ДО УВАГИ!!! Учасників справи Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” по справі № 908/3608/23 (908/2596/25) та відповідача. Суддя Черкаський В.І.

ДО УВАГИ!!! Учасників справи Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” по справі № 908/3608/23 (908/2596/25) та відповідача. Суддя Черкаський В.І.

 

                                                      номер провадження справи 21/26/25

 

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Запорізької області

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

29.04.2026                                                           Справа № 908/3608/23 (908/2596/25)

м. Запоріжжя Запорізької області

 

Господарський суд Запорізької області у складі судді Володимира ЧЕРКАСЬКОГО, при секретарі Подгайній В.О., розглянувши у судовому засіданні матеріали справи № 908/3608/23 (908/2596/25)

 

За позовом - Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” в особі ліквідатора Дробота Д.М. (вул. Діагональна, буд. 4, кабінет 106, м. Запоріжжя, 69035, ЄДРПОУ 00309074, ел. пошта - feyofeya@ukr.net, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)

до відповідача - російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації (адреса: вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, російська федерація, 119991, ел. пошта info@minjust.gov.ru)

про стягнення 2 288 020, 20 дол. США завданих збитків

 

в межах провадження у справі № 908/3608/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” (вул. Діагональна, буд. 4, каб. 106, м. Запоріжжя, 69035, ЄДРПОУ 00309074, ел. пошта: 00309074@metinvestholding.com, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)

Ліквідатор - Дробот Денис Миколайович (поштова адреса: площа Вокзальна, 2, літера Н, поверх 4, м. Дніпро, 49038, має зареєстрований Електронний кабінет у підсистемі Електронний суд ЄСІКС)

 

За участю представників сторін:

заявник - Дробот Денис Миколайович, ліквідатор позивача (в режимі відеоконференції)

 

СУТЬ СПОРУ:

 

22.08.2025 до системи “Електронний суд” від Товариства з обмеженою відповідальністю “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” в особі ліквідатора Дробота Д.М. надійшла позовна заява № 07/2025 від 22.08.2025 (вх. № 2839/08-07/25 від 25.08.2025) до відповідача - російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації про стягнення 2 288 020, 20 дол. США завданих збитків.

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 25.08.2025 позовна заява передана на розгляд судді Черкаського В.І., у провадженні якого перебуває справа про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея”.

Ухвалою від 26.08.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” в особі ліквідатора Дробота Д.М. (вх. № 2839/08-07/25 від 25.08.2025) до відповідача - російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації про стягнення 2 288 020, 20 дол. США завданих збитків суд прийняв до розгляду в межах провадження у справі № 908/3608/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” та відкрив провадження з розгляду позовної заяви. Ухвалив здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Підготовче засідання призначив на 23.09.2025, 12 - 00.

У судовому засіданні 23.09.2025 постановлено ухвалу у протокольній формі про оголошення перерви у розгляді справи № 908/3608/23 (908/2596/25) до 02.10.2025, 12 - 30.

До системи “Електронний суд” від позивача надійшло клопотання (вх. № 18435/08-08/25 від 11.09.2025) в якому просить, зокрема, зупинити провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25) до отримання та долучення Позивачем до матеріалів справи доказів отримання надісланих на адреси дипломатичних представництв російської федерації в Азербайджанській Республіці, Республіці Вірменія, Республіці Казахстан, Республіці Киргизстан, Республіці Молдова, Республіці Таджикистан, Туркменістані, Республіці Узбекистан документів у даній справі.

Ухвалою від 02.10.2025 зокрема, зупинено провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25) до отримання до матеріалів справи доказів отримання надісланих на адреси дипломатичних представництв російської федерації в Азербайджанській Республіці, Республіці Вірменія, Республіці Казахстан, Республіці Киргизстан, Республіці Молдова, Республіці Таджикистан, Туркменістані, Республіці Узбекистан документів у даній справі.

До підсистеми “Електронний суд” від позивача в особі ліквідатора Дробота Д.М. надійшло клопотання від 26.02.2026 (вх. № 4424/08-08/26 від 27.02.2026) з додатками до нього.

Ухвалою від 06.03.2026 клопотання позивача в особі ліквідатора Дробота Д.М. від 26.02.2026 (вх. № 4424/08-08/26 від 27.02.2026) в частині поновлення провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25) прийнято до розгляду та задоволено. Поновлено провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25). Підготовче засідання призначено на 06.04.2026, 14 - 00.

Ухвалою від 06.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу № 908/3608/23 (908/2596/25) до судового розгляду по суті на 29.04.2026, 12 - 30.

Судове засідання здійснювалось у режимі відеоконференції із застосування підсистеми відеоконференцзв’язку ЄСІКС.

У судовому засіданні 29.04.2026 проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) рішення та повідомлено про те, що повний текст рішення буде складено протягом десяти днів.

Представник позивача у судових засіданнях підтримав позовні вимоги на підставах, викладених у позовній заяві та просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача у судові засідання не з’являвся, про час та місце розгляду справи був попереджений належним чином, про причини неявки суд не повідомляв. Клопотань про розгляд справи за відсутності відповідача або про відкладення розгляду справи на адресу суду не надходило, письмового відзиву не надано. Своїм правом бути присутнім у судовому засіданні відповідач не скористався.

Відзив на адресу суду від відповідача у встановлений процесуальний строк для подачі відзиву не надійшов, як і будь-яких клопотань чи заяв до суду від відповідача не надходило.

Відповідно до ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України “Про міжнародне приватне право”, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Приписами ч. 1 ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право” передбачено, що пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Відповідно до положень ст. 5 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.

Згідно зі ст. 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.

У даній справі, позивач звернувся до суду з позовом до російської федерації про відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок збройної агресії та вчинення протиправних дій зі сторони російської федерації на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров’ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

Як свідчать правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

У п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об’єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві, зокрема Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10.1970, кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий “деліктний виняток” (англ. “tortexсeption”). Умовами, необхідними для застосування “деліктного винятку”, є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв’язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у даній справі, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, тимчасової окупації, оточення та протиправних дій на захоплених територіях; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана рф, яка порушила принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом “генерального делікту”).

Крім того, юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування “деліктного винятку” будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Як Україна, так і рф є учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і рф та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР; рф - відповідно до федерального закону від 04.08.1994 № 16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода). Наведена Угода підписана і Україною, і рф та ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII; рф - постановою Верховної Ради РФ від 9 жовтня 1992 року № 3620-1.

Згідно ст. 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред’являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

Згідно ст. 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Пп. “г” п. 1 ст. 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до п. 4 ст. 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб’єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов’язків по відношенню до господарюючих суб’єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі росія), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, пп. “г” п. 1 ст. 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб’єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб’єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов’язків щодо суб’єкта господарювання.

Відтак, з урахуванням положень статті 1, пп. “г” п. 1 ст. 4, п. 4 ст. 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб’єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов’язків щодо суб’єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним судом за місцем заподіяння шкоди.

Таким чином, спір щодо відшкодування збитків внаслідок позбавлення позивача належного йому майна прямим актом агресії рф шляхом окупації території його розміщення, обмеження доступу до нього та викрадення зі складів зберігання не входить до меж встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади рф, а також не заподіяна неналежним виконанням обов’язків будь-якого із державних органів рф по відношенню до позивача як суб’єкта господарювання, оскільки позивач, як суб’єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов’язальних відносинах, як приватно-правового так і публічно-правового характеру із жодним із органів росії, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов’язків органів державної влади росії перед позивачем не можливе. При цьому, заподіяння шкоди шляхом знищення майна внаслідок прямої військової агресії не може бути проявом реалізації будь-яких обов’язків будь-якого із органів рф в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН. Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет рф не поширюються на випадки заподіяння шкоди суб’єкту господарювання шляхом безпосереднього знищення майна суб’єкта господарювання під час прямої агресії однієї держави-учасниці по відношенню до іншої держави учасниці.

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету рф у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.

У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004. Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов’язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Також, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п’ята та дев’ята статті 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”).

Відповідно до указу президента російської федерації від 28.05.2018 № 271 “Про внесення змін до Положення про міністерство юстиції російської федерації, затвердженого указом президента російської федерації від 13.10.2004 № 1313” внесено в Положення про міністерство юстиції російської федерації, затверджене указом президента російської федерації від 13.10.2004 № 1313 “Питання міністерства юстиції російської федерації” наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: “5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів російської федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку”.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що звертаючись із позовом до російської федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави російської федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та російською федерацією з цього питання.

Стосовно звернення з позовом до російської федерації саме в особі міністерства юстиції російської федерації позивач правомірно посилається на п. п. 3.1) п. 3 Розділу І указу президента рф від 13.10.2004 № 1313 “Питання міністерства юстиції російської федерації” відповідно до якого основними задачами міністерства юстиції російської федерації є забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів російської федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах (п. п. 3.1 введено в дію указом президента рф від 28.05.2018 № 271).

За таких умов, наведений спір підсудний Господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме Господарському суду Запорізької області.

Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України, іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов’язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, за зверненням Мін’юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією росії проти України та неможливість у зв’язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов’язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно листа Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану”, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

АТ “Укрпошта” з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією .

Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв’язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території рф та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.

За наведених обставин, всі процесуальні документи суду у справі № 908/3608/23 (908/2596/25) оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень веб-порталу “Судова влада України” відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно Закону України “Про доступ до судових рішень” та через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.

За приписами ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право”, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов’язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно ч. 1 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності” від 19.12.1992. Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов’язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.

Разом з тим, у зв’язку з військовою агресією держави-відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України “Про правовий режим воєнного стану” в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Мін’юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію росії проти України та неможливість у зв’язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов’язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану” № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.

Відповідно до ч. 2 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Таким чином, з метою належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи необхідно вручити відповідачу копію позовної заяви та процесуальні документи по даній справі у перекладі на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності через Міністерство юстиції України.

Разом з тим у зв’язку із порушенням російською федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, із широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗЗ рф про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з росією, які були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та російською федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію російської федерації проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв’язку із припиненням поштового сполучення.

Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, вжив максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежувався при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті судової влади України.

Відповідач належним чином був повідомлений про час розгляду справи, шляхом опублікування ухвал суду на сайті Господарського суду Запорізької області.

В подальшому при розгляді справи суд виходив з “презумпції обізнаності” відповідача, яка в свою чергу покладає на такого учасника справи обов’язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом.

Відтак, взявши до уваги вищенаведене, враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу судових документів про відкриття провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25) дипломатичними каналами, повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи здійснювалось шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

Таким чином, відповідач вважається належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ним дій процесуального характеру.

Судом також враховано, що про хід розгляду справи, дату, час і місце проведення судового засідання у даній справі сторони могли дізнатись з офіційного веб-порталу Судової влади України “Єдиний державний реєстр судових рішень”: //reyestr.court.gov.ua/. Названий веб-портал згідно з Законом України “Про доступ до судових рішень” № 3262-IV від 22.12.2005 є відкритим для безоплатного цілодобового користування.

Суд вважає, що ним вжито достатньо заходів для повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі № 908/3608/23 (908/2596/25).

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд даної справи.

Положеннями ст. ст. 165, 178 ГПК України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

У зв’язку з вищезазначеним, справа розглядається у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Будь-яких письмових заяв і клопотань на день розгляду справи від відповідача до суду не надійшло.

Обов’язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі “Смірнова проти України”).

Статті 42, 46 Господарського процесуального кодексу України зобов’язують сторони користуватись рівними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статей 182, 183 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов’язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 3 частини 1 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Згідно ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України установлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Реалізація норми ст. 81 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб’єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права витребовувати через суд докази.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Згідно з положеннями ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. При цьому, суд в кожному випадку повинен навести мотиви через які він приймає одні докази та відхиляє інші.

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов’язки, визначені законом або судом.

Положеннями п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарський суд вважає, що судом, в межах наданих повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі документами, за відсутністю відповідача.

Розглянувши матеріали справи та оцінивши надані докази, вислухавши пояснення представника позивача, суд

 

УСТАНОВИВ:

 

Згідно статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.

Товариство з обмеженою відповідальністю “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” (засновано в 1994) є суб’єктом господарювання, зареєстрованим відповідно до законодавства України, має ідентифікаційний код 00309074 та юридичну адресу: 69035, Україна, Запорізька обл., місто Запоріжжя, вулиця Діагональна, будинок, 4, кабінет 106.

Видами діяльності Підприємства є: надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний) (КВЕД 68.20);·виробництво іншого верхнього одягу (КВЕД 14.13);·діяльність посередників у торгівлі текстильними виробами, одягом, хутром, взуттям і шкіряними виробами (КВЕД 46.16);·оптова торгівля текстильними товарами (КВЕД 46.41);·оптова торгівля одягом і взуттям (КВЕД 46.42); оптова торгівля іншими товарами господарського призначення (КВЕД 46.49);·роздрібна торгівля текстильними товарами в спеціалізованих магазинах (КВЕД 47.51); роздрібна торгівля одягом у спеціалізованих магазинах (КВЕД 47.71);·інші види роздрібної торгівлі поза магазинами (КВЕД 47.99);·розподілення електроенергії (КВЕД 35.13); постачання пари, гарячої води та кондиційованого повітря (КВЕД 35.30);·забір, очищення та постачання води (КВЕД 36.00);·каналізація, відведення й очищення стічних вод (КВЕД 37.00).

Так, ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” здійснює діяльність, пов’язану з пошиттям робочого одягу і спеціалізується на випуску: одягу спеціалізованого захисного - для захисту від загальних виробничих забруднень та механічних впливів; для захисту від підвищених та занижених температур; для захисту від кислот, лугів, іскор та бризок розплавленого металу та інше;·засобів для захисту рук - рукавиці (х.б. з брезентовим наладонником; брезентові для зварювальних робіт, захисту від вібрацій та інше);·засобів для голови - подшлемники (літні, зимові).

Основні фонди ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” у більшості своєї складаються з електрообладнання: швейних агрегатів, обладнання волого-термальної обробки, розкрійного обладнання, вишивальних машин, широкоформатних плоттерів, спеціального устаткування для обробки швейних виробів та інше.

Крім того, ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” на праві приватної власності належить комплекс нежитлових будівель та споруд за адресою: Донецька область, місто Маріуполь, вулиця Георгіївська, буд. 2, а саме:·основна будівля А-2 з підвалом А/п; основна будівля Г-3 з підвалом Г/п; основна будівля В-2 з цокольним поверхом В/п з підвалом В1/п; прибудови А1-2, Б-2 з цокольним поверхом Б/п, Д-1, Е-1, Г1-2, Г2/п; основна будівля П-2 з переходом п-2; основна будівля С-1; основна будівля М-1; основна будівля Р-1; основна будівля К-1; труба Т; сарай О-1; ·огорожа № 1-5; замощення І-ІІ.

Після 24.02.2022, на початку повномасштабного вторгнення рф на територію України в березні 2022 року розпочалися бої за місто Маріуполь.

Протягом трьох місяців місто перебувало під інтенсивними обстрілами важкої артилерії та авіаційними ударами, що призвело до майже повного його знищення, у тому числі, об’єктами обстрілів та бомбардувань стали й активи ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ”.

Наведені обставини також підтверджуються Заочним актом № 1/ФЕЯ фіксації подій, їх причин та наслідків, в результаті яких підприємство зазнало економічних втрат від 24.06.2022 та Заочним актом № 2/ФЕЯ фіксації подій, їх причин та наслідків, в результаті яких підприємство зазнало економічних втрат від 07.07.2022, а також публікаціями у медіа, зокрема: 1) https://www.0629.com.ua/news/3435878/so-okupanti-zrobili-z-mariupolskou-feeu-foto.

Крім цього, відповідно до даних картографічного сервісу “Google Maps”, дані якого оновлено станом на 2024 рік, вбачаються пошкодження комплексу нежитлових будівель та споруд Підприємства.

З 24.02.2022 по 20.06.2022 території, на яких розташовано об’єкти нерухомості ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ”, зазнавали масованих обстрілів (ракетно-бомбові, авіаційні удари), в наслідок чого майно ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” знищено, про що до органів Служби безпеки України подано відповідну заяву (від 07.06.2022). По вказаним фактам зареєстровано відповідне кримінальне провадження (№ 22022050000001225 від 07.06.2022).

Внаслідок входження ворожих військ російської федерації 24.02.2022 на територію України та початку активних бойових дій у місті Маріуполь Донецької області з подальшою окупацією міста Маріуполь, де ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” здійснювало господарську діяльність, Підприємство було змушене зупинити виробничу діяльність за місцем знаходження його активів.

Майно, яке втрачено Підприємством у зв’язку із збройною агресією рф, являє собою основні засоби, запаси та товарно-матеріальні цінності, нематеріальні активи, що належали Боржнику на праві власності, були задіяні у процесі виробництва верхнього одягу та перебували на його балансі, що підтверджується інвентаризаційними описами, документами фінансової та статистичної звітності, а також, інформацією з єдиних та державних реєстрів.

В рахунок доведення категорично негативного впливу захоплення активів Боржника на його господарську діяльність, Позивач також звертає увагу на наступні обставини: видано Наказ від 24.02.2022 № 99 про створення комісії з питань щодо консервації основних фондів ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ”; складено Акт № 1 про тимчасове виведення основних фондів ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” з виробничого процесу та їх консервацію від 24.02.2022; видано Наказ від 16.06.2022 № 109 про призупинення дії трудових договорів з працівниками ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ”.

У зв’язку з повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України, Указом [2] Президента України № 64/2022 було введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався і діє до теперішнього часу.

З 21.05.2022 місто Маріуполь є тимчасово окупованим (з 24.02.2022 по 20.06.2022 - велися активні бойові дії), що вбачається з Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджений Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376.

Таким чином, у зв’язку із збройною агресією російської федерації ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” позбавлено можливості реалізації свого права власності на рухоме та нерухоме майно, провадження господарської діяльності, що призвело до значних збитків, у вигляді втрати нерухомого майна (у тому числі, комплексу нежитлових будівель та споруд (адреса: Донецька область, місто Маріуполь, вулиця Георгіївська, буд. 2), основних засобів і запасів та товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів, що належать на праві власності та обліковуються на балансі Підприємства.

За вищевикладених обставин, ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” вважає порушеним своє цивільне право та майновий інтерес, а відтак має право на відшкодування в повному обсязі завданої майнової шкоди.

При цьому, особою, яка відповідальна за завдану ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” шкоду є безпосередньо держава-агресор російська федерація, дії якої щодо України становлять неприпустиме та зухвале порушення Статуту ООН безпрецедентних масштабів, зокрема, принципу незастосування сили або погрози силою, проти територіальної недоторканності або політичної незалежності інших держав, принципу мирного вирішення спорів і принципу суверенної рівності держав.

Відповідно до статті 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими.

Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS № 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно частини 1 статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із частиною 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

За таких умов, втрата ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” можливості здійснювати реалізацію свого права власності на рухоме та нерухоме майно та ведення господарської діяльності порушує відповідне право власності ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ”, яке у зв’язку із цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі.

Відповідно до статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно усталеної і загальноприйнятої судової практики, при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України доказуванню підлягає:·факт спричинення шкоди, ·протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв’язок між протиправною дією та негативними наслідками.

Суди завжди наголошують, що відсутність хоча б одного з названих елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Так само і для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Відповідно до частини 3 статті 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність дій Відповідача, як складового елементу факту збройної агресії російської федерації проти України в розумінні частини 3 статті 85 ГПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

До того ж, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Таким чином, факт збройної агресії російської федерації проти України є загальновідомим та додатковому доказуванню не підлягає.

Законодавством України не покладається на позивача обов’язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, позаяк в таких правовідносинах діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди.

Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах, і саме такий висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у Постанові від 21.04.2021 у справі № 648/2035/17 та постанові від 14.02.2018 у справі № 686/10520/15-ц.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Дії Відповідача, внаслідок яких завдано шкоду майну ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, Відповідач несе повну відповідальність за здійснення збройної агресії, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну Позивача.

Також при визначенні протиправності дій рф підлягають врахуванню загальновизнаний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов’язання тягне за собою обов’язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення № 13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку “ex injuria non oritur jus” (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості “Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)”.

Обов’язковою умовою покладення на відповідача відповідальності за заподіяння збитків має бути безпосередній причинний зв’язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками.

Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв’язку між діями однієї сторони та зменшенням майнових прав іншої.

Вище наведені документально підтверджені факти, які свідчать, що ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” позбавлене можливості продовжувати свою господарську діяльність внаслідок захоплення майна Підприємства збройними силами рф та встановлення окупаційного режиму в місті, де були розташовані активи Позивача.

Таким чином, послідовним та логічним є висновок про те, що усі ці негативні обставини були б неможливими в умовах відсутності військової агресії рф проти України.

Підсумовуючи позицію по цьому розділу позовної заяви Позивач стверджує, що в спірних правовідносинах є доведеними такі факти: ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” зазнало збитків в результаті військової агресії російської федерації проти України, адже систематичні обстріли та активні бойові дії, окупація міста Маріуполь унеможливили продовження господарської діяльності з використанням власності Позивача, зокрема, через втрату нерухомого майна, основних засобів, запасів та товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів, позбавлення Позивача можливості доступу до свого майна, можливості вивезти запаси та товарно-матеріальні цінності та зберегти їх у цілісному та непошкодженому стані; вина у завданих збитках належить державі-агресору російській федерації, яка веде в Україні агресивну війну і є відповідальною за дії підконтрольних їй військових формувань;·між протиправними діями держави-агресора російської федерації та завданими Позивачу збитками наявний прямий причинно-наслідковий зв’язок, який об’єктивно виражається в наслідках застосування зброї та веденні окупаційної політики.

Відтак, Позивач виходить з того, що російська федерація несе відповідальність за завдані ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” збитки.

В абзаці 8 пункту 16 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу унормовано, що шкода та/або збитки, завдані боржнику внаслідок збройної агресії проти України, підлягають обов’язковій оцінці в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19.02.2014.

Згідно підпункту 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: 18) економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються, зокрема, вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до пункту 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 № 326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи. Незалежна оцінка збитків проводиться суб’єктами оціночної діяльності - суб’єктами господарювання, визнаними такими Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (далі - суб’єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

З метою визначення розміру реальних збитків, завданих ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” внаслідок втрати у зв’язку із збройною агресією російської федерації втрати основних засобів, запасів та товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів, було укладено з суб’єктом оціночної діяльності - Правобережна товарна біржа (сертифікат суб’єкта оціночної діяльності № 643/2023 від 30.11.2023) Договір № 2805/01 на проведення оцінки майна, на виконання якого було проведено оцінку, за результатами якої установлено, що реальні збитки у загальному розмірі складають 95 559 392, 26 грн.

Згідно Звіту про оцінку майна, розмір реальних збитків, завданих юридичній особі ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” внаслідок втрати нерухомого майна, основних засобів, запасів та товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів, які належать на праві власності та обліковуються на балансі ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” станом на 31.05.2025 складає: 95 559 392, 26 грн., з них:·56 261 961, 00 грн. - вартість нерухомого майна, 16 493 578, 39 грн. - вартість основних засобів,·22 634 816, 17 грн. - вартість запасів, товарно-матеріальних цінностей,·169 036, 70 грн. - вартість нематеріальних активів.

Таким чином, ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” заподіяні реальні збитки внаслідок втрати нерухомого майна, основних засобів, запасів та товарно-матеріальних цінностей, нематеріальних активів, а саме:·комплексу нежитлових будівель та споруд за адресою: Україна, Донецька область, місто Маріуполь, вулиця Георгіївська, буд. 2; основні засоби на загальну кількість штук - 1 091 штука; у зв’язку з великим обсягом повний перелік запасів та товарно-матеріальних цінностей, втрачених Позивачем, наведено в актах інвентаризації (загальна кількість позицій становить 1 271); нематеріальні активи - 13 позицій.

Розмір заподіяної шкоди Позивачем оцінено у вільноконвертованій валюті (долари США) у зв’язку з наступним.

Згідно із частиною 1 статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до положень статті 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Згідно зі статтею 533 ЦК України, грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг.

Відповідно до преамбули Закону України “Про валюту і валютні операції”, цей Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов’язки суб’єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Згідно частин 2, 3 ст. 3 наведеного Закону, питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно окремими законами про внесення змін до цього Закону. У разі якщо положення інших законів суперечать положенням цього Закону, застосовуються положення цього Закону.

Згідно із частинами 1, 2 статті 5 Закону України “Про валюту і валютні операції” гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.

Таким чином, Закон України “Про валюту і валютні операції”, як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов’язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно-правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.

Відповідно до пункту 1 статті 1 зазначеного Закону, валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов’язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов’язаних з цим зобов’язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.

Отже, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі такого, що набуло законної сили, рішення суду, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до підпункту “ґ” пункту 8 статі 1 вказаного Закону іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.

За таких умов, сплата коштів іноземною державою на виконання рішення суду про стягнення шкоди є валютною операцією в розумінні законодавства України та регулюється положеннями Закону України “Про валюту і валютні операції”.

Відповідно до частини 5 статті 3 вказаного Закону у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акту Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов’язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів. Згідно із частиною 1 статті 6 наведеного Закону, валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов’язань за міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.

При цьому, відповідно до частини 2 статті 7 зазначеного Закону порядок проведення переказу валютних цінностей визначається Національним банком України.

Положення про здійснення операцій із валютними цінностями (затверджене Постановою НБУ від 02.02.2019 року № 2) не врегульовує процедуру та умови здійснення платежів іноземними державами резидентам України - юридичним особам на підставі рішень судів.

Відповідно до підпункту 2, 4 пункту 1 Розділу І Положення про здійснення операцій із валютними цінностями останнє встановлює порядок проведення транскордонних переказів за межі України та виплати транскордонних переказів отримувачам в Україні та порядок проведення розрахунків за валютними операціями.

Згідно із підпунктом 6 пункту 4 Розділу І вказаного Положення, виплати на підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових органів, а також слідчих та інших правоохоронних органів віднесені до поточних неторговельних операцій. При цьому, наведене Положення у розділах IV (Порядок проведення розрахунків за валютними операціями) та V (Порядок проведення операцій із переказу іноземної валюти) не встановлює умов та процедури переказу іноземної валюти з-за кордону за поточними неторговельними операціями на користь юридичної особи - резидента України.

Відповідно до пункту 109 Розділу Х Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене Постановою НБУ від 02.02.2019 № 5) за поточними рахунками в іноземній валюті суб’єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.

Таким чином, з огляду на наведені вище положення законодавства, зокрема, в силу положень частини 1 статті 19 Конституції України, частини 1 статті 12, частини 1 статті 20 ЦК України, частини 5 статті 3, частини 1 статті 6 Закону України “Про валюту і валютні операції”, оплата іноземною державою коштів на підставі рішення суду на користь юридичної особи - нерезидента в іноземній валюті не заборонена законом.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16.02.2019 у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 23.10.19 у справі № 723/304/16-ц.

За висновками, викладеними у Постанові ВС від 05.02.2020 у справі № 750/2000/18 правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов’язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 по справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 по справі № 910/11511/18.

Також, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).

Відповідно до абзацу 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

ТОВ “ФІРМА ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ “ФЕЯ” завдані реальні збитки у загальному розмірі 2 288 020, 20 дол. США. (95 559 392, 26 грн.).

Згідно ст. 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов’язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов’язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Також, Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об’єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року “Про Заяву Верховної Ради України “Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні”” визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та Законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Обов’язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв’язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв’язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов’язку сприяти всебічному, повному та об’єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов’язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування “вірогідність доказів”, на відміну від “достатності доказів”, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов’язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

В даній справі суд вбачає за можливе звернутися до принципу більшої вірогідності, до якого звертався Верховний Суд, зокрема у справах № 921/319/17-г та № 908/1581/17.

В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності та з урахуванням поданих позивачем доказів та пояснень надає суду можливість зробити висновок про те, що нерухоме майно, основні засоби, запаси та товарно-матеріальні цінності, нематеріальні активи знаходяться на тимчасово окупованій території.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії росії проти України, в розумінні частини третьої статті 75 ГПК України, є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

Статтею 42 Конституції України визначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом.

За змістом ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

Агресивна війна проти України є консолідованою політикою російської федерації та реалізується через увесь відповідний апарат, до якого належать різнорідні органи, установи, організації, у тому числі і юридичні особи, які формально хоч і є відокремленими суб’єктами господарювання, але фактично повністю контролюються державою росія та використовуються нею у тому числі для реалізації чисто державних функцій.

Відповідач своїми діями порушив право власності Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “ФЕЯ” на майно, яке розташоване на зазначеній тимчасово окупованій території, оскільки у власника - Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “ФЕЯ” немає доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіння та користування цим майном.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов’язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Позивачем у даній справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди.

Стягнення відповідної шкоди має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду. За таких умов, пред’явлення позовних вимоги до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

Cуд враховує, що захист права власності гарантується першою статтею Додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини, а відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

За таких умов, пред’явлення позовних вимог до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

Суд дійшов до висновку, що позивачем доведено, а судом установлено заподіяння шкоди позивачу діями відповідача, матеріалами справи підтверджується також причинно-наслідковий зв’язок між діями відповідача (зазначене відповідачем не спростовано/не доведено). Таким чином судом установлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі “Чахал проти Об’єднаного Королівства” (Chahal v. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов’язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності “небезпідставної заяви” за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов’язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

На підставі вищевикладеного, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позову у повному обсязі.

При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 частини 1 статті 5 Закону України “Про судовий збір” від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв’язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Одночасно, за приписом ч. 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Згідно зі статтею 4 Закону України “Про судовий збір” судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до положень пп. 3 п. 2¹ ч. 2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір” за подання до господарського суду у справі про банкрутство (неплатоспроможність) позовної заяви майнового характеру в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У відповідності до положень, встановлених ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2025 рік”, прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2025 року становить 3 028, 00 грн.

Беручи до уваги, що спір про відшкодування збитків у розмірі 2 288 020, 20 дол. США. виник внаслідок неправильних дій відповідача, підлягає стягненню з останнього до Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 059 800 грн. 00 коп. (1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).

Керуючись ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства, статтями 129, 233, 238, 240, 241, 254, 256-257, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд

 

ВИРІШИВ:

 

Позов задовольнити.

Стягнути з російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації (адреса: вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, російська федерація, 119991) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” (вул. Діагональна, буд. 4, кабінет 106, м. Запоріжжя, 69035, ЄДРПОУ 00309074) збитки у розмірі 2 288 020 (два мільйони двісті вісімдесят вісім тисяч двадцять) доларів 20 центів США.

Стягнути з російської федерації в особі в особі Міністерства юстиції російської федерації (адреса: вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, російська федерація, 119991) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106; код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету: 22030106) суму судового збору у розмірі 1 059 800 (один мільйон п’ятдесят дев’ять тисяч вісімсот) грн. 00 коп. Стягувач - Державна судова адміністрація України (вул. Липська, 18/5, Київ, 01601, код ЄДРПОУ 26255795).

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

 

Копію рішення надіслати позивачу (до електронного кабінету).

 

Розмістити повний текст рішення на сайті Господарського суду Запорізької області (https://zp.arbitr.gov.ua/sud5009/gromadyanam/advert/) до відома відповідача.

 

Відповідно ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ст. 256, пп. 17.5 п. 17 розділу XI Перехідних положень ГПК України рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Повний текст рішення складено та підписано 13.05.2026.

 

 

 

Суддя                                                                                Володимир ЧЕРКАСЬКИЙ

 

 

 

ДО УВАГИ!!! Учасників справи Товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма верхнього одягу “Фея” по справі № 908/3608/23 (908/2596/25) та відповідача.