшому, на підставі Кредитного договору № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017, Іпотечного договору № 05/2011-і від 24.03.2011, Іпотечного договору № 09/2011-і від 08.07.2011, вимоги (повідомлення) № 13-6237 від 17.07.2019, виданої АТ “МЕГАБАНК”, банком укладено договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості, серія та номер: 927, виданий 21.08.2019, видавник: Кардаш Я.О., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу, а саме:
- виробничий цех літ. Ю, загальною площею 2 432, 7 кв.м. за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вулиця Сапожнікова Георгія, будинок 10, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 148449123101;
- прибудова літ. А3, вбиральня літ. Ж1, склад літ. Ч2, вольєр літ. Ф, вольєр літ. Ф1 за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вулиця Сапожнікова Георгія, будинок 10, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 148585823101;
- виробничі приміщення літ. А, А1, А2, літ. Ч, компресорна літ. Г, КПП літ. Д, приміщення комірника літ. К, склад продукції літ. Л, склад літ. М, навіс літ. Е, адміністративно-побутовий корпус літ. О-2, вбиральня літ. Р, КТП літ. П, за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вулиця Сапожнікова Георгія, будинок 10, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 148382023101;
- контрольно-пропускний пункт літ. Д, за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вулиця Сапожнікова Георгія, будинок 10, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 148542323101.
ТОВ “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” придбало зазначене вище майно в АТ “МЕГАБАНК” за ціною 8 030 000, 00 грн. Висновок про вартість майна, видано суб’єктом оціночної діяльності ТОВ “САБО МАКРО” від 14.08.2019.
Відповідно до Висновку про вартість того ж самого майна за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вулиця Сапожнікова Георгія, будинок 10, виконаного ТОВ “Земля Плюс 2006” на замовлення арбітражного керуючого Забродіна Олексія Михайловича, загальна ринкова вартість об’єктів нерухомості, станом на 14.08.2019 становить з ПДВ 13 687 568, 00 грн.
Таким чином, враховуючи все вищевикладене, майно ТОВ “ВП “Електротехніка” вибуло із володіння Товариства за заниженою вартістю, тобто договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості, серія та номер: 927, виданий 21.08.2019, видавник: Кардаш Я.О., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу, укладений між Акціонерним товариством “Мегабанк” (ЄДРПОУ - 09804119) та ТОВ “ЗАПОРІЖРЕТЕЙЛ 2017” (ЄДРПОУ - 41813157) має ознаки фраудаторного.
Відповідач 1 проти позову заперечив з підстав, наданого суду відзиву, просить у задоволенні позовної заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна, укладеного 21.08.2019 між АТ “МЕГАБАНК” та ТОВ “Запоріжретейл 2017” відмовити повністю, як такий, що не ґрунтується на належних доказах та не відповідає вимогам чинного законодавства. Залишити оспорюваний правочин у силі як законний, чинний і такий, що не має ознак фраудаторності враховуючи наступне.
Позовна заява арбітражного керуючого як ліквідатора ТОВ “ВП “Електротехніка” не містить належного юридичного обґрунтування та фактичного підґрунтя для визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним. Формальне посилання на факт різниці у вартості майна, проданого банком, та вартості, визначеної альтернативною оцінкою, не є достатнім аргументом для висновку про фраудаторний характер правочину.
Правочин було укладено у межах чинного кредитного договору, який передбачав дострокове припинення та реалізацію предмета застави. Продаж здійснено банком - забезпеченим кредитором, в рамках реалізації своїх договірних і майнових прав. Покупець - юридична особа, щодо якої не встановлено жодної правової пов’язаності з боржником чи банком. Оплата за майно відбулася, правочин належно оформлений і зареєстрований. Ці обставини свідчать про легальність і дійсність укладеного договору.
Отже, надана суду позовна заява, за своєю природою, має характер ретроспективної переоцінки господарських рішень, вчинених до відкриття процедури банкрутства, без належної правової мотивації, фактичного підґрунтя та правового складу фраудаторного правочину. Вона спрямована на перегляд правомірної реалізації забезпечення, що не узгоджується із законодавчими принципами захисту права кредитора, стабільності договірних зобов’язань та балансу інтересів сторін у процедурі неплатоспроможності.
У позовній заяві не надано жодного доказу того, що покупець майна ТОВ “Запоріжретейл 2017” є пов’язаною або афілійованою особою з боржником або банком. Відсутні будь-які дані про збіг учасників, засновників, посадових осіб чи інші ознаки корпоративного чи особистого контролю. Також не вказано на жодну обставину, яка б могла свідчити про попередню змову або координацію дій між сторонами договору. Факт нотаріального посвідчення договору, реєстрації переходу права власності та фактичного виконання грошового зобов’язання свідчать про відсутність ознак фіктивності, симуляції або обходу норм матеріального права.
Також, у позовній заяві відсутнє повноцінне обґрунтування щодо конкретного порушення інтересів інших кредиторів, які могли б претендувати на спірне майно або його еквівалент. Не подано жодного доказу того, що спірне майно було єдиним ліквідним активом боржника або що його реалізація якимось чином порушила черговість чи пропорційність задоволення вимог інших кредиторів. Навпаки, реалізація предмета іпотеки є реалізацією забезпеченого зобов’язання, що не суперечить загальним засадам цивільного та господарського права, у тому числі в контексті неплатоспроможності.
З огляду на викладене, твердження Позивача про фраудаторний характер правочину не ґрунтуються на встановлених об’єктивних фактах, які мали б юридичне значення для висновку про недійсність договору. У позовній заяві відсутні належні докази наявності умисної протиправної мети, афілійованості сторін, координації дій або порушення принципів добросовісності у розпорядженні активами. Відповідно, підстави для кваліфікації договору купівлі-продажу від 21.08.2019 як фраудаторного є необґрунтованими, а сама позовна вимога - юридично неспроможною.
Відповідач 2 проти позову заперечив з підстав, наданого суду відзиву, просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Зазначає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, висновок є помилковим та ґрунтується на невірному розумінні обставин справи. Також, ліквідатором не доведено належними та допустимими доказами та наявність зловживань з боку відповідача-1 під час звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, висновок про фраудаторність відповідного правочину є необґрунтованим.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частинами 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства визначає спеціальні підстави для заявлення вимог про визнання недійсними правочинів за участю боржника.
Відповідно до абз. 1, 3 ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав, зокрема, боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим.
Як свідчать абз. 1, 3 ч. 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав, зокрема, боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог).
При цьому Кодекс України з процедур банкрутства є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми Цивільного кодексу України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливого справедливого задоволення вимог кредиторів.
Водночас однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Між позивачем як позичальником та відповідачем-1 як кредитодавцем укладено Генеральний договір на здійснення кредитних операцій № ГД-04/2011 від 23.03.2011 (з додатковими угодами), в рамках якого було укладено Кредитний договір № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017 (з додатковими угодами) (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого відповідачем 1 було надано позивачу кредит у розмірі 13 531 450, 00 грн. строком з 18.08.2017 по 17.08.2020 зі сплатою 24 % річних (основне зобов’язання 1); у розмірі 15 000 000, 00 грн. строком з 25.04.2018 по 24.048.2020 зі сплатою 24 % річних (основне зобов’язання 2), разом - основне зобов’язання.
На забезпечення виконання основного зобов’язання між позивачем як іпотекодавцем та відповідачем-1 як іпотекодержателем було укладено:
Станом на 17.07.2019 у позивача виникла прострочена заборгованість за нарахованими та несплаченими процентами у розмірі 155 833, 33 грн., внаслідок чого у відповідача-1 виникло право вимагати дострокового повернення кредиту та всіх нарахованих процентів на підставі п. п. 4.3.1, 4.3.13 Кредитного договору № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017, положень розділів 5 Іпотечних договорів.
Відповідачем-1 було направлено на адресу позивача вимогу (повідомлення) від 17.07.2019 № 13-6237 щодо погашення заборгованості за Кредитним договором та попередження про звернення стягнення на предмети іпотеки за іпотечними договорами, в якій відповідач 1 вимагав від позивача в тридцятиденний строк сплатити заборгованість за кредитом у розмірі 15 905 833, 33 грн., та попередив, що у випадку невиконання зазначеної вимоги банк зверне стягнення на предмети іпотеки, в тому числі в позасудовому порядку відповідно до ст. 37 Закону України “Про іпотеку” № 898-ІV від 05.06.2003.
Зазначена вимога отримана керівником позивача Лисаком П.М. 17.07.2019 особисто, про що на примірнику вимоги є відповідна відмітка.
У встановлений у вимозі строк позивач не виконав основне зобов’язання внаслідок чого відповідач 1 набув право на звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки.
Відповідно до ст. 37 Закону України “Про іпотеку” № 898-ІV від 05.06.2003 Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки.
Правовою підставою для реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно (об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості), яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності (спеціальне майнове право) іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Рішення про реєстрацію права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність або спеціальне майнове право на нього за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов’язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Частиною 3 статті 13 Цивільного кодексу України визначено, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання “зловживання правом” необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права.
Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб’єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
У Постанові ВС від 05.04.2023 у справі № 920/10/21 (920/868/21) зазначено: “Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, а до введення в дію цього Кодексу - Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.
Згідно з частиною 1 статті 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування (частина друга статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства).
Відтак, положення статті 42 КУзПБ розширюють визначені приписами статті 215 ЦК України підстави для визнання недійсними правочинів та надають можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам Цивільного та Господарського законодавства, проте вчинена у період протягом трьох років, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам.
У Постанові ВС від 18.01.2024 у справі № 909/413/21 (909/649/22) зазначено що, фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов’язку.
Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов’язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається “про людське око”, таким критеріям відповідати не може.
У контексті цього спору, на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 “Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора”.
Водночас, категорія фраудаторності у галузі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами, зважаючи, що ч. 2 ст. 96 ЦК України вимагає, щоби юридична особа відповідала за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Тобто, боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов’язку перед кредитором. У зв’язку з цим можна розмежувати також критерії фраудаторності: об`єктивний - коли вчиняється правочин цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку за наявності існуючої вже заборгованості; суб’єктивний - усвідомлення боржником появи боргу в результаті укладення правочину, що повинно аналізуватися через призму економічної мети договору, сумлінність та добросовісність дій боржника, які мають бути спрямовані на погашення боргу, а не навпаки, на неможливість виконання зобов’язання.
У справі, яка розглядається, ключове значення має розуміння фраудаторності не як формального юридичного ярлика, що застосовується автоматично за наявності боргу та відчуженого майна, а як складного правового явища, яке потребує всебічного аналізу намірів боржника, економічної природи правочину та його реальних наслідків для кредиторів. Верховний Суд у своїх правових висновках справедливо вказує, що концепція фраудаторності у сфері банкрутства має превентивну функцію - не допустити виведення активів боржника за межі конкурсної маси у спосіб, що позбавляє інших кредиторів можливості на справедливе задоволення їхніх вимог. При цьому критично важливо встановлювати не лише об’єктивну наявність правочину у період наявності боргу, а й суб’єктивні мотиви боржника, його свідоме спрямування на створення умов, які унеможливлюють виконання зобов’язань.
Фраудаторність, у світлі цього підходу, має двокомпонентну природу. З одного боку, об’єктивний критерій - це сам факт укладення правочину, наслідком якого є виведення майна за наявності поточного зобов’язання. З іншого - суб’єктивна сторона - передбачає аналіз мотивів та обставин дій боржника: чи розумів він, що внаслідок цього договору його здатність виконати свої зобов’язання погіршиться, чи діяв він із наміром наданого преференційного задоволення інтересів одного з контрагентів чи був змушений діяти у ринкових умовах з метою мінімізації збитків або виконання забезпеченого зобов’язання.
У цьому контексті продаж майна, який здійснюється банком-кредитором у рамках реалізації іпотечного забезпечення, відповідно до умов договору, не може автоматично кваліфікуватися як фраудаторний. Наявність забезпеченого кредитного зобов’язання, припинення договору в порядку, передбаченому його умовами, та реалізація предмета іпотеки за ринковою на той час ціною - все це є формальними та економічними передумовами правомірного здійснення господарської діяльності.
Відповідно, на відміну від класичних випадків фраудаторності, у даній ситуації не вбачається ні свідомого ухилення боржника від відповідальності перед кредиторами, ні зловживання правом, ні ознак змови між сторонами договору.
У межах наведеного підходу Верховного Суду, правочин може визнаватися фраудаторним лише за умови, якщо буде доведено, що він був вчинений не з метою виконання зобов’язання, а з протилежною метою - уникнення його виконання, що по суті суперечить добросовісності як базовому принципу цивільного обороту.
Відсутність у наданих доказах елементів такої суб’єктивної спрямованості дій боржника та кредитора, навпаки, свідчить про господарсько обґрунтовану реалізацію забезпеченого активу у встановлений законом спосіб, а не про фраудаторність чи зловживання правом.
Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Слід зазначити, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.
Для визнання зобов’язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності сукупності наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов’язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву (Постанова ВС від 23.01.2024 у справі № 910/17628/18 (910/9045/22)).
20.08.2019 відповідач 1 здійснив звернення стягнення на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки за Іпотечними договорами. Звернення стягнення відбулось у позасудовому порядку підставі ст. 37 Закону України “Про іпотеку” № 898-ІV від 05.06.2003 та п. 5.2.1. Іпотечного договору № 05/2011-і від 24.03.2011 та Іпотечного договору № 09/2011-і від 08.07.2011 шляхом набуття його у власність за вартістю 8 030 000, 00 грн.
Станом на 20.08.2019 відповідач 1 набув право власності на майно, яке було предметом іпотеки відповідно до Іпотечних договорів, а зобов’язання відповідача за Кредитним договором у відповідній частині припинились.
Процедура банкрутства має на меті найбільш повне задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного боржника в порядку черговості, встановленої законом. Ступінь задоволення вимог кредиторів залежить від стану майна боржника. Тому КУзПБ передбачені заходи, спрямовані на збереження та поповнення майна боржника.
Добросовісний боржник має прагнути до задоволення вимог своїх кредиторів, для чого, зокрема, вчиняти дії, спрямовані на стягнення боргів від власних боржників, повернення майна, яке неправомірно перебуває в їх володінні. Оскільки такі дії спрямовані на поповнення майна боржника, то вони вчиняються на захист саме його прав. Водночас, з огляду на можливі дефекти волі боржника у цьому відношенні законодавством передбачено вчинення таких дій, в тому числі, хоч і від імені боржника, але незалежно від його волі чи навість всупереч їй, оскільки кредитори боржника мають похідний інтерес у вчиненні таких дій (Постанова ВС від 27.02.2024 року у справі № 910/15043/21 (910/13122/22)).
За правовою позицією Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13 укладення договору боржника поза межами “підозрілого періоду” (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, Постанова ВС від 27.03.2024 у справі № 908/3091/16 (908/1041/21)).
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України.
Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочину боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Частиною третьою статті 13 ЦК України унормовано, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов’язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов’язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.
Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов’язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (висновок у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів щодо його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24.03.2020 у справі № 704/1410/18, від 10.12.2021 у справі № 370/3154/14, а також у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі №904/7905/16).
Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 (пункт 153); постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 (п. 10.34); постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.11.2022 у справі № 44/380-б (910/16410/20), від 05.04.2023 у справі № 906/43/22 (906/459/22)).
Крім цього, формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори; щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19(905/2445/19)).
У постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) також міститься правовий висновок, згідно якого фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України.
Так, Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia (“суд знає закони”) неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Господарський суд, з’ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Покладений на суд обов’язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об’єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв’язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс (висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).
Отже, для повного і всебічного розгляду цієї справи важливим є встановлення та аналіз взаємозв’язку зазначених вище обставин (з метою з’ясування наявності у оспорюваних правочинів ознак фраудаторності), а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмові у задоволенні позовних вимог.
Постанова судової палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 924/408/21 (924/287/23) Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи.
Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. Висновок про вибуття майна з володіння власника внаслідок вчинення недійсного правочину саме поза його волею має ґрунтуватися на врахуванні підстав недійсності зазначеного правочину та належному з’ясуванні обставин, які свідчать про наявність відповідного дефекту волі при його укладенні, що не можна ототожнювати з дефектом мети фраудаторного договору.
Такими правочинами є правочини фізичних осіб, вчинені за межами їх дієздатності (статті 221 - 223, 226 ЦК України); правочини, вчинені без дозволу органів опіки і піклування (стаття 224 ЦК України); правочини, вчинені під впливом помилки (стаття 229 ЦК України), обману (стаття 230 ЦК України), насильства (стаття 231 ЦК України); правочини, вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (статті 232 ЦК України); правочини, вчинені від імені юридичної особи особою, що не мала повноважень діяти від імені юридичної особи, та не підтверджені діями юридичної особи про визнання такого правочину.
Встановлення наведених обставин є підставою для недійсності відповідного фраудаторного правочину, зокрема, за позовом арбітражного керуючого або кредитора у межах справи про банкрутство. Водночас відчужене у такий спосіб майно не можна за загальним правилом вважати таким, що вибуло з володіння боржника без його волі. Хоча воля боржника при укладенні фраудаторного правочину обумовлена наявністю у нього неправомірної та недобросовісної мети, проте вона усвідомлено спрямована на виведення майна з володіння боржника, перехід прав на таке майно до інших (пов’язаних) осіб задля приховання його від кредиторів, убезпечення від включення до ліквідаційної маси боржника тощо.
Практика Європейського суду з прав людини сформувала усталену позицію щодо оцінки правомірності втручання у право власності, передбачене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд виходить із презумпції, що право власності може зазнавати обмежень, але таке втручання повинно мати законну мету, бути пропорційним, заснованим на чіткій правовій підставі та не порушувати баланс між інтересами особи й публічним інтересом.
У рішенні Bosphorus Hava Yollari Turizm ve Ticaret Anonim Sirketi v. Ireland (2005) Суд підкреслив, що втручання у майнові права, яке ґрунтується на загальних економічних механізмах, не є порушенням Конвенції, якщо воно відбувається у межах правового поля, навіть за відсутності повної компенсації. Суд визнав допустимим застосування процедур реалізації майна, якщо така реалізація відповідає встановленій законом процедурі, а сам продаж не має ознак свавільності чи дискримінації.
Подібний підхід простежується і в справі Urbarska obec Trencianske Biskupice v. Slovakia (2007), де Суд зазначив, що компенсація при втраті майна, особливо у контексті державної політики чи економічного регулювання, не обов’язково має бути рівноцінною ринковій вартості, проте повинна бути обґрунтованою, справедливою і здійсненою за процедурою, яка унеможливлює свавілля. Відтак, суттєве зниження ціни або нестандартні умови реалізації можуть допускатися лише за наявності об’єктивних причин і за дотримання належної процесуальної форми.
У рішенні J.A. Pye (Oxford) Ltd v. The United Kingdom (2007) ЄСПЛ звернув увагу на те, що сама по собі економічна неефективність або збитковість угоди не є достатньою підставою для встановлення порушення прав особи, якщо втручання відбулося у межах чинного законодавства та не мало доведеного недобросовісного або прихованого характеру.
Суд неодноразово підкреслював, що захист права власності не є абсолютним і має узгоджуватися з іншими законними інтересами, включаючи забезпечення виконання зобов’язань, потреби державного або економічного регулювання, а також принципи правової визначеності та передбачуваності. Водночас, для кваліфікації правочину як такого, що порушує Конвенцію, Суд очікує наявності чітких доказів змови, недобросовісності, симуляції або маніпуляцій, спрямованих на штучне зменшення активів на шкоду інтересам інших осіб.
Отже, ключовим при оцінці правочинів у контексті статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції є не формальна економічна вигідність, а дотримання належної процедури, добросовісність сторін, відсутність вибіркового ставлення чи змови, та баланс між інтересами сторін і справедливим правовим режимом. Саме ці критерії застосовуються до будь-яких ситуацій, пов’язаних із реалізацією майна, навіть у межах ліквідаційної чи банкрутної процедури.
Конститутивними ознаками фраудаторного правочину є цілеспрямованість на виведення активів, наявність боргу, афілійованість сторін або їх злагодженість у діях, з метою створення штучної переваги одному з кредиторів чи ухилення від виконання зобов’язань перед іншими. Жодна з цих ознак у матеріалах позову не підтверджена: відсутні докази змови чи пов’язаності сторін, не наведено обставин, які б вказували на умисел боржника діяти на шкоду іншим кредиторам, не доведено реального порушення прав інших учасників ліквідаційної процедури.
21.08.2019 відповідач 1 як власник майна здійснив його відчуження відповідачу 2 за спірним договором купівлі-продажу.
Правочин було укладено у межах чинного кредитного договору, який передбачав дострокове припинення та реалізацію предмета застави. Продаж здійснено банком - забезпеченим кредитором, в рамках реалізації своїх договірних і майнових прав.
Покупець - юридична особа, щодо якої не встановлено жодної правової пов’язаності з боржником чи банком. Оплата за майно відбулася, правочин належно оформлений і зареєстрований. Ці обставини свідчать про легальність і дійсність укладеного договору.
Оскільки оскаржуваний договір було укладено вже після того як відповідач 1 набув право власності на нерухоме майно, що було предметом іпотеки, тому вказаний договір не був підставою для вибуття майна з власності позивача.
Умовами Кредитного договору та Іпотечних договорів передбачалося право відповідача 1 вимагати дострокового виконання зобов’язань за Кредитним договором у разі порушення позичальником умов таких договорів.
Оскільки позивачем було порушено умови Кредитного договору та Іпотечних договорів, в частині прострочення сплати процентів у розмірі 155 833, 33 грн., відповідач 1 набув права вимагати дострокового виконання позивачем своїх зобов’язань (сплати кредиту, процентів та інших платежів, передбачених договором) на підставі п. п. 4.3.1, 4.3.13 Кредитного договору № 7-02/2017/ГД-04/2011 від 18.08.2017, положень розділів 5 Іпотечних договорів.
Факт порушення позивачем договірних умов в частині прострочення сплати процентів не спростовано ліквідатором жодними належними та допустимим доказами (банківськими виписками по поточному рахунку, іншими розрахунковими документами, які підтверджували би сплату процентів в установлений кредитним договором строк), більш того, такий факт не заперечувався позивачем під час отримання вимоги банку та в наступному.
Таким чином, вимагаючи дострокового виконання зобов’язань за Кредитним договором, відповідач 1 діяв обґрунтовано та у законний спосіб.
Так як позивачем зазначена вимога не була виконана у 30-денний строк з дати її отримання (що також не спростовано позивачем), відповідач 1 набув право стягнення на предмет іпотеки.
Вибуття майна з володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може відбуватися, коли вчиняється правочин.
Крім того, Позивач не був стороною оскаржуваного договору, внаслідок його укладання та виконання у позивача не виникло жодних прав та обов’язків та не відбулися жодні зміни у його майновому стані.
Спростування майнових дій виступає як заперечення, відхилення, оспорення фактичних даних чи обставин, що визначають правомірність майнових дій боржника, та може мати форму визнання недійсними (незаконними, нечинними) дій боржника, які вчинені щодо розпорядження його майном на підставі рішень власника або його органів управління (керівника боржника, власника боржника, загальних зборів боржника тощо).
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 13.02.2019 у справі № 04/01/5026/1089/2011.
Оцінка правочину через призму економічної доцільності або з погляду зручності ліквідатора не може підміняти юридичну кваліфікацію дій сторін. Право власності та свобода договору, захищені як на національному рівні, так і в системі Європейської конвенції з прав людини, передбачають, що втручання у дійсність правочинів можливе лише за наявності беззаперечних доказів порушення закону, недобросовісної поведінки або наявності умислу на завдання шкоди іншим особам. Відсутність таких доказів виключає можливість визнання правочину недійсним.
Частиною 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведені норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб’єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб’єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб’єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб’єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов’язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов’язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до ст. ст. 7, 13 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов’язки.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі відмови в позові - на позивача (ч. 4 ст. 129 ГПК України).
Оскільки, ухвалою суду від 10.06.2025 судом відстрочено сплату судового збору ТОВ “Виробниче підприємство “Електротехніка” в особі ліквідатора Забродіна О.М. до ухвалення судового рішення у справі, судовий збір у розмірі 4 884 грн. 00 коп. необхідно стягнути з позивача в дохід Державного бюджету України.
Керуючись ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства, статтями 129, 238, 240, 241, 256-257 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка” (вул. Степова, б. 246, с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський район, Запорізька область, 71313, код ЄДРПОУ 19275366) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106, Призначення платежу: 101 19275366; Судовий збір, стягнутий з Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка” на користь держави, за рішенням № 908/3605/21 (908/1615/25)) стягувач Державна судова адміністрація України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 26255795) 4 844 (чотири тисячі вісімдесят сорок чотири) грн. 80 коп. судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Копію рішення надіслати сторонам (до електронного кабінету).
Розмістити повний текст рішення на сайті Господарського суду Запорізької області (https://zp.arbitr.gov.ua/sud5009/gromadyanam/advert/).
Відповідно ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256, пп. 17.5 п. 17 розділу XI Перехідних положень ГПК України рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення.
Повний текст рішення складено та підписано 13.08.2025.
Суддя Володимир ЧЕРКАСЬКИЙ
ДО УВАГИ!!! Учасників у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “Електротехніка” по справі № 908/3605/21 (908/1615/25).
_03_03.png)
