Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
До уваги відповідача по справі № 908/143/26 - Державу - Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (електронна пошта: info@minjust.gov.ru; вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991; код 7707211418)
номер провадження справи 5/24/26
р
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.04.2026 Справа № 908/143/26
м. Запоріжжя Запорізької області
Господарський суд Запорізької області у складі: судді Проскурякова К.В., при секретарі Соколові А.А., розглянувши матеріали справи
За позовом: Приватного підприємства “Фібріан-Бердянськ” (вул. Хіміків, буд. 7, кв. 12, м. Бердянськ, Запорізька область, 71100; код ЄДРПОУ 34976414)
До відповідача: Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (електронна пошта: info@minjust.gov.ru; вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991; код 7707211418)
про стягнення збитків у розмірі 286 300,54 доларів США, що еквівалентно 12 102 500,00 грн.,
За участю представників сторін:
Від позивача: Рощупкін С.В. (в залі суду) - ордер серії АР № 1252292 від 09.01.2026, посвідчення ЗП001526 від 05.01.2018, адвокат;
Від відповідача: не з'явився;
СУТЬ СПОРУ:
19.01.2026 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Приватного підприємства “Фібріан-Бердянськ” до Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків у розмірі 286 300,54 доларів США, що еквівалентно 12 102 500,00 грн.
19.01.2026 автоматизованою системою документообігу господарського суду Запорізької області здійснено автоматичний розподіл судової справи між суддями, справу розподілено судді Проскурякову К.В.
Ухвалою господарського суду Запорізької області від 03.02.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрите провадження у справі № 908/143/26 в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 02.03.2026 об 11 год. 30 хв. з повідомленням (викликом) сторін. Явка представників сторін у судове засідання визнана обов’язковою та запропоновано сторонам здійснити відповідні процесуальні дії.
Ухвалою суду від 02.03.2026 № 908/143/26 розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 25.03.2026 об 11 год. 30 хв. з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою господарського суду Запорізької області від 25.03.2026 № 908/143/26 закрите підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Перше судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 06.04.2026 о 12 год. 00 хв. з повідомленням (викликом) сторін та запропоновано сторонам здійснити відповідні процесуальні дії.
Ухвалою суду від 06.04.2026 судом оголошено перерву з розгляду справи по суті до 22.04.2026 о 12 год. 30 хв. з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 222 Господарського процесуального кодексу України, судове засідання 22.04.2026. здійснювалось із застосуванням технічних засобів фіксації судового процесу за допомогою підсистеми “Електронний суд” ЄСІКС.
Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги пояснивши, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2024 № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Указами Президента України строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався і триває до теперішнього часу. Позивач є власником об’єкту нерухомого майна, розташованого на вказаній (окупованій Відповідачем) території, а саме - готеля котеджного типу (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 586493623104), розташованого за адресою: Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Макарова, буд. 60в, до якого, з початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, Позивач втратив доступ. Згідно зі звітом № РЗ-12/12.1 про оцінку збитків, складеним 12.12.2025 та затвердженим Оцінювачем 16.12.2025, розмір реальних збитків, завданих Позивачу внаслідок втрати контролю у зв'язку зі збройною агресією російської федерації над вищенаведеним майном (готелем котеджного типу) 286 300, 54 доларів США 54 центи або 12 102 500 грн. Таким чином, в результаті злочинних дій Відповідача, Позивачу було завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 286 300, 54 доларів США 54 центи або 12 102 500,00 грн. На підставі викладеного, посилаючись на ст.ст. 11, 15, 16, 22, 321, 386, 1166 Цивільного кодексу України, позивач просить суд позовні вимоги задовольнити та стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь підприємства “Фібріан-Бердянськ” збитки на суму 286 300, 54 доларів США 54 центи або 12 102 500,00 грн.
Представник відповідача у судове засідання вкотре не з’явився, про причини неявки суд не повідомив. Про дату, час та місце призначеного судового засідання повідомлений належним чином шляхом розміщення текстів ухвал суду у цій справі на офіційному веб-сайті “Судова влада України” в мережі Інтернет. Клопотань про розгляд справи без участі уповноваженого представника відповідача або про відкладення розгляду справи на адресу суду не надходило.
Станом на 22.04.2026 письмового відзиву на позовну заяву від відповідача до суду не надходило.
Позивач визначив відповідачем в цій справі Державу - Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації
У спорах про відшкодування шкоди, завданої державою/іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою/органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави); відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава бере участь у справі в спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, органу, діями якого завдано шкоду.
А тому у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою), на позивача згідно з пунктами 2, 4 ч. 3 статті 162 ГПК України покладено обов’язок зазначити окрім безпосередньо держави, яка за його твердженням, завдала йому шкоди, орган (органи) відповідної держави, що його (їх) позивач зазначає порушником своїх прав. При цьому закон не вимагає конкретизації вимог (визначення сум, що підлягають стягненню тощо) до кожного із відповідачів – представницьких органів держави, якщо позивач визначив їх більше одного.
Загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії її органів, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, але відповідальні за дії та борги держави.
Відповідно ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме: наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України “Про міжнародне приватне право”, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Закон України “Про міжнародне приватне право” встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування. Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України. За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України “Про міжнародне приватне право”) у даній справі не буде узгоджуватися із обов'язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.
З позовних матеріалів вбачається, що місцем заподіяння шкоди майну є м. Бердянськ Запорізької області.
За таких умов, наведений спір підсудний господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме: Господарському суду Запорізької області.
Відповідно ст. 365 Господарського процесуального кодексу України, іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено: якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності” від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.
У зв'язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану” з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
У зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану АТ “Укрпошта” з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
У зв`язку з порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС Російської Федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.
Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв`язку з припиненням поштового сполучення.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформацією про розгляд справи на сайті Судової влади України.
На підставі викладеного, враховуючи розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією, що унеможливлює надсилання процесуальних документів на адресу відповідача, повідомлення відповідача про дату, час та місце проведення судових засідань у цій справі здійснювалось шляхом розміщення на офіційному веб-сайті “Судова влада України” в мережі Інтернет текстів ухвал суду від 21.02.2025, від 19.03.2025 та від 21.04.2025 в порядку, передбаченому ч.ч. 4, 5 ст. 122 ГПК України.
Також, всі процесуальні документи суду по справі № 908/424/25 оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно Закону України "Про доступ до судових рішень".
Крім того, Позивачем направлено копію позовної заяви та доданих до неї документів в електронному вигляді на наявні в мережі Інтернет електронні поштові адреси Відповідача Міністерства юстиції Російської Федерації (pr@minjust.gov.ru) та Генеральної прокуратури Російської Федерації (businesspravo@genproc.gov.ru), що оприлюднені відповідних офіційних сайтах - https://minjust.gov.ru та https://genproc.gov.ru/
З урахуванням вищевикладеного, відповідач належним чином повідомлений про розгляд цієї справи в суді.
Однак, запропонованого ухвалами суду письмового відзиву на позовну заяву та додані до нього документи, відповідач на адресу суду не надіслав, як і доказів повної або часткової оплати суми, заявленої позивачем до стягнення, отже своїми правами, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, не скористався.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
У статті 194 ГПК України передбачено, що завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
Статтею 114 ГПК України визначено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Наявні матеріали справи дозволяють розглянути справу по суті.
У судовому засіданні 22.04.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство “Фібріан-Бердянськ” (далі – Позивач, Підприємство) є суб’єктом підприємницької діяльності, зареєстроване належним чином відповідно до законодавства України, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР).
Згідно даних ЄДР, основним видом економічної діяльності Позивача є: 55.20 Діяльність засобів розміщування на період відпустки та іншого тимчасового проживання (основний); 47.11 Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; 53.10 Діяльність готелів і подібних засобів тимчасового розміщування.
Підприємство зареєстроване та здійснювало господарську діяльність у м. Бердянськ Запорізької області.
З метою здійснення господарської діяльності Приватним підприємством “Фібріан-Бердянськ” (Орендар) укладений з Бердянською міської радою (Орендодавець) договір оренди землі від 20.07.2007, відповідно до якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне володіння і користування земельну ділянку для будівництва готеля котеджного типу, яка знаходиться в м. Бердянську, Запорізької області, по вул. Макарова, 60-в (з урахуванням додаткових угод до договору). В оренду передана земельна ділянки площею 0,9375 га. Договір дії до 01.05.2061, з правом пролонгації.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 34336976 від 02.03.2015, Приватне підприємство “Фібріан-Бердянськ” (код ЄДРПОУ 34976414) є власником об’єкту нерухомого майна – готелю котеджного типу за адресою: Запорізька область,м. Бердянськ, вул. Макарова, буд. 60в. Опис об’єкта нерухомого майна: 1) основна будівля «А» площа 98,4 м.кв., ганок «до А», ганок «до А»; 2) основна будівля «Б» з терасою «б» площа 166,4 м.кв., ганок «до Б», балкон «до Б», балкон «до Б».
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на території України було введено воєнний стан.
Згідно з Наказом Приватне підприємство “Фібріан-Бердянськ” № 1 від 24.02.2022 , призупинено з 24.02.2022 діяльність Приватного підприємства “Фібріан-Бердянськ”, майно якого розташоване на території м. Бердянськ Бердянського району Запорізької області до моменту відновлення контролю над цими територіями Урядом України.
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції окупованих територій від 22.12.2022 року № 309 (зі змінами) місто Бердянськ Запорізької області перебуває у тимчасовій окупації Російською Федерацією, починаючи з 27.02.2022.
Як зазначено у позовній заяві, з початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, військовослужбовці Російської Федерації позбавили можливості користуватись та розпоряджатись належним ПП “Фібріан-Бердянськ” об’єктом нерухомого майна - готелем котеджного типу (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 586493623104), розташованого за адресою: Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Макарова, буд. 60в, та Позивач втратив доступ до нього.
Таким чином, Позивач не має можливості вільно володіти, розпоряджатися та користуватись своїм майном – готелем котеджного типу (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 586493623104), розташованого за адресою: Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Макарова, буд. 60в.
Крім того, вторгнення та окупація РФ частини території України також позбавляють Позивача можливості отримувати дохід від здійснення підприємницької діяльності, що в свою чергу і стало підставою для звернення до суду із цим позовом до Відповідача.
З метою визначення розміру матеріальної шкоди (збитків) внаслідок втрати контролю над вищевказаним майном, Позивач звернувся до фізичної особи – підприємця Жирова Андрія Костянтиновича (Оцінювач) для проведення відповідної оцінки.
Відповідно до звіту № РЗ-12/12.1 про оцінку збитків, складеним 12.12.2025 та затвердженим Оцінювачем 16.12.2025, розмір реальних збитків, завданих Позивачу внаслідок втрати контролю у зв'язку зі збройною агресією російської федерації над вищенаведеним майном (готелем котеджного типу) становить 286 300,54 (двісті вісімдесят шість тисяч триста) доларів США 54 центи або 12 102 500 (дванадцять мільйонів сто дві тисячі п'ятсот) гривень згідно з курсом умовної грошової одиниці на дату оцінки за даними НБУ. Таким чином, в результаті злочинних дій Відповідача, Позивачу було завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 286 300, 54 (двісті вісімдесят шість тисяч триста) доларів США 54 центи або 12 102 500 (дванадцять мільйонів сто дві тисячі п'ятсот) гривень станом на 12.12.2025.
З огляду на викладене, суд приймає вказаний експертний висновок як належний доказ у справі.
Щодо порушення відповідачем прав позивача за законами України.
Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Частинами 1, 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.
Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй “Визначення агресії” від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України “Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні” визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
До того ж, приписами ч.2 ст.46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії Відповідачем.
Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.
Як було встановлено судом, ПП “Фібріан-Бердянськ” є власником об’єкту нерухомого майна - готелем котеджного типу на підставі відповідних документів.
Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, Позивачу було завдано збитків.
Таким чином, всупереч законам і звичаям війни, Відповідач незаконно заволодів майном Позивача, а отже саме Відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну Позивача.
Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Таким чином, суд дійшов висновку, що Позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до Відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі – ГПК України), під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.
Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно листа Верховного Суду України від 01.07.2013 “Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ”:
правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.);
правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання;
правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦК України, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату Позивачем контролю над нерухомим майном та встановлення Відповідачем контролю над нерухомим майном Позивача з подальшим його викраденням.
З огляду на викладене, позивач: не панує над нерухомим майном, не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись нерухомим майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань; повністю позбавлений можливості користування та розпорядження нерухомим майном на практиці.
Таким чином, нормами законодавства України передбачено право власності Позивача на нерухоме майно, однак фактично його неможливо здійснити.
Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб`єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв`язку з цим інтерес визначений як окремий об`єкт захисту поряд із цивільним правом у статях 15, 16 ЦК України.
Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій Відповідача право власності на нерухоме майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів Позивача.
З огляду на те, що Позивач за законодавством України є власником нерухомого майна, Відповідач протиправно позбавив Позивача права власності на нерухоме майно, що є порушенням Відповідачем його прав, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
Фактичне позбавлення позивача, належного йому майна за Конвенцією.
Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення “власності” та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів (“Спорронг і Льоннрот проти Швеції” (SporrongandLцnnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) LandLtd v. theUnitedKingdom [ВП], 2007; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007; AliљiжandOthers v. Bosniaand Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; “Іммобіліаре Саффі проти Італії” (ImmobiliareSaffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і “Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії” (Vistinsand Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не “окремі” в сенсі того, що вони не пов’язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі (“Колишній король Греції та інші проти Греції” (FormerKingofGreeceandOthers v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).
Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння “майном” може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BйlаnйNagy v. Hungary; (Lekiж v. Slovenia).
В свою чергу, вороже вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами російської федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушення з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна Позивача.
Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо Суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів (“Сімонян проти Вірменії” (Simonyan v. Armenia); “Віятович проти Хорватії” (Vijatoviж v. Croatia); “Губйов проти Росії” (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; “Дімітрові проти Болгарії” (Dimitrovi v. Bulgaria); і “Бок і Паладе проти Румунії” (BockandPalade v. Romania); “Касілов проти Росії” (Kasilov v. Russia)).
У справі “Святі монастирі проти Греції” (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, Суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення “володіння”.
Позбавлення “володіння” може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на “володіння” заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення “володіння”, Суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є “практичними”, необхідно з’ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SporrongandLцnnroth v. Sweden, 1982; “Васілєску проти Румунії” (Vasilescu v. Romania), 1998; “Шембрі та інші проти Мальти” (Schembriand Others v. Malta), 2009; “Брумареску проти Румунії” (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика Суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, “Апап Болонья проти Мальти” (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб Суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі “Сариджа і Ділавер проти Туреччини” (SarэcaandDilaver v. Turkey).
Отже, у своїй практиці Суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.
Так у справі “Чірагов та інші проти Вірменії” (ChiragovandOthers v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.
Тимчасова окупація Бердянської міської територіальної громади Бердянського району Запорізької області військами Російської Федерації позбавила Позивача нерухомого майна, а саме готелю котеджного типу за адресою: Запорізька область,м. Бердянськ, вул. Макарова, буд. 60в.
У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" від 24.06.1993 (заява № 14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У п. 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.
У даній справі, формально Позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись нерухомим майном, в дійсності це неможливо.
У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs V. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.
Незважаючи на те, що за законодавством України Позивач формально є власником нерухомого майна, на теперішній час він не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі нерухомого майна, а отже, з урахуванням викладеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.
Оскільки майно Позивача розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю не вбачається можливим.
З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Нерухоме майно слід вважати втраченим Позивачам в результаті порушення Відповідачем його права власності на таке майно, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
Щодо розміру прямих збитків.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
Згідно з п.2 Порядку, міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.
Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.
Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 №326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.
16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 року №3904/1223 “Про затвердження методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності”.
Згідно з пунктом 1 Розділу І вказаної вище Методики, ця методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб’єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв’язку зі збройною агресією російської федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб’єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб’єктів господарювання.
Вказане вище забезпечило можливість Позивачу визначити обсяг завданих збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації.
Відповідно до звіту № РЗ-12/12.1 про оцінку збитків, складеним 12.12.2025 та затвердженим Оцінювачем 16.12.2025, розмір реальних збитків, завданих Позивачу внаслідок втрати контролю у зв'язку зі збройною агресією російської федерації над вищенаведеним майном (готелем котеджного типу) становить 286 300,54 (двісті вісімдесят шість тисяч триста) доларів США 54 центи або 12 102 500 (дванадцять мільйонів сто дві тисячі п'ятсот) гривень згідно з курсом умовної грошової одиниці на дату оцінки за даними НБУ. Таким чином, в результаті злочинних дій Відповідача, Позивачу було завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 286 300, 54 (двісті вісімдесят шість тисяч триста) доларів США 54 центи або 12 102 500 (дванадцять мільйонів сто дві тисячі п'ятсот) гривень станом на 12.12.2025.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку що позовні вимоги про стягнення з відповідача збитків у розмірі 286 300,54 доларів США, що еквівалентно 12 102 500,00 грн. є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Заперечення Відповідача проти результатів оцінки реальних збитків в матеріалах справи відсутні.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
При цьому, суд враховує, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір”, згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Згідно із ст. 4 Закону України “Про судовий збір” судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2026 рік” від 03.12.2025 № 4695-ІХ, з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб в розрахунку на місяць у розмірі 3 328 гривень.
Згідно із підпунктом 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір” ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру – 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Водночас, при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою ст. 4 Закону України «Про судовий збір», в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі, а саме 12 102 500,00 грн. розмір судового збору за його подання становить 1,5 відсотка ціни позову, тобто 181 537,50 грн.
Отже, враховуючи, що заявлені позовні вимоги у цій справі задоволено в повному обсязі та те, що позивачем подано цей позов до суду через підсистему “Електронний суд” ЄСІКС, то стягненню з Відповідача до Державного бюджету України підлягає судовий збір в сумі 145 230,00 грн. (181 537,50 грн. х коефіцієнт 0,8).
Крім цього, позивачем орієнтовно заявлено до стягнення 88 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Відповідач не надав заперечень щодо заявленого позивачем розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Суд зазначає, що питання про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу буде вирішено судом після надання ПП “Фібріан-Бердянськ” відповідних доказів у встановленому законом порядку.
Керуючись ст.ст. 42, 123, 126, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
ВИРІШИВ:
Повний текст рішення складено та підписано 04.05.2026.
Суддя К.В. Проскуряков
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
_03_03.png)
