До уваги Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації по справі №908/603/26 (суддя Федько О.А.)

15 червня 2026, 15:42

До уваги Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації по справі №908/603/26 (суддя Федько О.А.)

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.06.2026 Справа № 908/603/26

м.Запоріжжя Запорізької області

Господарський суд Запорізької області у складі судді Федько О.А.,

за участю секретаря судового засідання Драковцевої В.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні справу № 908/603/26

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “БІОЛ”

до відповідача: Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15-А, корпус 1)

про стягнення шкоди (упущеної вигоди) в зв’язку з військовою агресією Російської Федерації,

за участю представників сторін:

від позивача – Безух А.М., довіреність б/н від 01.08.2025 (в режимі відеоконференції);

від відповідача – не з’явився.

Процесуальні дії по справі.

10.03.2026 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява (вх. № 755/08-07/25, документ сформований в системі Електронний суд 09.03.2026) Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “БІОЛ” до відповідача Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) в сумі 554 144 858,26 грн, що еквівалентно 12 592 890,18 доларів США.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу від 10.03.2026, здійснено автоматизований розподіл судової справи між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/603/26 та визначено до розгляду судді Федько О.А.

Ухвалою суду від 16.03.2026 позовну заяву ТОВ “Торговий дім “БІОЛ” (вхід. №755/08-07/26 від 10.03.2026) залишено без руху, надано позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Ухвалою суду від 23.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №908/603/26, присвоєно справі номер провадження 6/25/26, ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 21.04.2026 о/об 10 год. 30 хв.

Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.

У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно листа Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану”, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

АТ “Укрпошта” з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.

Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється. У зв`язку з порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС Російської Федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв`язку з припиненням поштового сполучення.

Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті Судової влади України.

За наведених обставин, відповідача про дату, час і місце підготовчого засідання повідомлено через оголошення на офіційному вебсайті Судової влади України, що розміщено 23.03.2026.

Відтак, судом ужито всіх можливих заходів для повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.

Ухвалою суду від 21.04.2026 підготовче засідання відкладено на 14.05.2026 о 10 год.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 14.05.2026 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів. Закрито підготовче провадження у справі № 908/603/26. Призначено справу № 908/603/26 до судового розгляду по суті на 09.06.2026 о 12 год. 00 хв.

У судове засідання 09.06.2026 року відповідач не з’явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений шляхом опублікування оголошення на офіційному вебсайті Судової влади України 18.05.2026. Відповідач про причини неявки суду не повідомив, своїм правом на подання відзиву не скористався. Будь-яких заяв, клопотань від відповідача до суду не надходило.

Ураховуючи належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи, з огляду на відсутність поважних причин неявки в судове засідання, суд ухвалив розглядати справу за відсутності відповідача.

В судовому засіданні 09.06.2026 судом в порядку ст. 240 ГПК України проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення. Суд повідомив строк виготовлення повного тексту рішення, роз`яснив порядок і строк його оскарження.

Виклад позицій учасників судового процесу, заяви, клопотання.

В якості підстави для звернення з позовом позивач зазначив, що основним видом діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “БІОЛ”, яке розташовувалось у місті Мелітополь Запорізької області, є лиття легких кольорових металів (для виготовлення посуду). Через окупацію м. Мелітополь Запорізької області, протиправні дії військ Російської Федерації та їх посібників, всі активи підприємства було захоплено та передано підсанкційній особі за списком РНБО.

Позивач зазначає, що внаслідок вищезазначених обставин повністю припинилось власне виробництво посуду, а торгівельна діяльність впала в кілька десятків разів, і підприємство вже котрий рік не отримує очікуваний прибуток від здійснення господарської діяльності. Зазначене підтверджується фінансовою та статистичною звітністю за 2020-2022 р. Зазначені висновки щодо фінансової звітності позивача знайшли своє відображення у висновку експерта №2-26 за результатами проведення судової економічної експертизи від 03.03.2026.

Стверджує, що розмір упущеної вигоди (неотриманого прибутку) за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 складає 12 595 890,18 доларів США, що в перерахунку в гривневий еквівалент за курсом НБУ на дату оцінки 01.03.2026 становить 554 144 858,26 грн.

Представник позивача під час розгляду справи підтримав заявлені позовні вимоги з підстав, викладених у позові.

Відповідач не скористався правом на подання до суду відзиву.

Згідно ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Ураховуючи, що судом згідно з чинним законодавством вжито всіх можливих заходів щодо повідомлення відповідача про судовий розгляд справи, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Товариство з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “БІОЛ” (позивач у справі) є юридичною особою, резидентом України, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань – 41807505, дата державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі – 14.12.2017, дата запису – 14.12.2017, номер запису - 11011200000005233.

Місцезнаходженням позивача до 03.11.2022 було: 72313, Запорізька область, місто Мелітополь, проспект 50-річчя Перемоги, будинок 36/9, кв. 36.

03.11.2022 році позивач змінив своє місцезнаходження на адресу: 79014, Львівська область, м. Львів, вул. Станція Личаків, буд. 7, В-1.

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами діяльності ТОВ “Торговий дім “БІОЛ” (КВЕД) є: 24.53 лиття легких кольорових металів (основний); 24.51 лиття чавуну; 25.99 виробництво інших металевих виробів, н.в.і.у.; 46.49 оптова торгівля іншими товарами господарського призначення; 47.59 роздрібна торгівля меблями, освітлювальним приладдям та іншими товарами для дому в спеціалізованих магазинах; 49.41 вантажний автомобільний транспорт.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 08.10.2025 у справі №908/2077/25 задоволено позов ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” до відповідача: Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення збитків.

Стягнуто з Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” суму 3 042 077 доларів США 12 центів збитків, завданих втратою товарно-матеріальних цінностей, та 308 335 доларів США 34 центів збитків, завданих втратою транспортних засобів.

У вказаному рішенні господарського суду Запорізької області від 08.10.2025 зазначено, що рішенням Комунарського районного суд м. Запоріжжя від 30.05.2024 у справі №333/5804/23 встановлені наступні фактичні обставини:

“Шостаку Олегу Вікторовичу на праві приватної власності належить наступне нерухоме майно:

1/2 частина нежитлової будівлі та комплексу будівель, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Індустріальна, буд. 59. Зазначене підтверджується копією витягу № 32984594 від 31 січня 2015 року та № 32982755 від 31 січня 2015 року з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

1/2 частина нежитлового комплексу будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 13/1. Зазначене підтверджується копією витягу № 20519288 від 14 квітня 2014 року з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 23. Зазначене підтверджується копією витягу № 8345169 від 22 серпня 2013 року з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/5. Зазначене підтверджується копією витягу № 30766994 від 27 липня 2011 року про державну реєстрацію прав.

1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/2. Зазначене підтверджується копією витягу № 37061148 від 28 грудня 2012 року про державну реєстрацію прав.

1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/3. Зазначене підтверджується копією витягу №28472956 від 23 грудня 2010 року про державну реєстрацію прав.

Відповідно до договору оренди нежитлових приміщень від 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 передав у строкове платне користування ТОВ “ТД ДІМ “БІОЛ” наступне майно: 1/2 частина нежитлової будівлі та комплексу будівель, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Індустріальна, буд. 59; 1/2 частина нежитлового комплексу будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 13/1; 1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 23; 1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/5; 1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/2; 1/2 частина нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Мічуріна, буд. 21/3. Орендна плата визначена угодою сторін становить 714 551, 40 грн щомісяця”.

Господарський суд в рішенні від 08.10.2025 встановив, що 03 травня 2022 року на територію орендованого позивачем нерухомого майна з’явилися озброєні військові Російської Федерації та повідомили, що необхідно покинути відповідну територію. З цього моменту російськими військовими захоплено підприємство.

Статтею 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 3 ст. 75 ГПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Оскільки рішення Господарського суду Запорізької області від 08.10.2025 року у справі №908/2077/25 набрало законної сили, таке судове рішення має преюдиціальне значення, а встановлені в ньому факти повторного доведення не потребують.

Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який продовжено і триває до сьогодні.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 “Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією” наказом Міністерства розвитку громад та територій України №379 від 28.02.2025 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 11.03.2025 року за № 380/43786, затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією. Так, м. Мелітополь Мелітопольської міської територіальної громади є тимчасово окупованою територією з 25.02.2022 по теперішній час.

Запорізька торгово-промислова палата у Сертифікаті №2300-23-2976 від 26.06.2023 засвідчила ТОВ “ТД “БІОЛ” форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військова агресія Російської Федерації проти України, що стало підставою для введення воєнного стану (тимчасова окупація м. Мелітополь Запорізької області, захоплення підприємства, втрата документів) щодо обов’язку (зобов’язання) складання податкових накладних та їх реєстрацію в Єдиному державному реєстрі податкових накладних в строки, передбачені законодавством України. Несвоєчасну реєстрацію сум податку на додану вартість за податковими накладними, складеними в період з 15.02.2022 – по 22.02.2022 (ПДВ на суму 427036,16 грн).

Відповідно до витягу з реєстру досудових розслідувань №12023082140000016 від 12 січня 2023 року внесено відомості до ЄРДР за заявою директора ТОВ “ТД “БІОЛ” про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України.

Відповідно до Висновку експерта №2-26 за результатами проведення судової економічної експертизи, складеного 03.03.2026, розмір упущеної вигоди (неотриманого прибутку) ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 складає 12 592 890,18 доларів США, що в перерахунку в гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки 01.03.2026 становить 544 114 858,20 грн.

Зазначені вище обставини стали підставою для звернення позивача до суду з метою поновлення порушених його прав та законних інтересів.

Норми права, застосовані судом, оцінка доказів, аргументів, наведених учасниками справи, та висновки щодо порушення, не визнання або оспорення прав чи інтересів, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Щодо підсудності справи Господарському суду Запорізької області.

У даній справі спір виник між юридичною особою приватного права – Товариство з обмеженої відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ”, та іноземною державою-агресором як особливим суб'єктом цивільного права, статус якого може бути прирівняно до юридичної особи публічного права. При цьому, в розрізі предмета спору, у даній справі спір виник щодо стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку), завданої господарюючому суб’єкту - Позивачеві.

З огляду на наведені критерії розмежування юрисдикційної підвідомчості, суб'єктний склад спору та його предмет, спір у даній справі містить ознаки господарського спору. Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18 (провадження № 14-44 цс 19), де зроблено висновок про те, що спір юридичної особи з органами державної влади про відшкодування шкоди, завданої їхньою бездіяльністю, належить до юрисдикції господарського суду.

Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Позивач визначив відповідачем в цій справі Державу Російську Федерацію в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації.

У спорах про відшкодування шкоди, завданої державою / іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою / органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави), відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава, бере участь у справі в спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, органу, діями якого завдано шкоду.

А тому у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою), на позивача згідно з пунктами 2, 4 ч. 3 статті 162 ГПК України покладено обов`язок зазначити окрім безпосередньо держави, яка за його твердженням, завдала йому шкоди, орган (органи) відповідної держави, що його (їх) позивач зазначає порушником своїх прав. При цьому закон не вимагає конкретизації вимог (визначення сум, що підлягають стягненню тощо) до кожного із відповідачів представницьких органів держави, якщо позивач визначив їх більше одного.

Загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії її органів, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, але відповідальні за дії та борги держави.

Обґрунтовуючи пред`явлення позову до Держави Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації позивач указав, що згідно норм підпункту 3.1 статті 1 Федерального закону “Про прокуратуру Російської Федерації”, Генеральна прокуратура Російської Федерації в межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів Російської Федерації в міждержавних органах, іноземних та міжнародних судах, іноземних та міжнародних третейських судах.

За таких обставин, суд зазначає, що Генеральна Прокуратура Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів РФ в межах цього спору.

Втім, зазначення Генеральної Прокуратури Російської Федерації чи будь-якого іншого органу РФ не впливає на правильність визначення Відповідача у цій справі, оскільки таким належним відповідачем залишається Держава Російська Федерація.

Відповідно ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме: наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України “Про міжнародне приватне право”, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з п. 1 ч.1 ст. 77 Закону України “Про міжнародне приватне право” підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом: якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт.

Оскільки збитки завдані позивачу внаслідок повномасштабного вторгнення збройних сил РФ на територію Запорізької області, де розташовувалось майно позивача та здійснювалась господарська діяльність, дана справа підсудна Господарському суду Запорізької області.

Щодо неможливості застосування судового імунітету держави відносно Російської Федерації в межах цього спору.

Відповідно до ч. 1ст. 79 Закону України “Про міжнародне приватне право” пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Згідно зі ст. 366 ГПК України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність справ за участю іноземних осіб може бути визначено за угодою сторін.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) “у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження” (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

Обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. The United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що “надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави” (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема, сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.

У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 75 ГПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66). Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги “будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін” (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68). Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Ураховуючи вищенаведене, суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий “деліктний виняток” (“tortexсeption”). Умовами, необхідними для застосування “деліктного винятку”, є: 1) принцип територіальності: місце дії / бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії / бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії / бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія / бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії / бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями / бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Ураховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд виснує, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на підстави позову, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

Крім цього, підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12 вересня 2002 року, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.

Таким чином, застосування судового імунітету Російської Федерації та відмова у розгляді по суті позову у даній справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до вищезазначених конвенцій щодо боротьби з тероризмом. Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом. Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права “рівний над рівним не має влади і юрисдикції”. Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).

У своїй постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки “вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН”. Зокрема, Верховний Суд встановив, що “такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача”.

Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.

Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації. Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй. Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України. Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України. Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Проте, станом на даний час Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування майнової шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

Отже, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію Господарського суду Запорізької області на розгляд та вирішення цього спору, пов`язаного зі заподіянням шкоди на території України в Запорізькій області.

Щодо нормативних підстав стягнення завданих збитків та їх розміру суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року), кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно з ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з ч. 1-3 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (ч. 3 ст. 386 ЦК України).

Згідно ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

З аналізу ст. 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними; 3) причинний зв`язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов`язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.

Відповідно до ст. 1, 3 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі, що додається до цієї Конвенції. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України “Про міжнародне приватне право”, права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй “Визначення агресії” від 14 грудня 1974 року, як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Російської Федерації проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Російської Федерації з України.

Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року “Про Заяву Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні” визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

У ч. 9 ст. 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визначено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Відповідно до частини третьої статті 75 ГПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України, в розумінні частини третьої статті 75 ГПК України, є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

Агресивна війна проти України є консолідованою політикою Російської Федерації та реалізується через увесь відповідний апарат, до якого належать різнорідні органи, установи, організації, у тому числі і юридичні особи, які формально хоч і є відокремленими суб`єктами господарювання, але фактично повністю контролюються державою Росія та використовуються нею у тому числі для реалізації чисто державних функцій.

Майно позивача, яке використовувалося ним при здійсненні господарської діяльності, залишилося на тимчасово окупованій Російською Федерацією території, а саме: на території м. Мелітополь Запорізької області та Мелітопольського району Запорізької області.

Згідно з Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 №376 “Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією”, Мелітопольська міська територіальна громада з є тимчасово окупованою військами Російської федерації з 25.02.2022 по теперішній час.

Як установлено судом, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” є, зокрема, лиття легких кольорових металів, лиття чавуну, оптова торгівля іншими товарами господарського призначення, роздрібна торгівля меблями, освітлювальним приладдям та іншими товарами для дому в спеціалізованих магазинах.

З аналізу поданих позивачем доказів, вбачається, що саме внаслідок протиправних дій військових формувань Російської Федерації, в результаті військової агресії останньої та тимчасової окупації територій, на яких здійснювалась господарська діяльність позивача, позивач не мав можливості здійснювати господарську діяльність та одержувати дохід.

Відтак, позивач позбавлений доступу до свого майна, не має можливості використовувати його в своїй господарській діяльності та, відповідно, отримувати дохід, у зв`язку з цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.

Щодо упущеної вигоди слід зазначити, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки на момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливістю (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток.

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України свідчить, що упущена вигода, будучи складовою поняття збитків на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов’язана тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 3904/1223 затверджено Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності (далі - Методика).

Відповідно до цієї Методики об`єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб`єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2022 року № 951).

Згідно з п. 5, 6 Методики оцінка шкоди та збитків, що проводиться відповідно до цієї Методики, здійснюється з такою метою: визначення збитків, завданих внаслідок збройної агресії, у межах кримінальних проваджень відповідно до законодавства України; визначення збитків, завданих внаслідок збройної агресії, для цілей подання постраждалими заяв на компенсацію; визначення збитків, завданих внаслідок збройної агресії, для цілей подання позовів (у тому числі колективних) постраждалими до судових інстанцій, зокрема міжнародних, а також подання позову державою Україна до міжнародних судових інстанцій; інші цілі, визначені законодавством. Така мета згідно з цією Методикою досягається шляхом визначення у вартісному виразі: розміру реальних збитків; упущеної вигоди; потреб у витратах, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу внаслідок збройної агресії.

Відповідно до п. 7-9 Методики оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження). Незалежна оцінка збитків забезпечується суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такимиЗаконом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (далі - суб`єкти оціночної діяльності), з дотриманням національних та міжнародних стандартів оцінки, з урахуванням особливостей, що визначені цією Методикою. Об`єкт та мета оцінки повинні бути зазначені у звіті про оцінку збитків або висновку експерта. Для цілей цієї Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” суб`єктами оціночної діяльності, в тому числі, є: суб`єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону.

Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” проведення оцінки майна є обов`язковим, зокрема, у випадках: визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1ст. 12 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” звіт про оцінку майна є документом складеним, зокрема, в електронному вигляді з дотриманням законодавства про електронні довірчі послуги, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності.

Як встановлено судом при розгляді даної справи, в результаті триваючого неспровокованого та повномасштабного акту збройної агресії Російської Федерації проти України, а також тимчасової окупації збройними формуваннями Російської Федерації території міста Мелітополь Мелітопольської міської територіальної громади, позивач був позбавлений права власності на майно, право на ведення господарської діяльності.

Тим самим відповідач завдав позивачеві збитки у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 в розмірі 544 114 858,20 грн, що еквівалентно 12 592 890,18 доларів США на дату 01.03.2026 за офіційним курсом НБУ.

Розмір завданих збитків підтверджується Висновком експерта №2-26 за результатами проведення судової економічної експертизи, складеним 03.03.2026 судовим експертом Кушаковою Надією Олексіївною.

Отже, судом установлено, що в діях Російської Федерації наявний склад правопорушення, оскільки саме держава-агресор відповідальна за всі дії, що вчинені особами, які входять до складу її збройних сил. При цьому факт збройної агресії Російської Федерації в розумінні ч. 3 ст. 75 ГПК України є загальновідомим, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також який визнаний на міжнародному рівні.

Позивач при зверненні до суду просив суд стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 в розмірі 554 144 858,26 грн, що еквівалентно 12 592 890,18 доларів США на дату 01.03.2026 за офіційним курсом НБУ.

Втім, матеріалами справи, зокрема, висновком експерта №2-26, підтверджується завдання позивачеві збитків у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 в розмірі 544 114 858,20 грн, що еквівалентно 12 592 890,18 доларів США на дату 01.03.2026 за офіційним курсом НБУ.

В іншій частині заявлених позовних вимог (10 030 000,06 грн), завдання таких збитків позивачеві матеріалами справи не підтверджено. Відтак, в цій частині позовних вимог суд відмовляє.

За таких обставин господарський суд вважає, що позов ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації в частині стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) за період з 25.02.2022 по 01.03.2026 в розмірі 544 114 858,20 грн, що еквівалентно 12 592 890,18 доларів США на дату 01.03.2026 за офіційним курсом НБУ, є обґрунтованим, доведеним і таким, що ґрунтується на нормах українського та міжнародного права. Отже, позовні вимоги суд задовольняє частково.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до п. 22 ч. ст. 5 Закону України “Про судовий збір”, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України “Про судовий збір”, ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі, розмір судового збору за його подання становить 1 164 800,00 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивач від сплати судового збору за розгляд даного спору звільнений, тому судовий збірстягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог. У дохід Державного бюджету України з відповідача підлягає стягненню судовий збір за розгляд даної справи у розмірі 1 143 717,17 грн.

Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (за стандартом ISO 3166: повна назва: Russian Federation; Alpha-3 код: RUS; числовий код: 643; адреса представницького органу Генеральної прокуратури Російської Федерації: вул. Велика Дмитровка, 15А, корпус 1, м. Москва, Російська Федерація, 125993) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ “БІОЛ” (Україна, 79014, місто Львів, вул. Станція Личаків, буд. 7, В-1, ідентифікаційний код юридичної особи 41807505) завдані збитки у вигляді упущеної вигоди (неотриманого прибутку) в сумі 544 114 858,20 грн (п’ятсот сорок чотири мільйона сто чотирнадцять тисяч вісімсот п’ятдесят вісім гривень 20 коп.), що станом на 01.03.2026 еквівалентно за курсом Національного банку України 12 592 890,18 доларів США (дванадцять мільйонів п’ятсот дев’яносто дві тисячі вісімсот дев’яносто доларів США 18 центів).

В іншій частині позову відмовити.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено згідно з вимогами ст. 238 ГПК України та підписано 15.06.2026.

Рішення розміщується в Єдиному державному реєстрі судових рішень за вебадресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя О.А. Федько