До уваги ТОВ „АЗОВІНТЕКС ” м. Маріуполь Донецької області, справа № 908/2609/15-г

За позовом                  Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями „ДОКА Україна Т.О.В.” (---------- м. Київ, -----)

 

До                                 Товариства з обмеженою відповідальністю „Проектно - будівельне підприємство „АЗОВІНТЕКС” (-------, м. Маріуполь Донецької області, -------; адреса з ЄДР: ------- м. Маріуполь Донецької області, -------)

                                    Про стягнення 619 277 грн. 47 коп. 

 

 

Від відповідача:         Ніколенко І.В. – дов. № 522/ю-71 від 05.01.2015р.

 

Розглянувши матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю іноземними інвестиціями „ДОКА Україна Т.О.В. ” м. Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю „АЗОВІНТЕКС ” м. Маріуполь Донецької області, про стягнення 619 277 грн. 47 коп., суд –

 

 

Позивач в позовній заяві просить стягнути з відповідача завдані збитки у вигляді вартості неповернутого орендованого майна, в сумі 619 277 грн. 47 коп. за договором № 9.43 від 21.07.2009 року.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву вих. № 522/06-508юр від 20.05.2015р., в якому зазначив наступне: 17.04.2015р. господарським судом Запорізької області було винесено ухвалу у справі № 908/2609/15-г, за текстом цієї ухвали відповідача було зобов’язано надати суду письмові пояснення на позов з посиланням на конкретні норми чинного законодавства, а також надати суду всі документи на підтвердження цих доводів. Відповідач ознайомившись з зазначеною ухвалою зазначив, що не має об’єктивної можливості у повній мірі виконати вимоги суду, зважаючи на те, що позовна заява від позивача станом на 20.052015 року не надходила. Тому відповідач просив надати для ознайомлення та здійснення зняття відповідних копій матеріалів справи № 908/2609/15-г.

У подальшому, відповідач надав суду відзив на позовну заяву вих. № 522/06-511юр від 29.05.2015 року, в якому вказав, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що суперечать фактам та обставинам встановленим рішеннями судів у інших господарських справах, а тому просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, зважаючи на наступне: По-перше,ст. 34 Господарського процесуального кодексу України (надалі – ГПК України) чітко внормовано, що обставини справи, які відповідно до закону, повинні бути підтверджені певними засобами не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування. Як вбачається з тексту позовної заяви, підставою звернення до суду позивач визначає як, нібито, порушення відповідачем господарського зобов’язання, проте жодного конкретного посилання на факт самого порушення не надано та не доведено. Посилаючись на ст. 225 Господарського кодексу України (надалі – ГК України) позивач не надає жодного об’єктивно належного або допустимого доказу того, що відповідач допустив будь-яке порушення зобов’язання, тим більше втрату, пошкодження або знищення майна. Водночас позивачем не спростовуються факти встановленні судами, зокрема, по справі № 5006/12/23пн/2012. Частиною 3 ст. 35 ГПК України внормовано, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Так 15.10.2013 року Донецький апеляційний господарський суд прийняв постанову по справі №5006/12/23пн/2012, якою у мотивувальній частині встановив наступне: «21.01.2013 року державним виконавцем Жовтневого ВДВС Маріупольського міського управління юстиції постановою відкрито виконавче провадження № 36087186. 24.04.2013 року держвиконавцем складено акт, в якому визначено, що «згідно акту приймання-передачі № 1 від 24.04.2013р. стягувачем прийнято лише 30 одиниць товару. Інше майно, надане для передачі, представником стягувача не прийнято як непридатне до використання (на думку стягувача). 07.05.2013 року держвиконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 36087186 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження». У даній справі відсутня постанова держвиконавця про повернення виконавчого документу згідно п. 6 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», з підстав того, що у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу. У даній справі відсутні докази знищення предметів, що повинні бути передані за виконавчим документом, згідно частини 1 статті 61 Закону. Ствердження стягувача про непридатність майна, яке було надано відповідачем для повернення 24.04.2013р., не встановлена держвиконавцем. В акті держвиконавця від 24.04.2013р. визначено «Інше майно, надане для передачі, представником стягувача не прийнято як непридатне до використання (на думку стягувача)». Будь-яких інших доказів, в підтвердження непридатності майна, що було надане для передачі, в тому числі визначення держвиконавцем неможливості чи ускладнення виконання судового рішення у визначений ним спосіб, матеріали справи не містять. В даному випадку, держвиконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 36087186 від 07.05.2013 року на підставі п.5 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», враховуючи письмову відмову стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу згідно акту держвиконавця від 24.04.2013р.». Також, відповідач фокусує увагу суду на тому, що вкрай важливим є те, що сама постанова держвиконавця від 07.05.2013 року про закінчення виконавчого провадження ВП № 36087186 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» позивачем не оскаржувалась, а навпаки, була покладена в основу вимог про зміну способу виконання рішення на підставі ст. 121 ГПК України. По-друге, постановою Вищого господарського суду України від 15.01.2014 року у справі № 5006/12/23пн/2012, вищенаведена постанова Донецького апеляційного господарського суду по справі №5006/12/23пн/2012 від 15.10.2013 року залишена без змін. Відмовляючи позивачеві у задоволенні касаційних вимог, Вищий господарський суд України, зокрема ,встановив наступне: «Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 07.05.2013р. з виконання наказу господарського суду Донецької області №5006/12/23пн/2012 від 04.10.2012р., винесена на підставі п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якого (пункту) виконавче провадження підлягає закінченню, у разі письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі. Тобто, наслідком закінчення виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду Донецької області №5006/12/23пн/2012 від 04.10.2012р., є саме: відмова стягувача від прийняття майна від боржника, що відображено в акті державного виконавця від 24.04.2013р., в якому чітко зафіксована відмова стягувача від прийняття майна з підстав, на думку самого стягувача, непридатності його для використання, а не фактична відсутність самого майна, що, в силу вищенаведених норм, не надає права на зміну способу виконання рішення господарського суду Донецької області від 19.04.2012р. у даній справі. В даному ж випадку, факт відсутності, всупереч ст.ст. 32, 33 ГПК України, не доведений скаржником, та не засвідчений (зафіксований) державним виконавцем у відповідному документі (п. 7.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України"). По-третє, зважаючи на те що позовні вимоги у справі № 908/2609/15-г повною мірою ґрунтуються на твердженнях позивача про порушення зобов’язання щодо повернення орендованого майна, відповідач наполягає на тому, що саме явище не повернення цього майна є прямим наслідком дій самого позивача, які в свою чергу детерміновані дійсним прагненням позивача не повернути майно в натурі, а отримати грошовий еквівалент у вигляді вартості не прийнятого до повернення майна. Отже, жодного порушення зобов’язання з боку відповідача не існує, є лише елемент незаконних дій позивача та незаконне намагання довести обставини існування права на отримання певної компенсації. По-четверте, зобов’язанням, відповідно до ст. 509 ЦК України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода); 3) збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Стаття 779 ЦК України визначає розмір шкоди за договорами оренди як вартість витрат, пов’язаних з відновленням речі, а у разі неможливості її відновлення - її вартістю. Однак, відповідно до ч. 3 ст. 779 ЦК України відповідач (наймач) звільняється від відповідальності, якщо таке погіршення сталося внаслідок дій позивача (наймодавця). По-п'яте,відмовившись від отримання майна від відповідача, позивач фактично припинив зобов'язання відповідача по поверненню майна, оскільки відповідно до ст. 598 та ст. 605 ЦК України фактично звільнив Відповідача від виконання обов'язку, та фактично відмовився від майна згідно ст. 347 ЦК України. З урахуванням чого не зрозумілими є вимоги позивача про відшкодування шкоди, яка начебто завдана майну, від якого позивач відмовився, і зобов'язання по поверненню якого такою відмовою припинив. Таким чином, на підставі викладеного, відповідач просить суд у задоволенні позовних вимог позивача до відповідача про стягнення збитків у розмірі 619 277 грн. 47 коп., у справі № 908/2609/15-г відмовити у повному обсязі.

Розгляд справи відкладався.

10.06.2015р. розгляд справи продовжений та прийнято рішення.

Ухвали суду від 17.04.2015 року та від 20.05.2014 року були направлені позивачу на адресу, вказану у позовній заяві, що підтверджується вихідними реєстраційними номерами, які зазначені на зворотній стороні ухвал, виписками з журналу реєстрації вихідних документів та реєстрами на відправлення рекомендованої кореспонденції, які залучені до матеріалів справи.

Також, ухвали суду від 17.04.2015 року та 20.05.2015 року були розміщені на офіційному сайті господарського суду Запорізької області, про що свідчать відповідні копії витягів з сайту, оскільки листом вих. № 04-16-416 від 30.03.2015р. Запорізька дирекція УДППЗ „Укрпошта” повідомила про припинення приймання поштових відправлень на /з територію (ї) Донецької та Луганської областей.

Крім цього, в судовому засіданні 20.05.2015р. сторонам були повідомлені дата та час наступного судового засідання.

Стаття 75 ГПК України дозволяє суду розглянути спір за наявними в справі матеріалами, у випадку, якщо відзив на позов та витребувані судом документі не надані.

За таких обставин, справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши та оцінивши всі матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача (в судовому засіданні 20.05.2015р.) та відповідача, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав:           

 

На виконання рішення від 19.04.2012 року господарським судом Донецької області 04.10.2012 року був виданий відповідний наказ від 04.10.2012 року про зобов’язання відповідача повернути вказане вище майно.

Постановою виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції від 21.01.2013 року було відкрито виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 21.01.2013 року у справі № 5006/12/23пн/2012.

За час здійснення виконавчого провадження відповідачем за накладною на переміщення (повернення) № 841 від 30.04.2013 року було повернуто позивачу наступне майно:

1 . (артикул 189939000) Балка Дока Н20 Еко Р 1,25м - у кількості 1 (одна) шт.,  

2. (артикул 189940000) Балка Дока Н20 Еко Р 1,80м - у кількості 3 (три) шт.,

Ухвалою господарського суду Донецької області від 17.09.2013 року у справі № 5006/12/23пн/2012 було відмовлено позивачу в задоволенні заяви про зміну способу виконання рішення суду у даній справі шляхом звернення стягнення на грошові кошти відповідача. Відмовляючи позивачу в задоволенні заяви про зміну способу виконання рішення, господарський суд Донецької області вказав, що відповідно до ст.184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Правове значення наведеної у вказаній статті класифікації полягає в існуванні ряду договорів, предметом яких можуть бути лише індивідуально-визначені речі, зокрема, оренда. Так, відповідно до вимог передбачених частиною 1 ст.760 ЦК України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Матеріали справи свідчили, що спір між сторонами виник внаслідок невиконання відповідачем свого зобов'язання щодо повернення майна саме з оренди. У резолютивній частині судового рішення вказано про кількість майна із зазначенням артикулу та найменування обладнання, що надає йому індивідуалізації. Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку, що вказане майно є індивідуально визначеним, що виключає зміну способу виконання рішення шляхом звернення на кошти боржника. У даному випадку порушене право позивача підлягає захисту шляхом вчинення ним позову до відповідача про стягнення збитків за втрачене майно, під час розгляду якого і буде встановлюватися його вартість.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15.10.2013 року у справі № 5006/12/23пн/2012 була залишена в силі ухвала господарського суду Донецької області від 17.09.2013 року. При цьому, у своїй постанові від 15.10.2013 року суд апеляційної інстанції зазначив наступне: “24.04.2013р. держвиконавцем складено акт, в якому визначено, що “згідно акту приймання – передачі №1 від 24.04.2013р. стягувачем прийнято лише 30 одиниць товару. Інше майно, надане боржником для передачі, представником стягувача не прийнято як непридатне до використання (на думку стягувача) У пунктах 7.4 та 7.1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 17.10.2012 р. № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України», визначено, що зміна способу виконання судового рішення можлива у разі відсутності у відповідача присудженого позивачеві майна в натурі, засвідченої державним виконавцем (наприклад, його постановою про повернення виконавчого документа з підстави відсутності майна). Посилання позивача на вищенаведені пункти постанови Пленуму як на підставу задоволення заяви про зміну способу виконання судового рішення, не були прийняті судом апеляційної інстанції до уваги, враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів, що підтверджують відсутність у відповідача присудженого позивачеві майна. У даній справі відсутня постанова держвиконавця про повернення виконавчого документу згідно п.6 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», з підстав того, що у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу. У даній справі відсутні докази знищення предметів, що повинні бути передані за виконавчим документом, згідно частини 1 статті 61 Закону, за якою у разі знищення предмета, що має бути переданий стягувачу в натурі, державний виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження. В даному випадку, держвиконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 36087186 від 07.05.2013 року на підставі п. 5 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», враховуючи письмову відмову стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу згідно акту держвиконавця від 24.04.2013р. Стаття 61 Закону України «Про виконавче провадження» регламентує порядок передачі стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, згідно якої у разі присудження стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, державний виконавець вилучає ці предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, державний виконавець повертає зазначені предмети боржникові під розписку і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Ствердження позивача про непридатність майна, яке було надано відповідачем для повернення 24.04.2013р., не встановлена держвиконавцем. В акті держвиконавця від 24.04.2013р. визначено «Інше майно, надане для передачі, представником стягувача не прийнято як непридатне до використання (на думку стягувача)». Будь-яких інших доказів, в підтвердження непридатності майна, що було надане для передачі, в тому числі визначення держвиконавцем неможливості чи ускладнення виконання судового рішення у визначений ним спосіб, матеріали справи не містили. Апеляційна інстанція вказала, що обставини справи, які відповідно до закону, повинні бути підтверджені певними засобами не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування (ст.34 ГПК України). Також, апеляційна інстанція вказала, що в даному випадку була письмова відмова позивача від отримання предметів, вилучених у відповідача, без наявності в матеріалах справи будь-яких доказів, в підтвердження непридатності майна, що було надане для передачі, в тому числі визначення держвиконавцем неможливості чи ускладнення виконання судового рішення у визначений ним спосіб.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.01.2014 року постанова Донецького апеляційного господарського суду від 15.10.2013 року та ухвала господарського суду Донецької області від 17.09.2013 року у справі № 5006/12/23пн/2012 були залишені без змін. Постановою суду касаційної інстанції було встановлено наступне: “24.04.2013 державним виконавцем складено акт, в якому зазначено, що "згідно акту приймання-передачі №1 від 24.04.2013 стягувачем прийнято лише 30 одиниць товару. Інше майно, надане для передачі, представником стягувача не прийнято як непридатне до використання (на думку стягувача)". 07.05.2013 державним виконавцем винесена постанова про закінчення виконавчого провадження ВП №36087186 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про виконавче провадження". Наслідком закінчення виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду Донецької області №5006/12/23пн/2012 від 04.10.2012 є саме відмова стягувача від прийняття майна від боржника, що відображено в акті державного виконавця від 24.04.2013, в якому чітко зафіксована відмова стягувача від прийняття майна з підстав, на думку самого стягувача, непридатності його для використання, а не фактична відсутність самого майна, що, в силу вищенаведених норм, не надає права на зміну способу виконання рішення господарського суду Донецької області від 19.04.2012 у даній справі. Відповідно до п. 7.1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" звернення стягнення на кошти за відсутності у боржника майна здійснюється у випадку, коли стягувачу присуджено майно, визначене родовими ознаками. Тобто, вказана норма надає право на стягнення вартості визначеного родовими ознаками майна, але при умові відсутності цього майна. В даному випадку, факт відсутності майна, всупереч ст.. ст.. 32, 33 ГПК України, не доведений скаржником (в даному випадку позивачем по даної справі), та не засвідчений (зафіксований) державним виконавцем у відповідному документі (п. 7.4 постанови Пленуму ВГСУ від 17.10.2012р. №9”)”.

Таким чином, факти встановлені постановами Донецького апеляційного господарського суду від 15.10.2013 рокута Вищого господарського суду України від 15.01.2014 року у справі № 5006/12/23пн/2012 не доводяться знову при розгляді цієї справи.

Факт наявності майна і факт надання відповідачем цього майна для передачі його позивачу встановлений актами державного виконавця та постановами Донецького апеляційного господарського суду від 15.10.2013 рокута Вищого господарського суду України від 15.01.2014 року у справі № 5006/12/23пн/2012.

Позивач не надав суду документи, які підтверджують відсутність у відповідача спірного майна. Відповідач в судових засіданнях підтвердив наявність у нього спірного майна.

 Позивач не надав суду жодного документу, який би підтверджував, що майно, яке було надано відповідачем до передачі позивачу, на момент передачі було непридатне для використання. В тому числі, відповідач не надав суду двосторонній акт, складений позивачем та відповідачем при передачі майна, або висновок спеціаліста, який би встановлював би факт того, що надане відповідачем до передачі позивачу майно дійсно являлося непридатним для використання. Державний виконавець також не встановив факт непридатності до використання майна, яке було надано відповідачем до передачі позивачу. Державний виконавець чітко вказав в акті від 24.04.2013р., що майно непридатне до використання на думку стягувача. При цьому, державний виконавець в акті від 24.04.2013р. не вказав, що державний виконавець також вважає, що майно, яке було надано відповідачем до передачі позивачу непридатне для використання.

В судовому засіданні 20.05.2015р. представники позивача та відповідача пояснили, що двосторонній акт або інший документ про те, що майно, яке було надано відповідачем до передачі позивачу непридатне для використання, між позивачем та відповідачем не був складений.

Слід відмітити, що і в п. 5.9 договору оренди майна (оперативної оренди) №9.43 від 21.07.2009р. було зазначено, що факт пошкодження, знищення, втрати, або значного погіршення стану майна засвідчується двостороннім актом, і саме цій акт є підставою для проведення відповідного матеріального відшкодування.

Оскільки вищевказаний акт не був складений сторонами станом на 24.04.2013р., державний виконавець в акті від 24.04.2013р. не встановив факт непридатності майна для подальшого використання, позивачем не доведений факт того, що майно, яке було надано відповідачем до передачі позивачу, було непридатне для використання, а відповідно, позивач не має права на відшкодування збитків.

При цьому слід відмітити, що позивач повинен був довести суду, що майно непридатне для використання не на момент прийняття цього рішення (оскільки в Донецької та Луганської областях з 14.04.2014р. проводиться АТО, і відповідно будь – яке майно в період проведення військових дії може стати непридатним для використання, та в період з 24.04.2013р. до 10.06.2015р. минуло більш 2 років, і майно при цьому могло втратити товарний вигляд), а позивач повинен був довести суду, що це майно було непридатне для використання саме на момент складання державним виконавцем акту від 24.04.2013р.

Як вже зазначалось вище, позивач не довів суду, що на момент складання державним виконавцем акту від 24.04.2013р. майно було непридатним для використання.

Більш того, позивач просить стягнути з відповідача збитки у вигляді вартості неповернутого відповідачем майна. Але, як встановлено вище, відповідач надавав для повернення позивачу все орендоване майно, але позивач відмовився його прийняти, і позивач сам, в односторонньому порядку, встановив, що повернене відповідачем майно не було придатне до використання.

Крім цього, позивач не довів суду, що сума збитків складає саме 619 277 грн. 47 коп., в тому числі позивач не довів суду, що в загальну суму майна, яка була вказана в рішенні господарського суду Донецької області від 19.04.2012р. не була вже включена сума ПДВ.

Судовий збір покладається на позивача, відповідно до статті 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 22, 44 – 49, 75, 82 – 85 ГПК України, суд 

 

 В И Р І Ш И В:

 

В задоволені позову відмовити.